ПРИГОДА ПЕРША
Чи знаєте ви, що найважче у світі? А втім, гадати, мабуть, не варто. Запитайте краще про це в учня третього "А" класу Грицька Зінька із села Лоцманки, і ви дістанете точну і вичерпну відповідь. Виявляється, що найважче у світі — бути уважним на уроці, сидіти за партою і ні про що стороннє не думати. Тобто не соватися за партою, не дивитись у вікно на Дніпро, не мріяти про футбол, не смикати Олену Швидку за кіски, не пускати літачків, не шепотітися з Толиком Прокопенком, не підбивати Валі Покотилу, не… Ох, і багато ж набереться ще отих "не"!
А дома що найважче? На глибоке Грицеве переконання, це вчити уроки, коли тобі кортить на вигін, де твої друзі з галасом ганяють м’яча, не рвати штанів, не збивати черевиків, не лазити по деревах і ярах за селом, перед обідом мити руки і… Одне слово, побільше вчити уроки і поменше гуляти. Ще й лягати о дев’ятій, знаючи, що мама й тато після програми "Час" дивитимуться кіно… А потім найважче встати о сьомій, щоб без двадцяти вісім бути у школі. Слухняним, зразковим, з вивченими уроками.
Ох, як це важко, ви навіть уявити собі не можете!
Ось і цього разу, помахуючи портфелем, спішив Гриць до школи, а опинився у вибалках за селом. Просто так, на хвилинку забіг. А у вибалках гарно, там отакезні волохаті джмелі гудуть. І раптом з-за дикої груші вилетів метелик. Знаменита "мертва голова"! Таж такого метелика у їхньому класі ще ніхто не мав! Великий, наче вбраний в чорний оксамит, метелик з білим черепом на спині повільно пролетів через галяву і зник. Як Грицько не бігав, не шукав — марно. І метелика не зловив, і портфель невідомо де приткнув, і, звичайно ж, на заняття запізнився…
"Знову батька до школи викличуть", — тяжко зітхнув хлопець.
Зненацька згори долинуло якесь легке потріскування. Гриць звів голову: просто перед ним на галяву опускалася срібляста куля, що розсіювала навколо себе голубувате сяйво. Ось із неї висунулися три ноги, трохи зігнуті в колінах, а зверху з’явилися дві довгі гнучкі лозини. Сідаючи, чи то пак стаючи ногами в траву, куля трохи пострибала і завмерла. Тоді відчинилися дверці, і на галяву з кулі вистрибнув хлопчик. Зросту він був такого, як і Гриць, але дивний якийсь, смішний. Наче великий мураш. Руки-ноги тонкі, голова здоровенна, очі круглі, ще й вуха отакі!.. І все стрибає, стрибає. Гриць засміявся.
— Ей, ти, коник-стрибунець! Що то в тебе на голові?
— То антени, — сказав хлопчик-мураха.
— Ти часом не із станції юних техніків утік? — поцікавився Грицько. — Я Грицько Зінько, а ти хто такий?
— А я — Шмигик-Мигик, — каже той. — Я дуже прудкий і непосидючий.
Стрибнув і зник за кущем. Метнувся за ним Гриць, а Шмигик-Мигик уже позад нього сміється.
— Прудкий! — згодився Гриць. — Ото здивуються у школі, як про тебе розкажу. Погано, що я в школу запізнився.
— Хіба це погано, коли в школу запізнюються? — спитав Шмигик Мигик. — От новина-а… Та у нас за це тільки хвалять.
— Ти з неба звалився? — здивувався Гриць.
— Ага, — не образився хлопчик. — У нас, всенетаківців, хто коли захоче, тоді і йде до школи.
— А хто ж ви такі — всенетаківці?
— Ті, хто живе на планеті Всенетак.
— У вас і вдома уроків не треба вчити?
— Не треба.
— А що ж ви тоді робите? — не йняв віри Гриць.
— Байдики б’ємо. У мене, наприклад, перший розряд з биття байдиків! — Шмигик-Мигик аж запишався.
— От би у вас пожити! — заздрісно мовив Гриць.
— Гайда! — Шмигик-Мигик відчинив дверцята кулі. — Сідай. І ти будеш щасливий на планеті Всенетак.
Гриць повагався, а тоді махнув рукою і пішов за Шмигиком-Мигиком у сріблясту кулю. Дверці за ними зачинилися, і куля легко та плавно почала підійматися.
— Ой, летимо! — вигукнув Гриць, побачивши в ілюмінаторі, як далеко внизу зменшувались хати.
Зменшувалась і гора, що тяглася понад Дніпром, розтанула двоповерхова школа із садом та стадіоном. І дивно: защемило у Гриця серце. Так йому захотілося зайти у свій клас, сісти за парту… Але — пізно. Куля, набираючи швидкість, несла Грицька Зінька у щасливу країну, де можна з ранку й до вечора тільки те й робити, що… нічого не робити.
ПРИГОДА ДРУГА
Ось так зовсім негадано для самого себе і опинився Грицько Зінько того ранку у всенетаківській школі.
І почалось неймовірне.
Вчителька щось розповідала, але її ніхто не слухав. Клас гудів, як вулик: хто смикав дівчаток за кіски, хто пускав паперових літачків, хто давав сусідові щигля. А вчителька не звертала аніякогісінької уваги на той шарварок. Гриць так розгубився, що сидів за партою наче приклеєний і ніяк не міг збагнути, куди ж він потрапив. Та ось нарешті і перевірка домашніх завдань. Перший вийшов до дошки Шмигик-Мигик.
— Домашнього завдання я не виконав! — весело, на увесь клас вигукнув він. — Я гуляв, потім літав на планету Земля, ніколи було.
— Сідай, "п’ять", — сказала вчителька.
Шмигик-Мигик, широко усміхаючись, шепнув Грицеві:
— Ось як легко у нас заробляти п’ятірки!
— А може, ваша п’ятірка така, як у нас одиниця? — запитав Гриць. — Одиницю у нас теж зовсім легко схопити.
Приятель не встиг відповісти, бо вчителька викликала до дошки ще одного учня. Той весело відповів, що двічі по два буде три або ж п’ять.
— Не знаєш, — мовила вчителька. — Сідай, "п’ять".
— Ого! — вихопилось у Гриця. — Не знаєш і "п’ять"!
Вчителька пильно глянула на Гриця.
— Здається, новенький нам щось хоче сказати?
Гриць випалив:
— Двічі по два буде чотири!
— Правильно. Сідай. "Два".
Гриць сів, але відразу ж і схопився.
— Як "два"? Завіщо?
— За те, що знаєш, — спокійно сказала вчителька. — П’ятірка ставиться лише тим, хто нічого не знає. Та й за поведінку ставлю тобі одиницю.
— Треба ж навпаки! Хто пустує, тому одиницю ставлять. А я сидів тихо! — вигукнув Гриць.
Що тут зчинилося у всенетаківському класі! Всі так і зайшлися реготом. І казали, що на планеті Земля просто все переплутано, все навпаки…
— Та ні, це у вас усе навпаки, — намагався довести Гриць, але ніхто з учнів його не слухав. Більше того, Гриця одностайно визнали "Великим— Превеликим Вигадником і Фантазером".
— Думав тихенько посидіти і п’ятірку схопити? — разом з усіма сміявся і Шмигик-Мигик. — У нас за п’ятірку, брате, треба до сьомого поту пустувати на уроці
ПРИГОДА ТРЕТЯ
Після уроків Шмигик-Мигик запросив Гриця до себе додому. Тільки вони переступили поріг, як Шмигик-Мигик кинув батькові портфель і сказав:
— Щоб до вечора всі мої уроки були пороблені! А мені ніколи: футбол!
— Синку! — забідкався батько. — Я ж поспішаю на роботу.
— Доки не поробиш уроків — ніяких робіт— звелів Шмигик-Мигик. — Та старайся, щоб мої домашні завдання були найкращі. Я не збираюся через тебе червоніти перед усім класом!
Батько позітхав-позітхав і мусив погодитись.
— Точнісінько, як і у нас на Землі, — подумав Гриць. — Тільки все навпаки. Бо мені батько каже: не повчиш уроків — не смій гуляти. Та старайся, щоб я не червонів перед учителем за тебе!
До вечора Шмигик-Мигик і Гриць ганяли м’яча. А нагулявшись вволю, Гриць спитав свого друга, чи не пора їм уже спати.
— Це у вас на Землі діти рано лягають, — вигукнув приятель. — Скільки разів тобі повторювати, що в нас усе не так. У нас батьки лягають о дев’ятій вечора, а діти дивляться кіно хоч і до півночі.
О дев’ятій вечора, подивившись мультфільм для дорослих, батьки Шмигика-Мигика і справді полягали спати. Щоправда спершу не хотіли, вередували, точнісінько, як на Землі вередують діти, але Шмигик-Мигик гримнув, і батьки змушені були скоритися.
— Ну, Грицю, тепер ми вільні птиці! — Шмигик-Мигик увімкнув телевізор, і на голубому екрані з’явилася назва кінофільму.
— Читай, Грицю, швидше, як кіно називається?! — закричав Шмигик-Мигик.
— "Пригоди Чорної маски". Серія сто сорок сьома. Хіба ти сам не прочитаєш? — здивувався Гриць.
Шмигик-Мигик знизав плечима.
— А як же я прочитаю, коли не вмію?
— Як?.. — Гриць навіть про сто сорок сьому серію "Чорної маски" забув. — Зовсім не вмієш читати?
— Не вмію! — Шмигик-Мигик почав гніватись. — Чого ти причепився? Скільки разів я пояснюватиму, що у нас усе не так! За мене ж батьки домашні завдання роблять, тому я й читати не тямлю. І не заважай мені дивитися про Чорну маску. Тссс!..
Починається…
Але стомлений Гриць заснув, так і не додивившись незвичайних пригод Чорної маски. І снилося йому, що він удома, на Землі… Ранок. Гриць веде свого батька. І батько міцно тримається за синову руку, а другою крутить сивий вус. І йдуть вони… Куди б, ви думали? У дитячий садок, що називається тепер батькосадок.
(Продовження на наступній сторінці)