Тільки на самоті, як не бачить Єва, Адам дозволяє собі посумувати за товаришами, які в одну лиш мить невідомо де зникли. А швидше всього, анігілювали. Перетворилися на атоми і кванти світла, пішли в Космос електромагнітним випроміненням. Але від чого це трапилося? Що стало причиною анігіляції корабля, який був не лише потужним, добре озброєним могутньою енергією, але й мав надсильне захисне поле?.. Адам думав про це вдень і вночі, думав навіть тоді, коли, щоб розвіяти Єву, щось без угаву торохтів. Загиблим товаришам уже, звісно, не допоможеш, але ж сюди прийде рятувальний корабель, то хоча б його застерегти. Але про що застерігати? Про яку небезпеку? Де вона криється? На поверхні планети, у її небі чи, що найбільш ймовірно, у Космосі? Цікаво, чи встиг "Геліос" щось передати на Землю, чи Земля й досі не підозрює, що її зоряного посланця уже немає в небі Леонії?
Зітхнувши, Адам знову звів голову вгору, та, почувши позад себе кроки Єви, поспішно опустив і щось замугикав під ніс.
— Який прекрасний сьогодні день! — кинув він, не обертаючись, хоч день був як день — не гірший, але й не кращий за минулі. — Аби оце курортники приїхали, то здали б їм на сезон печеру.
"Як банально, — відразу ж поморщився сам. — Теж знайшов свіжий дотеп про курортників!.."
Єва мовчки постояла і так само мовчки повернулася у печеру.
Адам ще трохи постояв і спустився у бухту. Йшов прибережною смугою піску, уважно оглядаючи все навколо — чи не викинули, бува, за ніч хвилі яку-небудь рибину (траплялася раніше й така дармова здобич). Але, крім валів морської трави та порожніх черепашок найрізноманітніших форм, більше нічого не було. Море так голубіло проти сонця, аж очам було боляче. На тій нереальній голубизні іноді здіймалися вгору фонтани — кити-горбачі снідали, та зрідка вистрибували дельфіни. Іноді вони пропливали понад бухтою, раз по раз пірнаючи й виринаючи, та галасували вічно невгамовні і крикливі чайки.
Нічого їстівного не знайшовши на березі, Адам роздягнувся і, забрівши за прибій, пірнув під воду. Діставшись підводних скель, розплющив очі й заходився віддирати од каміння чорні черепашки, що густо його обліпили. Мідії сиділи міцно, тож доводилося віддирати їх із зусиллям. Віддерши три-чотири черепашки, вихоплювався з води, бо бракувало кисню в легенях. Розмахнувшись, кидав мідії на прибережний пісок, з нудьгою думаючи, що знову (вкотре вже!) доведеться їсти набридлі молюски, ще й розхвалювати їх на всі заставки, щоб і Єва їла. Викинувши на берег десятків зо два мідій, вийшов з води, зібрав молюсків на простелену куртку, думаючи: якщо пощастить знову потрапити на Землю, то до кінця своїх днів десятою дорогою обминатиме цей делікатес!
Повертався до печери. Єва сиділа на камені. На нього навіть і не глянула. Дивилася в море, наче кого виглядала.
Адам висипав мідії, струсив куртку, вдягнув її і, сходивши до річки, по якомусь часі приніс хмизу.
Єва так само дивилася в море, наче кого виглядала.
— Море як ніколи голубе, — заговорив Адам, роздмухуючи вогонь. — Такого голубого моря я ще не бачив.
Але Єва не озвалася, і він умовк.
Заки нагорить побільше жару, Адам вирішив зайнятися власною бородою. Росла вона в нього мов з води. Але як і чим голитися? Найпростіше було б запустити бороду; хай, мовляв, росте, як хоче і скільки хоче. Та Адам органічно не терпів ніякої рослинності на обличчі. Пробував голитися краєм черепашки, однак після кількох безуспішних спроб відмовився од цього способу.
Спостерігаючи за його муками, Єва якось зауважила:
— Ну ти й затятий! Як фанатик!.. Хіба не однаково — з бородою ти чи без бороди? Планета ж безлюдна.
— А ти хіба не людина?
— Гм!..
У пошуках виходу із ситуації, Адам пригадав з історії, що один тиран (здається, діло було в Давній Греції), побоюючись замаху на своє життя, заборонив своєму цирульникові навіть до рук брати бритву. І винахідливий цирульник додумався жаринками випалювавати бороду грізному, але лякливому владиці… Так це було чи ні, але Адам вирішив спробувати той спосіб.
Спершу не вдавалося: то пальці обпікав жаринами, то обличчя. Ходив після того "гоління" попечений, але вперто, через кожні два дні, знову брав половину перламутрової черепашки, що правила за дзеркало, і терпляче випалював волосинку за волосинкою. Вони шкварчали, скручувалися, а Адам вперто тикав і тикав собі в лице жаринкою. Зрештою, через кілька днів діло пішло на лад. Бо кожна справа не хитра, якщо наб’єш руку і виявиш наполегливість. Через тиждень Адам уже "голився" жаринкою швидко і майже без опіків.
— Порядок! Тепер можна братися і за сніданок, — сказав якось.
Розгріб жар у багатті, висипав у нього мідії. А коли вони, пошипівши та посичавши, спеклися, запросив Єву "до столу". Після сніданку заходився розбивати кокосовий горіх і незлостиво бурчав:
— Ніяк не звикну користуватися каменем.
— Звикай, у кам’яному віці живеш.
— Нічого, — бадьоро вигукнув Адам, — поживемо і в кам’яному, а там… А там і в нас наступить епоха бронзи. Ще з тиждень — і ти житимеш в епосі бронзи, — простягнув їй половинку розбитого горіха. — В тутешніх горах міді та міді. Для всієї Землі вистачило б. І олово є. Точніше, олов’яна руда. А мідь і олово при плавленні дають бронзу.
— У тебе є на Леонії знайомий директор металургійного заводу? — гмикала Єва, сьорбаючи із половинки горіха кокосове молоко. — І він, звичайно ж, виплавить на твоє замовлення бронзу?
— У мене є отут пам’ять, — ляскав Адам себе по лобі. — Я пам’ятаю, з чого колись починали люди на Землі і як вони вчилися добувати метал.
— Але ж то первісні люди.
— А хіба я гірший за них? У мене є тисячолітній досвід наших предків. А це чогось варте.
Та Єва лінувалася говорити і тільки махнула рукою: забавляйся, мовляв.
Після сніданку Адам кудись зникав, і Єва навіть не проводжала його поглядом. Як сонце котилося до далеких гір на заході, він повертався. Був голий до пояса, а в куртці приносив зразки різних мінералів. З гуркотом висипав їх на майданчик перед печерою і весело гукав до Єви:
— А подивися-но, яке багатство! Самородки міді! — Єва кривилася, бо слово "мідь" нагадувало їй набридлих мідій. — Такого багатства на Землі ще жоден геолог не бачив. Ціни такій міді немає! Малахіт! Поглянь, Єво, який прекрасний, який багатий малахіт! Зелена мідь. А це — куприт, червона мідь. А це лазурит — голуба мідь. Чудо з чудес. Такі багатющі поклади, що хоч мідеплавильний завод відкривай.
— У тебе скромні запити, — нарешті озвалась вона.
Потім Адам пішов до скель (невдовзі чайки загаласували там, як навіжені) і повернувся з десятком чаїних яєць.
— Ну й пернаті! За якісь яйця ладні мене живцем заклювати! — бурчав він і клопотався коло багаття. — От народ!
Наче пробудившись зі сну, Єва оглянула його і сказала:
— Тобі не вистачає тільки шкури через плече. І була б готова ілюстрація до історії первісних людей: "Дикун добуває вогонь. Таке-то тисячоліття до нашої ери".
— Я дуже радий, що зможу послужити тобі живим наочним приладдям, — одказав Адам майже весело.
Підкладаючи паліччя у вогонь, Адам розповідав про Великі Рівнини, що тягнуться від цього моря аж до гір на півночі, що ті Рівнини багаті на ріки, озера, трави і що там повно птаства.
— Взагалі, планета — як на замовлення, — захоплювався він, розгрібаючи жар і вкладаючи у нього чаїні яйця, обмазані глиною. — Клімат м’який, зими немає.
— Ще тільки зими нам бракувало.
— Принаймні немає у цьому поясі, де ми з тобою знаходимось. Упевнений, що земляни знайдуть колись на Леонії свою другу батьківщину. І завжди згадуватимуть нас, перших поселенців Леонії. Ми для них взагалі будемо аборигенами. Що й казати, той, хто має руки і голову та хоч трохи чого-небудь у голові, той на цій планеті не пропаде.
Єва не прислухалася до його розмов, бо не могла повірити, що з голими руками можна прожити чотирнадцять літ на чужій планеті.
Іноді, задивившись у далечінь, квапливо зводилась і ставала навшпиньки.
— Що там? — запитувала, не відриваючи погляду од безмежної морської далечіні.
— Де? — схоплювався і Адам.
— Ну… там, — і показувала на море.
— Море.
— Море та море, — із злістю одрізала вона. — Мусить же воно де-небудь кінчатися? Не може ж увесь час бути море й море?
— За морем — суходіл. "Геліос", як ти знаєш, встиг облетіти всю планету — вона має три океани, сім морів, щось близько десяти тисяч річок, не враховуючи озер. Але людей чи якихось інших розумних істот ніде не виявлено.
— То їх немає чи "Геліос" не виявив?
— Гадаю, що немає, бо сліди їхньої діяльності "Геліос" обов’язково зафіксував би.
— Спасибі, порадував. Навіть у найжахливішому сні не могло б приснитися отаке.
Розгрібши жар, Адам гачковидною палицею повикачував запечені глиняні кругляки, почекав, доки вони охолонуть, і заходився обережно стукати їх об камінь. Спечена глиняна шкірка тріскалась і знімалася разом із шкаралупою. Паруючі й апетитні яйця він складав у черепашку.
— Трохи крутуваті, — бідкався, — та нічого. Принаймні до них не треба хліба.
(Продовження на наступній сторінці)