Та й сон не йшов до них тієї ночі. Вони лежали довго, терпеливо чекаючи сну, та згодом переконалися, що марна затія, — повставали. Адамчик, розкидавшись на шкурах, безтурботно посвистував носиком та іноді швидко-швидко смикав ніжками — певно, й уві сні кудись біг. А бігати він умів і любив. Єва прикрила його одіяльцем, зшитим із вим’ятих шкур, чмокнула в щоку, і вони вийшли з печери під шатро зоряного неба. Колись незнані їм зоряні сузір’я за ці роки стали близькими й рідними, і небо вже не видавалося чужим.
Сіли на теплому камені під скелею, зітхнули полегшено, що все скінчилося добре і ще один день на планеті минув благополучно й, отже, ще на один день стала ближчою Земля. Дув морський бриз, приємно обвівав лице, підхоплював Євине волосся і кидав його Адамові в обличчя. Адам ловив його губами, і гарно у нього було на душі: все скінчилося добре і Єва поруч. Море було відносно тихим, темним, лише зрідка зітхало. Але вони зникли, що море завжди важко зітхає у пітьмі ночі, зітхає навіть тоді, коли тихо. А ліворуч, на Великих Рівнинах, над землею носилися світлячки, то падаючи в трави, то іскрами шугаючи вгору. За далекими звідси Західними горами беззвучно спалахували бузкові блискавиці, іноді аж фіолетові, але грому не було чути.
— Дивно, — озвалась Єва. — Сиджу вночі біля печери на чужій планеті, а таке відчуття, ніби я вдома сиджу на порозі отчої хати. Чому це так?.. — І сама собі відповіла: — Мабуть, тому, що тут у мене народився син. Ця планета стала батьківщиною нашого сина, тому й нам вона рідніша.
— Колись на Землі нашому синові, як він уже стане дорослим, снитиметься планета його дитинства і у снах кликатиме його до себе, і в нього щемітиме серце.
— Ми також згадуватимемо цю планету із щемом у серці. Адже це планета нашої любові.
Єва поклала йому голову на плече, полегшено зітхнула, її тепле дихання лоскотало Адамові шию, і він мружився від задоволення.
"Треба було б сказати їй щось ласкаве, ніжне, приємне, — думав він. — А то ми, чоловіки, розучилися говорити своїм дружинам: "кохана", "моя рідна"… Тільки чуємо ці слова у кіно, читаємо про це зрідка у книгах, а в житті рідко".
— Скажи, тільки чесно: я постаріла?
— Чого це тобі спало на думку?
— Адже мені вже 36 років. Подумати тільки — 36 років!
— У порівнянні з середнім віком життя в 150 літ, твій вік — юнацький.
— А ще чотири роки чекати землян, сім піде на зворотну дорогу. Отже, коли я повернуся на Землю, мені буде під п’ятдесят. Жах!
— І все одно у тебе попереду — ще майже століття життя.
— Глянь! — раптом сполохано вигукнула Єва, показуючи рукою вперед. — Що то?
У чорній, аж смоляній, пітьмі моря почали спалахувати якісь іскорки чи крихітні світлячки. Вони густо сяяли, і тоді здавалося, що знизу, із дна моря, піднімається хвиля яскравого світла, затим гасли, розбившись на окремі плями.
— Якісь мікроорганізми піднімаються з дна моря, — висловив припущення Адам. — Чому ти так тремтиш? То так зване світіння моря.
— Але ж ми його раніше не спостерігали.
— Просто не помічали, — сказав він не зовсім переконливо. — Та й мікроорганізми не щоночі плодяться і тим більше не щоночі піднімаються з морської глибини. Можливо, то якісь черв’яки типу паоло, що водяться у південних морях Землі і в певні місяці ночами піднімаються на поверхню.
Світла пляма почала блякнути, рідшати, наче згасала.
— Мені щось моторошно, — зітхнула Єва. — Ходімо спати.
Коли вони зайшли до печери, Адамчик при світлі багаття посміхався уві сні. Єва поправила на ньому шкіряне одіяльце, чмокнула в щоку і, не роздягаючись, лягла на ведмеже хутро, яким було вистелено її лежак. Адам підклав паліччя у багаття і хотів було піти до свого лежака, але вона попросила, щоб він побув ще з нею.
Він ліг поруч і наче провалився у сон…
Довго не міг збагнути, чого Єва його термосить. У печері було напівтемно, тільки на долівці, у ямці, жевріло вугілля.
— Та проснись же, Адаме!
— Що?.. Га?.. — Він сів і стріпнув головою, звільняючись од міцного сну. — Чого ти мене трясеш?
— Запах. Чуєш?..
Він сапнув носом повітря.
— Нічого не второпаю.
— У печеру став проникати якийсь дивний запах, наче газ. Його ніколи раніше не було.
У печері і справді було чути якийсь запах. Різкуватий. І ніби гарячий.
— Зараз розберемося, — Адам устав, підклав у багаття хмизу, на всяк випадок взяв спис і вийшов з печери.
Єва стривожено його очікувала. По якомусь часі Адам повернувся.
— Ну, що? — нетерпляче запитала Єва.
— Запах іде з моря, від води.
— А ті плями світяться?
— Ні, море темне.
Але Єва по голосу відчула, що він щось недоговорює.
— Ну… трохи світиться, — зізнався нарешті. — Ніби вже згасає… Та ти спи, я посиджу біля багаття (насправді ж пляма світилася яскравіше і стала ширшою, і різкий незрозумілий запах ішов, як здавалося, від неї). — А запах… У багатьох мікроорганізмів запах — то своєрідна хімічна мова, по ній свої пізнають своїх. Так що хай ті світлячки справляють свій шлюбний танок, а ти спи.
Запах почав слабшати, і вона невдовзі заснула. Адам же дрімав сидячи. У мозку проносились уривки якихось химерних снів. То йому здавалося, що він на Памірі, провалився у тріщину льодовика, то ніби на Марсі вони з Євою під куполом спостерігають за бурею, то раптом примарилось, що заговорив Чорний привид, і Адам дуже здивувався, що мовчун нарешті озвався.
"Адаме, — раптом сказав привид, — чого ти спиш? Хіба не чуєш, як пахне чебрець?.."
"Дивно, — подумав Адам. — Чорний привид заговорив на Леонії, а чебрець пахнув на Землі, за околицею мого міста".
"Адаме, проснися, — вимогливо сказав Чорний привид. — Знову пахне чебрець…"
І тільки тут до Адама дійшло, що його хтось термосить за плечі.
— Чуєш?.. Запах знову різко посилився, — говорила Єва. — Ніби десь щось горить.
— Це ті світлячки напахтіли на ціле море, — сказав Адам невдоволено, бо так і не вдалося йому цієї ночі виспатись. — Зараз піду подивлюся, чого вони розпахтілися. У них сьогодні, мабуть, шлюбна ніч.
Біля печери запах був ще різкішим, і йшов він од води.
Адам потягнувся, бо затерпло тіло, повільно повернувся до моря і завмер. У передранковій млі, у морі, де була світла пляма, здіймалось якесь неясне і нечітке підвищення. Він придивився, і йому здалося, щд то стоїть… пароплав. І що той пароплав горить.
— Який пароплав? — пробурмотів він. — На безлюдній планеті не може бути пароплавів.
З моря, з води стелився дим. Це вже він бачив чітко. "Єві поки що говорити не буду", — подумав Адам і здригнувся від її пронизливого крику:
— Адаме-е-е! У морі горить паропла-ав!!!
6
Того ранку Адам збирався встати раніше і зайнятися спорудженням нової плавильної печі, вже третьої. "З урахуванням конструктивних недоробок перших двох, а також ливарницького досвіду, набутого на попередніх печах", — так він пояснював Єві свою задумку.
Єва дивувалась:
— І навіщо тобі стільки бронзи, коли в нас уже все є?
— Хочу виділити ще кращу бронзу. Якіснішу. І посуд кращий вилити, бо той, що є, якийсь… неоковирний. Та й зайві наконечники для стріл не завадять, у нас же мисливець росте.
Так вони гомоніли того ранку, коли він мав заходжуватись біля плавильної печі.
Згадавши про піч, Адам нарешті збагнув, що ж то за дивний запах усю ніч чувся з моря. Тепер йому стало ясно, що то був запах гарячого шлаку, запах доменної печі, коли вона готова випустити розплавлений метал.
Сіріло.
Ранок народжувався тривожним і загадковим.
В каламутній передранковій млі вже видно було високий стовп диму, приблизно в півтора кілометра від берега.
Різко пахло свіжим шлаком, розплавленою сіркою і гарячим металом. Те, що в пітьмі їм видалось палаючим пароплавом, було всього лиш клубами багряного диму. Він здіймався угору, до рідких застиглих хмар, і вони знизу теж ставали багряними.
У морі панувала зловісна тиша. Та тиша, яка буває перед чимось невідворотним. І вона гнітюче впливала на нерви.
Єві чомусь було холодно, вона тремтіла, як у лихоманці.
— Це формується у морі вулкан, — заспокоював її Адам. — Планета молода, і вулканічна діяльність її ще не завершена. Взагалі, це здорово, що по сусідству з нами народжується вулкан.
— Не бачу ніякої радості від такого сусідства, — її зуби злегка цокотіли, і вона ніяк не могла збороти дрож у тілі. — Невже вулкан для своєї появи на світ білий не міг вибрати собі іншого місця, як наша затишна бухта?
— Бачиш, навколо бухти багато базальту. Зрозуміло, що вона виникла колись при виверженні рідкого базальту. Тепер процес повторився, і, очевидно, посеред бухти незабаром з’явиться вулкан.
— А для нас це небезпечно?
(Продовження на наступній сторінці)