«Змієва могила» Валентин Чемерис

Читати онлайн найправдивішу химерію Валентина Чемериса «Змієва могила»

A- A+ A A1 A2 A3

Там світло є — своє, підземне сонце чи що? ("Та ні, — пояснив той учений чоловік, — радіація там випромінює світло, тому й видно"). Від гарячих підземних вод, по-вченому, термальних, там тепло. Підземні води якось стикуються з теплом вулканічних надр. І вони, ті води, між іншим, насичені мінеральними речовинами, тож мають цінні властивості, чи не лікувальні… В інших краях — навіть і далеко від Північного полюса з його діромахою в підземний світ, — час од часу з тих чи тих причин додаткові ходи відкриваються до порожнини Землі, що й сталося біля села Семихатки у Змієвій могилі… Там теж одкрилася дірка, хід у підземелля. Але це не страшно. А кому не страшно, коли насправді страшно, тітка Фрося так і не второпала. Але той учений чоловік своєю байкою про якусь там порожнину під землею так забив баки бідній жінці, що вона знову продала йому цілу торбу картоплі майже задурно. От і зв’язуйся з ученими, та ще на базарі! І чого з того, що їм переказала тітка Фрося, семихатківці не второпали, хоч вони теж не з дурних. Крім того, що тітка Фрося, виконуючи їхнє прохання та випитуючи вченого про те, звідки взялася діромаха у Змієвій могилі, сплохувала і продала ученому чоловікові, який забив їй баки, картоплю майже задурно…

А з нори, що утворилася в череві Змієвої могили, тим часом гуде й гуде… Наче там страшний суд йде. І земля час од часу дрижить і трясеться, хоч землетрусами в тих краях зроду віку й не пахло (у Києві, правда, ще за княжих часів якось відбувся один землетрус, але ж тисячу з гаком літ тому!). Аж до села те двигтіння докочується, сну доброго, яким споконвіку відзначалися семихатківці, людей позбавляє.

Що робити? До чого воно догуде-дотряееться? Стали семихатківці гадати — і так, і сяк… А раптом воно догуде й дотрясеться до того, що й Семихатки у підземелля проваляться? У ту порожнину, що буцімто існує в середині земної кульки, га?

І що робити з тією діромахою у Змієвій могилі? Затичкою її не заткнеш, а на нерви зело дєйствує… Хоча чому б і не заткнути? Ось тільки чим? Землю чи пісок скільки не сип у ту діромаху — як у прірву, аж гоготить. Порадились дядьки і в складчину — з усіх мешканців села гривні збирали, — купили добрячу машину каміння та й завалили ним те провалля.

— Отак буде спокійніше, — казали. — Хай тепер під землею трясця біситься та нуртує, а каміння їй не здужати. Та й ми спатимемо спокійніше, жили досі без чортівні, то і далі без неї якось проживемо. Хай вона казиться в порожнечі, що буцімто аж до Північного полюса од нас тягнеться…

Поверх каміння ще й піску машину висипали — все чин-чином запломбували. Змієва гора мовби й заспокоїлась.

День минає — нічого, вечір надходить — слава Богу тихо-мирно на тій могилі й побіля неї.

А вночі раптом і зчинилося — щось страшелезне й жахне. Наче сто чортів разом затовклися. А тоді хтось у підземеллі Змієвої могили почав ревіти і одночасно трясти навколишнє, як кажуть, довкілля. Може йому, не сподобалось, що семихатківці нору камінням загатили.

А тоді отой самий хтось якраз опівночі почав зсередини завал з каміння розбирати, а далі, вибравшись назовні, заходився його шпурляти подалі од могили.

Здоровенним виявився той хтось, бо важенне каміння з Змієвої могили полетіло як іграшкове. Аж у селі почало падати, здіймаючи хмари пилу. Ями, падаючи, вибехкувало. І таке той підземний хтось натворив, таке… У тітки Явдохи каменюкою бовдур з хати збило, у Килини Савченкової вікно вигатило, а в дядька Карпа (отой, котрий трохи шепелявить) у стіні дірку пробило, а в діда Хвеська в саж влучило і підсвинка вгепало…

Посипалось каміння на село чи не градом — люди не знали куди й розбігатися. Дехто зопалу так навіть із села дременув.

Аж під ранок гупання стихло. Як усю машину того каміння, що ним завалено було нору, якась нечиста сила на село поперекидала і лише тоді вгамувалася, завдавши людям добрячих збитків — за здорово живеш. У Санька Прудкого, в отого, що не ходить, а бігає, наче хто його підганяє, такий невгамовний, каменюкою вугол хати знесло — як бритвою одрізало!

Вранці люди побігли до рідної міліції.

А та: ми вашими колективними хвантазіями займатися не будемо, позаяк нам за наведенням порядку у ввіреному районі ніколи иншими ділами та пригодами займатися. Як, між іншим, і криміналитетом, що й геть розперезався — на жаль, теж у нашому районі. А ви… З якоюсь там діркою у якійсь там могилі, де земля просто запала, голови нам морочите…

Та найбільша жахота семихатківців чекала другодні. Бідні люди думали, що все найгірше вже лишилося позаду, як зненацька з дірки у Змієвій могилі щось вилізло. Натурально якесь бісівство несусвітне! Петько Івченко, круглий відмінник Семихатківської середньої школи, першим загледівши оте, що вилізло з дірки на світ білий, сказав, що то, прости Господи, динозавр!

Це ж треба! Семихатківцям до всіх бід не вистачало ще динозаврів! Які, між іншим, давним-давно благополучно повимирали. А Петько, прибігши від могили до села, загорлопанив: ми, кричить, у школі динозаврів проходили. Динозавр виліз із Змієвої гори! Справжній— щонай— справжнісінький! Здоровенна така тварюка, тонн з двадцять буде. А висотою — як кран із стрілою. І як таке здоровидло з діромахи у Змієвій могилі вилізло? Одна шия у нього довжиною метрів із п’ять завдовжки буде, а на ній маленька голівка з гострим писком, у якому не зуби, а — ножі.

Усі, хто бачив того плазуна мезозойської ери не дадуть збрехати.

За розповідями семихатківців, що їх пізніше зібрав автор, насправді попередні дані про того динозавра дещо перебільшені — в страха очі великі. Насправді, динозавр був невеликий, трохи вищим за людину, але вельми прудким. На голові в нього стирчав ріг, а на спині — кістяний гребінь. Судячи з усього, гадає автор, то був цератозавр. Пересувався він на задніх ногах, кожна з яких мала три пальці з великими кігтями. А передні ніжки в нього були маленькі, щось як ручки — ними він міг кого завгодно вхопити.

Петько, сам злякавшись, почав казати: не бійтеся, мовляв, динозаври давним-давно повимирали, а як цей уцілів у Змієвій могилі, він не відає, бо про те в школі вони не проходили…

Потім вчитель з місцевої школи підтвердив: так, каже, динозаври вимерли. Мільйони та мільйони років тому. Шістдесят з гаком мільйонів років тому, як ще й люди не водилися. Були вони великі і малі, висотою сягали від одного до тридцяти метрів. Два поверхи міського будинку! А вагою сягали й до сорока тонн! Були у них кістяні панцирі, шипи, роги, не кігті на ногах, а — кинджалюки! Одним таким кігтиком розпоре тебе і пікнути не встигнеш. Були двоногі й чотириногі. У кожного не хвіст, а хвостяра з гострими шипами на кінці. Як уперіщить тебе, летітимеш як футбольний м’яч. Власне, не ти летітимеш, а те, що від тебе залишиться.

Рослинноїдні були — такі корівками на луках паслися, — і плотоядні — жерли собі подібних. Кого не здибували. Людей би поїдом їли, якби тоді люди були, тож за відсутністю людей, вони один одного їли. Так їм і треба! Може й поїли самі себе, а вже останні з голоду вимерли. Викопні їхні рештки повсюди трапляються, а це трапився й живий — дідько б його взяв! Як він уцілів, вчитель не знає. Мабуть, їхній довгожитель. Коли динозаври вимирали, цей меткий, під землю заліз і пересидів там лихо. А це із Змієвої нори виліз — гуп-гуп! Чап-чалап! Аж земля під ним прогинається. От би такого у плуга запрягти, гори б розорав!

На село посунула гемонська личина. Пащека роздявлена, зуби-ножі стричать, очі вогнем горять…

Порозбігалися люди перед тим страшидлом, а воно суне й суне — як паровик! І ніхто його не може зупинити.

Гуп та гуп, тільки з боку на бік похитується той целурозавр — чи як там його. Схопить собаку — гам і немає бідного пса. Півня, який забарився на тину в баби Лукери, схопило — хрум і немає когута. На один зуб тому динозаврику!

Поникав він селом сюди й туди, переполоху на сто год нагнавши на бідне село. У баби Мотрі цілого кабанюру зжер (перед Різдвом стара збиралася його колоти, тож викохала!) Нарешті ніби наситився і трохи аж подобрів, і тоді забрався в клуню діда Тодося, отого, що в нього в гентім році блискавка теличку вбила, вивалив двері і якось втиснувся в середину, чортяка! Розлігся й заснув. Та так тварюка захропіла, що аж шибки у вікнах ближніх хат задзеленчали…

Либонь тоді бідне село (окрім, звичайно, діда Тодося, якому шкода було клуні) якось перевело подих. Але до спокою було ще далеко. Та й який спокій при такій пригоді!

День спить та чудасія і хропака дає, ніч минає — хропе!

Осміліли люди, навколо клуні Тодосевої ходять (дід так у хаті й ночувати боявся, до куми на другий кінець села ходив ночувати) Що робити? Як спекатися такого чуда— юда?

Знову в міліцію подзвонили, а вона стару пісню заспівала: займатися вашими колективними хвантазіями нам нема коли. Ми зайняті наведення зразкового порядку у ввіреному нам районі, тож нам нема коли навіть криміналітетом займатися, що й геть розперезався, а ви… Звертайтесь до охотників — це по їхній частині. Хай влаштовують облаву на вашого, як ви кажете, динозавра!…

(Продовження на наступній сторінці)