Бачачи таке, друзі письменника почали спішно запрошувати до нього різних медичних світил. 18 лютого з’явився відомий московський терапевт-клініцист професор Московського університету Овер. Проте, оглянувши пацієнта, він чомусь уник рекомендацій. Лише обмежився нічого не значущою порадою не давати хворому… вина. (Його пробували давати письменнику для апетиту), інше світило, професор судової медицини Московського університету порадив, аби змусити хворого хоч щось їсти, лікувати його магнетизуванням — гіпнозом. Та коли з’явився спеціаліст із гіпнозу, хворий ледь чутно попрохав не робити цього і його залишили в спокої. Потім з’явився ще один знаний професор. Аби встановити діагноз, він пребадьоро заходився розпитувати письменника, що та як у нього болить, але той не зронив у відповідь жодного слова. Дивився у простір невидючими очима, нікого й нічого не чув, нікого не бачив і перебував десь далеко-далеко, як наче в іншому світі, недосяжному для простих смертних… Прощаючись, розгублений професор порадив вдатися до кровопускання, класти лід на голову та закутувати недужого в мокре простирадло. Проте інші лікарі радили цього не робити — кому вірити? Врешті-решт було організовано консіліум, внаслідок чого хворому рекомендували для лікування п’явки до носа і холодні обливання голови в теплій ванні. Це робили, але письменнику не кращало, гіршало й гіршало, аж до фатального ранку 21 лютого, коли він тихо відійшов з цього світу… І тоді ж по Москві пішли гуляти чутки, що Микола Гоголь, мовляв, помер від голоду та розладу розумових здібностей, що, звісно, не відповідало дійсності.
А від чого насправді урвалося життя славетного сатирика — фахово так і не встановили. Рівень тодішньої медицини не дозволяв поставити діагноз. Не знають причини, зрозуміло, й тепер. Смерть Гоголя так і залишилася загадкою. Дехто вважає, що автор невмирущо-веселих "Вечорів на хуторі біля Диканьки" залишив цей світ просто через небажання більше жити. Але ж стільки він там прожив? Усього нічого — 42 роки. Невже за таку малу кількість прожитих років він встиг розчаруватися життям? А втім… Хто тепер про це достовірно скаже? Тільки й відомо, що був він самотнім і неприкаяним у великому огромі білого світу, де йому не виявилося місця. Милу свому серцю Диканьку (ширше — Україну, Вітчизну свою, Вітцівщину, Дідівщину і взагалі Предківщину) він залишив назавжди, вибравши для себе сусідню імперію, яка й поневолила його батьківщину, а Росія Хлестакових, Ноздрьових, Плюшкіних чи Манілових, так вражаюче геніально ним створених, йому не припала до серця, не зігріла його, не надихнула його чарівністю, якої в неї не було. Сім’ї він не мав, навіть, власного кутка, тож до смертного часу поневірявся по чужих будинках, спав у чужих постелях — не позаздриш! Втративши батьківщину, він не здобув навзамін нічого, бо чужа країна не могла стати йому рідною, а тому втратив і сенс життя. Все для нього зотліло й перетворилося на попіл, а в спустошеній душі поселився темний біс — він і звів його в могилу. І хай це не медичний діагноз, але це так!
А втім, кожне життя — це доля. Судьба. У творців — особлива. А без долі-судьби немає творця. Навіть, якщо він і талановитий. Що ж до великих письменників, то долі їхні часом не менш драматичні й захоплюючі, як і їхні твори.
А що мало прожив М. В. в цьому світі, зовсім мало, як кажуть в Україні ряст топтав, то… Кому який вік Господь вділить, той такий вік і проживе. А судьбу свою не обманиш, на кращу не поміняєш. Будучи безсмертним, Гоголь був смертним. А тут вже, як зауважив колись Францеско Петрарка "між смертними нема нічого довгого, і якщо трапляється що-небудь солодке, воно невдовзі завершується гірким кінцем".
Смерть Гоголя вразила й сколихнула російське суспільство. Від дому Тализіна, де він зустрів свій кінець і потім від університетської церковки, де його відспівували й до місця поховання у некрополі Свято-Данилівського монастиря труну з тілом небіжчика несли на руках професори і студенти Московського університету.
Ховали автора "Шинелі", з якої виросла вся наступна російська проза, опівдні 24 лютого 1852 року приходський священик Олексій Соколов і диякон Іоан Пушкін. І про те, що письменник буцімто лежав у труні живим, але в летаргійному сні, тоді й підозри не виникало. Та й виникнути не могло. Ховали його на четвертий день по смерті! І лише через 79 років по тому, під час перепоховання у 1931 році, після того, як побачили в труні його повернутий на бік череп та де-де пошматовану тканину оббивки віка труни і пустили моторошну чутку про те, що М. В. Гоголя поховали у стані летаргійного сну. Себто — живим — найжахливіше із найжахливішого, що може статися з людиною! Мовляв, після того, як було загорнуто яму і зверху, як і годиться, насипано могильний горбик, уявний небіжчик отямився в холоді підземелля від свого довготривалого сну, спробував — ще нічого не розуміючи, — звестися в тісній домовині, з жахом збагнув, де він і що з ним… Ні, ні, далі не будемо фантазувати, хоч у нас і фентезі…
ГЛАВА ПЕРША
Що я тоді знав про доволі екзотичний, як мені здавалося, фан-клуб "Микола Гоголь"?
Аж зовсім нічого.
Доки не надибав в інтернеті сайт "Микола Гоголь". З нього й дізнався про існування такого дива, як однойменний фан-клуб, на засіданні якого — по їхньому Асамблеї (з великої літери) — мало розглядатися питання про випадок з повернутим на бік черепом М. В. Гоголя, що виявилося при перенесенні останків письменника.
Це вже потім, як я, врешті-решт, вийду і на сам мальовничий, щоб не сказати химерний клуб, що, здавалося, належав не до української культури (хоч все й крутилося навколо Гоголя), а — до чужої нам країни та її культури, мені буде роз’яснено (після чого неясностей та загадок вигулькне ще більше):
— Наш клуб просто змушений діяти в підпіллі, куди він і загнаний, адже офіційна влада та її апологети — як раніше, так і тепер, — затято звинувачують нас в сатанізмі, відьмацтві та демонізмі, хоч демонологія є нашим деміургом. Переслідували нас за тоталітаризму, зокрема в Ленінграді, потім і в Києві, переслідують і тепер — за демократії. За віщо? Та все за те ж: за наші нетрадиційні, не схожі з їхніми, поглядами. За розходження нашої любові з їхньою офіційною, державною любов’ю до письменника. А також буцімто — увага! — за принесення людських жертв нечистій силі. З точки зору законників, ми — сатаністи! Відьмацьке кодло! Монстри, якими нас іноді називають. Але ж яке бісівство? Яка дияволіада й чортівня? Ми навіть не масони, хоч до останніх дещо й близькі. Але нас і за масонство переслідують — згідно з законом. Ось така штукерія, мосьпане, чиниться з фан-клубом "Микола Гоголь", що в силу обставин змушений діяти інкогніто. Тож для світу ми своєрідна китайська грамота…. А втім, ви маєте нагоду особисто переконатися, що бісівством ми не займаємось.
На засіданні Асамблеї фан-клубу мені вдалося побувати 1 квітня 200… року. Ні, ні, не питайте, де, криючись у схроні, потайно, за сімома замками діють шанувальники Гоголя — все одно не скажу. По-перше, слово давав, а по-друге, я й сам не знаю, де саме. Сіє, навіть, для мене, ніби ж частково посвяченого, все одно залишається нерозгаданою тайною. Я навіть не відаю, в якій реальності воно діє, товариство шанувальників Гоголя. Коли я відправив на їхній сайт прохання дозволити мені, як літератору, який цікавиться Гоголем, познайомитися з ними, то невдовзі отримав відповідь: такому-то такого-то дня о такій-то годині (годину вибрали нічну) бути на розі таких-то вулиць, де мене й підбере їхня машина, і більше ніяких запитань не задавати і, Боже мене борони, затівати якесь самостійне розслідування!!!
Коли мене підібрали в умовленому місці на розі темної, вітряної ночі (вже було далеко за північ), то довго везли в машині невизначеної марки (здається, вона була вміло закамуфльована), в салоні якої стояв суцільний морок. Вікна затінені, але затінені чомусь навпаки — із салону нічого не було видно. (Та, мабуть, і ззовні в салон теж). Лише попереду розпливалися в пітьмі голова і плечі водія. Він, здається, був по той бік перегородки, що відділяла його від салону, тож я не зміг з ним перекинутись бодай словом, хоч і намагався. Він або мене не чув, або йому було заборонено зі мною вступати в будь-який контакт.
Їхали довго, раз по раз на якихось вуличках (сумні контури їх я все ж якось міг роздивлятися), повертаючи то ліворуч, то праворуч. Ясно, заплутували сліди, збиваючи мене з орієнтації. Ліхтарів ніде не було видно (чи ми так далеко заїхали від центру?). Та ось машина завернула в один з темних дворів і зупинилася біля занедбаного під’їзду.
Дверці автоматично відчинилися. Я вийшов у двір, що ніби поринув на дно пітьми. Навколо — ані душі, ані душечки. Десь скрипіли віконниці і гупала жесть на даху. Жодного освітленого вікна — наче вимерло все. Глушина. Глухомань. Цікаво, куди мене завезли, на яку околицю і, головне, якого міста?
"Що за грища дорослих людей в конспірацію, підпілля, — вже почав я дратуватися. — Не вистачало тільки ухання сича або філіна, Баби Яги чи Кощія! І якогось архімудрого пароля!"
Справді, наче я приїхав на засідання новоявленого "Союзу благоденства", таємного товариства декабристів. Новітніх при тому. Чи — Кирило-Мефодіївського, не кажучи вже за таємні масонські організації. Але ті товариства виступали проти існуючої влади, а це… шанувальники Гоголя, якого ніхто й ніколи не забороняв — за будь-яких режимів. Як і його вшанування. То для чого було злютувати ледь чи не масонську ложу?
(Продовження на наступній сторінці)