На просторий кам’яний майданчик, з боку рівнин, вихлюпувались срібні хвилі тирси та різнотрав’я, а з протилежного боку, внизу, клекотів і пінився прибій. Стрибаючи з каменя на камінь, можна спуститися вниз у досить простору, підковоподібну бухту з піщаними пляжами, з кокосовими пальмами, що посхилялись до Моря.
А саме Море було велике і голубе. Хоча за кольором воно бувало різне: то веселе, то голубе, то сумне, то геть сіре та непривітне; йото настрій повністю залежав від "настрою" неба, що висіло над ним. Бо за сонячної погоди небо було голубим, і таким же веселим ставало й Море, коли ж небо хмурилось, то й Море теж смутніло…
Море (як і Великі Зелені Рівнини) Єві теж сподобалось. Роздивляючись його на оглядовому екрані, вона забажала побувати і на рівнинах, які щойно охрестила, і біля Моря. Того дня, як трапилась трагедія, на поверхню Леонії мала спускатися група дослідників, у яку входив і геолог Адам Весна. Прилади "Геліоса" зафіксували в бухті біля невідомого моря і в хребтах, що тяглися з бухти на схід і на захід, великі поклади металів. Адам був певний, що то — мідь, тому й замовив експедиційну ракету саме в цей район Леонії.
Тієї ночі Єва була черговою по кораблю і, здавши вранці зміну, збиралася кілька годин поспати, а потім зайнятися щоденником та підсобним господарством корабля й оранжереєю (це було в її віданні, як лікаря). Коли ж за сніданком у кают-компанії вона дізналася, що на берег леонійського моря має йти експедиційна ракета, то вмовила Руслана злітати "на кілька годин" до "справжнього моря позагоряти". Море було й на "Геліосі", але не справжнє. Те "море", чи то пак імітація моря, знаходилося на другому поверсі корабля, біля оранжереї. Там був просторий басейн з морською водою (вода у басейні справжня, морська), а далі простилалося відеоморе. Пластиковий берег, штучний вітер (навіть шторм можна було імітувати), дерева і вся рослинність теж були штучними. Шуміло листя — штучне, світило сонце над "морем" — штучне, на сферичній голубій стелі бігли білі хмарки (імітація неба), далекі гори з голубими туманами, далечінь — теж були штучними.
Але того, хто ще не встиг дізнатися, що це імітація, штучне море вражало. Безмежна голуба далечінь, білі чайки над хвилями, білі гривки бурунів за кораблем, що плине в голубому мареві, а далі гори, оповиті легеньким серпанком. Коли купаєшся у басейні, складається враження, що ти на березі справжнього моря. До того ж апаратура автоматично відтворювала шум морського прибою, крики чайок, шум вітру і навіть, за бажанням, грозу, шторм чи й тайфун. На тій смужці натурального піску, взятого з пляжів Чорного моря, на березі, біля штучних сосон та штучних скель і загоряли. Під штучним сонцем. Спершу відеоморе тішило і навіть іноді видавалося за справжнє. Та за довгі роки польоту воно таки добряче набридло, бо всі знали, що натисни кнопку — і все це видиво зникне, а залишиться звичайнісінький басейн у голих стінах.
Тож Єва і забагла в останні дні перед стартом на Землю "позагоряти на березі справжнього моря". Тим більше, що відеоморе їм надокучить ще й під час зворотного польоту.
Із нетерпінням та збудженням ішла Єва в ангар, де знаходились експедиційні ракети, — вона побуває на березі планетного моря! Та в останню мить Командир відкликав по динаміку Руслана — виявилися якісь неполадки у блоці № 17, — усіх вільних членів екіпажу перекинули на допомогу ремонтній групі.
Єва готова була розплакатись, так їй хотілося побувати на березі моря, і ось не повезло. А через 48 годин старт. І біля справжнього моря вона тепер побуває хіба що через сім років, як повернуться на Землю.
Руслан їй тоді сказав:
— Якщо ти вже так хочеш побачити леонійське море, то злітай з Адамом. Доки він відбере потрібні йому зразки мінералів у Східних горах, ти встигнеш позагоряти. — Руслан м’яко усміхнувся (то була його остання посмішка, яку бачила Єва). — А тільки ми впораємося з наладкою блока, я прилечу за тобою. Згода?
Руслан не прилетів.
І вона тепер приречена загорати на березі чужого моря до кінця своїх днів…
Залишається додати, що Море, на березі якого поселилися наші герої, було теплим, лагідним і відносно тихим. Удень ліниво дув морський бриз (з моря на суходіл), уночі ж навпаки — вітер дув із суходолу на море, береговий бриз. Вранці й увечері на морі здебільшого була голуба сонна тиша — благодать.
Вода в морі, як і годиться, була солона і для пиття не придатна. Але за якусь сотню-другу метрів від бухти, понад скелями Східних гір, де зграйками стояли стрілчасті сосни, бігла повноводна і прозора річечка, теж поки що без назви. Трохи не добігши Великими Рівнинами до вілли "Кам’яні пенати", безіменна річка круто повертала попід горою і, пробивши собі дорогу в скелях та лавіруючи ущелинами, поспішала до Моря. У Східних горах там і тут били холодні джерела, та й у самій річці вода була прозора й свіжа. І коли б на цій планеті знайшовся хоча б один глечик (чи ще якась посудина), то нашим героям можна б було ходити до річки по воду.
А небо над Леонією було майже зразково-показове, в міру голубе, в міру ліричне, лагідне. Яскраво світило подвійне Сонце, від якого на планеті простягались подвійні тіні. У травах, наче на всепланетному конкурсі, невгамовно сюрчали армади коників, та в скелях кричали чайки і, як уже було сказано, хихотіли мартини.
А над Великими Рівнинами білими хмарами кружляло птаство.
Було сухо та спекотно.
А на планеті, за розмірами такій же, як Земля, спали під двома Сонцями тривожними та неспокійними снами лише двоє людей. І бідолашному автору нічого не залишається, як покірно писати роман (аж цілий роман!), маючи всього двох героїв. Бо де візьмеш більше на безлюдній планеті за 4,28 світлового року од Землі?
3
Адам повернувся до печери голий до пояса, з мокрою головою, але сяючий і — що здивувало Єву — безтурботно веселий. До грудей він притискував свою біло-голубу астронавтську куртку, в яку щось було замотане. Вигляд у нього — як у відпускника, котрий, приїхавши в санаторій, зробив першу вилазку довкола і лишився задоволений.
— Єво! — гукнув він тоном господаря, яким кличе той свою "половину", коли повертається з роботи додому. — Агов, Єво? Щось я не бачу в нашій затишній печері веселої метушні і тим більше врочистого приготування. Навіть на сковороді нічого не шкварчить. А в нас же сьогодні кругла дата. І — май на увазі — ювілейна!
Єва неохоче вийшла з печери і, слухаючи його надоптимістичну тріскотню, здивовано звела брови. Очі її були почервонілими, повіки припухли, і вся вона мала вигляд стомленої людини, та Адам на те не звернув уваги.
— Яка ще дата? — невдоволено запитала Єва і позіхнула.
— Кажу ж, ювілейна, адже зараз… — (глянув на Сонце, що вже стояло в зеніті), — зараз минає рівно доба, як ми з тобою живемо на планеті Леонії, Розумієш, перша доба. Перший день нульового тижня, нульового місяця і нульового року. Початок літочислення на планеті Леонія. Дата, як сама розумієш, кругла і цілком та повністю ювілейна. Колись вона стане історичною датою, і від неї майбутні колоністи Леонії рахуватимуть роки, століття і тисячоліття.
— Скромністю ти, як я бачу, не страждаєш. Адам весело підмигнув.
— Так, я хочу потрапити в історію. Хіба я гірший за інших?
— В одну ти вже потрапив, опинившись тут.
— Не було б щастя, то нещастя допомогло. Здається, так колись казали на Землі. А нещастя і справді допомогло нам розпочати літочислення на Леонії. І ось ми вже прожили першу добу з майбутніх її тисячоліть.
— Якщо відняти прожитий нами день від тих чотирнадцяти років, протягом яких нам треба тут загоряти, то залишилося зовсім мало часу.
— Якраз це я і мав на увазі. — Адам радо посміхався. — То чи не час нам уже вперше поїсти на цій планеті? — З тими словами він висипав із куртки чорні черепашки. — Почнемо готувати ювілейний банкет. Очевидно, гостей у нас не буде, тож стіл накриємо лише на дві персони — твою і мою. Заперечень немає?
Єва носком черевика торкнулась черепашок.
— Що це за… гидота? Вони не отруйні?
— Мідії? Їстівні мідії?
— Бр-р-р! Які чорні та брудні. Я куштувала мідії в одному із середземноморських ресторанів, то вони там були на вигляд зовсім іншими. І взагалі, їх офіціант подав як незвичайні делікатеси.
— І ці стануть іншими, якщо їх приготувати. Єва, кліпнувши, здивовано дивилася на нього.
— Тут що, поблизу є кухня від ресторану? А в ній — висококваліфікований шеф-кухар? — У її голосі бриніли дратівливі нотки. — Ти… ти просто насміхаєшся наді мною.
Адам стояв перед нею, високий, підтягнений, на обличчі — дещо хвальковита посмішка, в мигдалевидних очах спалахують іскорки.
— Якщо я не приготую із цих мідій чудової страви, то хай усі, кому не лінь, кинуть у мене камінь!
— У тебе повна гарантія не потрапити під кам’яний град, адже, крім мене, тут більше нікому кидати у тебе каміння.
— Я цілком і повністю впевнений, що навіть тобі не доведеться кидати в мене каменюку. — Він присів біля мідій. — Та-ак… З чого починати?
Єва теж присіла на камінь.
— А ти впевнений, що це… мідії, а не щось інше?
— Ах, дорога Єво! Хоч ми з тобою і зустрічалися частенько, наприклад, на Памірі…
— На Місяці, на Марсі і…
(Продовження на наступній сторінці)