«В результаті теракту вас щойно вбито, президенте!» Валентин Чемерис

Читати онлайн оповідання Валентина Чемериса «В результаті теракту вас щойно вбито, президенте!»

A- A+ A A1 A2 A3

Президент промовчав, зберігаючи спокій. Хоч обурюйся, хоч протестуй — нічого не зміниться, бо він уже давно не належить ані собі, ані навіть сім’ї — державна особа. Як звелить його всемогутній начальник особистої охорони (з посилання на візу компетентних органів, котрі тримають у своїх руках не лише главу країни, а й саму країну), так воно і буде. Президент не має права без спеціального на те дозволу лікаря-дієтолога у званні генерала (він працює в медсанчастині все тих же всемогутніх компетентних органів) навіть крихту взяти до рота чи краплину води з будь-чиїх рук, крім тих, які для цього були уповноважені компетентними органами. Йому суворо заборонялося їсти те, що готувала дружина чи й навіть мати — як дружині, так і матері заборонялося готувати для нього їжу, бо теоретично допускалося, що дружина може отруїти свого чоловіка, а мати — сина. Для приготування їжі в численному штаті, що обслуговував Президента, були передбачені кухарі в чині не нижче полковників. (У складі того штату передбачалася людина, котра першою куштувала всі приготовлені для Президента страви, її ще називали "грибною людиною", тобто вона ставала першою жертвою у випадку, якщо в страві виявлялася отрута). Дружина розуміла, чому їй забороняється готувати для власного чоловіка і тому ніколи не готувала йому нічого їстівного чи питного, а ось мати Президента негодна була що втямити. "Раніше я мала право годувати свого сина, а тепер не маю?" — губилася стара. Їй пояснювали, що раніше її син не був президентом країни... "Ну й що ж, що не був? — дивувалась стара. — Але все одно він був моїм сином — що тоді, що те— пер... А хіба рідна мати може отруїти свого сина?.." Обурювалась: "Це ж треба до чого дожитися! Без дозволу тих дармоїдів у погонах (так вона величала численну синову охорону, що складалася з кількох груп офіцерів — кухарі, офіціанти, прибиральниці, садівники — Президент постійно жив на заміській дачі — різні Технічні служби і всі, всі вони мали офіцерські звання і всі підлягали коменданту, біля якого невідомо, щоправда, для чого, постійно вертівся ще й китаєць, власник "чорного пояса" з карате) мене, рідну матір не пропускають до синочка... Це він для вас Президент, а для мене, як був Мишком, так і зостався Мишком..."

Зітхнувши, Президент вийшов на лоджію, що висіла, наче люлька, між двома білими стінами і одразу хтось невидимий у пітьмі самовіддано забубонів у мікрофон:

— Увага! Доповідає третій. Об’єкт вийшов на лоджію...

Над будинком, як і над притихлим містом, висіло чорне, надзвичайно чорне небо. Навколо будинку щільно стояли якісь конусоподібні пірамідальні дерева, вночі аж чорні. Приємно пахло живицею, монотонно сюрчали коники.

"Кипариси? — здогадався Президент, дивлячись на пірамідальні дерева. — А таким чорним небо, здається, буває лише на півдні. І тріщать не коники, а — цикади, так їх називають на півдні".

Праворуч, ледве видимі здіймалися якісь темні узвишшя — хмари громадились чи гори? А ліворуч, в ущелині, між верхівками пірамідальних дерев внизу світився лагідний затишний зелений вогник... Та не встиг Президент і придивитись до нього, як він раптово згас... "Жаль", — подумав Президент, і зелений вогник тієї ж миті спалахнув, наче кажучи: а ось і я!.. Через кілька секунд він знову згас, щоб через такий же проміжок часу знову ожити...

Президент зайшов до кімнати. Начальник охорони власноручно стелив йому постіль — це вже було й зовсім поганою ознакою, якщо генерал-лейтенант виконував обов’язки покоївки — виходить, його повністю ізолювали.

— За море — спасибі, — намагаючись говорити рівно і спокійно, мовив Президент. — Зізнаюсь, я вже давно мріяв побувати біля теплого південного моря.

— Звідки ви взяли, Президенте, що вас привезли до моря? — насторожився генерал-лейтенант. — Адже це державна таємниця.

— Будемо вважати, що мене привезли у степ. А той маяк, що я щойно бачив з лоджії — є маяком... маяком соцзмагання, — виявляється, заарештованого ще не покинуло почуття гумору.

Начальник охорони вишкірив жовті од нікотину зуби, але, спохопившись, урвав сміх і далі говорив сухо й офіційно:

— Президент знаходиться в місті Н. — більш точніше нічого не можу сказати, бо й стіни мають вуха. А так звані демократи, екстремісти, космополіти, зрадники батьківщини і різні там... е-е...

— ...деструктивні елементи, — з відразою в голосі підказав йому Президент. — Про це я вже чую сьогодні втретє...

— Так, так, і деструктивні елементи в тім числі роблять все, аби здійснити проти Президента теракт і в результаті антиконституційного перевороту покінчити із справжніми патріотами, котрі невтомно ведуть нас до світлої мети...

"Таки... переворот", — подумав Президент і різко сказав:

— Я мушу подзвонити дружині і заспокоїти її, що дістався до міста... міста Н. без пригод і вже чудово відпочиваю на березі місцевого моря — загораю навіть у темряві.

— Ціную ваш гумор, Президенте, але, на жаль, зв’язок у місті Н. тимчасово не працює. Як тільки він відновиться — у тім числі й спецзв’язок — Президент відразу ж буде з’єднаний із своїм сімейством. По хвилі начальник охорони приніс накриту чистою салфеткою вечерю. Це теж було поганою ознакою, відзначив про себе в’язень, вони вже нікому не довіряють. Але до їжі навіть не доторкнувся. Якщо раніше він посміювався над службою безпеки, котра по кілька разів на день перевіряла страви, боячись отрути, то тепер він сам остерігався трутизни. До того ж з ним не було "грибної людини", котра за вказівкою спецслужб першою пробувала все, що мав споживати Президент — це теж викликало насторогу. "Грибна людина" зникла недарма. Тож до вечері він так і не доторкнувся, та власне, не мав до їжі аніякого потягу.

— Спокійної ночі, — мовив у дверях начальник охорони. — І всього лише одне проханнячно: вночі не робити самостійної спроби вийти з кімнати, не кажучи вже з будинку. Не розібравшись, охорона може відкрити вогонь на знищення. Ще раз — спокійної ночі!

Сну не було в жодному оці. Як набридло перевертатися з боку на бік та згадувати минуле, вставав і виходив на лоджію під чорне зоряне небо, глибоко вдихав прохолодне нічне повітря з пахощами живиці ("Увага, увага! Доповідає третій. Об’єкт вийшов на лоджію... — незмінне чулося внизу), задумувався. Не послухав демократів, не викорінив отруйне коріння тоталітаризму, воно й дало нові пагони. Невже перебудова пішла на спад? Чи терпить крах? І що з нею буде, коли консерватори усунуть його від влади? То що відбувається: повзуче повернення жахливого минулого? Чи ще гірше — з’явиться новітній диктатор?.. Від таких думок боліло все його нутро. А в смоляній ущелині між темними кипарисами в невидимому в цей час морі спалахував і гаснув, спалахував і гаснув зелений вогник маяка...

"Так і життя, — аби хоч трохи розвіяти свої гіркі думки, вдався до філософії Президент. — Хтось згасає, а хтось у цей час щасливо з’являється у світі білому, спалахує новою зіркою і попереду в нього ще цілих шість секунд, як у маяка — вічність!"

Але коли маяк гаснув (він горів шість секунд і знову спалахував через шість секунд небуття), Президентові ставало не по собі, бо здавалося, що маяк більше не оживе. Та зелений вогонь тієї ж миті загорався і Президент теж оживав.

Вранці, коли він, тручи скроні (нестерпно боліла голова), вийшов на лоджію (під все той же акомпанемент традиційного "Увага, доповідає третій. Об’єкт вийшов на лоджію..."), то праворуч побачив оповиті легкою млою гори, що здіймалися над містом амфітеатром, а ліворуч, аж до обрію, теж оповите легкою мглою-димкою застигло ультрамаринове море. Коли він вийшов, то з синьої мли неба і моря велично і тихо почало викочуватись пурпурове коло. В ущелині високих кипарисів, що спускалися згори до міста й, отже, до моря, далеко внизу Президент побачив симпатичну башточку маяка з балкончиком, що оперізував її навколо, і куполом у вигляді церковної баньки чи шолома давньоруського витязя. Маяк стояв на самому краю східного портового молу і за темної частини доби своїм світлом показував кораблям вхід у порт... Кораблям, а він, наївний, гадав, що тільки йому світив уночі маяк. Жадібно роздивлявся все, що міг охопити зором внизу (а бачив червоні бляшані дахи та гостряки темно-зелених кипарисів і далеко на обрії море) і не міг визначити, що це за місто?.. А втім, чи не все одно. Зараз для нього важливіше вияснити, що відбувається в країні — путч чи тільки підготовка до нього? Відпрацювання окремих вузлів і сцен чи переворот уже визрів? Але щоб там не сталося, ясно одне: його ізолювали від країни. Начальнику власної охорони він знову рішуче заявив, що вимагає зв’язку — з країною в цілому і своєю сім’єю зокрема.

— На відпочинку Президент мусить відпочивати, — рішуче заявив генерал-лейтенант і це означало, що він уже отримав відповідні інструкції щодо утримання Президента під вартою.

— Це не відпочинок, це — арешт!

Начальник охорони мовчав і його мовчання красномовніше свідчило за будь-які слова, що Президент правий у своєму висновку щодо власного арешту.

— Чи розумієте ви, що вчора чи сьогодні ви здійснили державний переворот з усіма наслідками, що звідси витікають? Віднині ви — державні злочинці! І в історію ви вже влипли назавжди — не відмиєтесь!

Але генерал-лейтенант, як і перше, зберігав величний спокій.

(Продовження на наступній сторінці)