— Я ще сьогодні не ходила на базар і не слухала всезнаючих тіточок. Та й знайома сорока щось не прилітала з останніми новинами на хвості. — Її насмішкувато запитувала: — А що чувати у твоєму кутку нашої велелюдної печери?
— Зараз послухаємо останні новини, — Адам робив двома пальцями рух, ніби повертав невидиму ручку транзистора, клацав язиком і радіоголосом проголошував:
— Як передає кореспондент агентства "Що нового у космосі?", сьогодні минає рівно місяць, як двоє відважних землян, Адам і Єва, змушені були цілком добровільно поселитися на необжитій планеті Леонія, що в сузір’ї Центавра, за 4,28 світлового року од Землі.
— Невже місяць? — Єва, звівшись на лікоть, з подивом дивилася на Адама, і в її світлих очах спалахували якісь іскорки. Адам, заохочений її увагою, "передавав" далі:
— Чого досягли перші поселенці планети за перший місяць життя в комфортабельній, хоча й без усіх вигод, печері на березі безіменного моря?.. Немало. Вони збороли… ну, майже збороли, у собі відчай, знайшли… ну, майже знайшли, рішучість і впевненість у своїх силах та спокійно дивляться у майбутнє, готові до будь-яких несподіванок чи ударів долі. І настрої у них рівні та спокійні, особливо у Єви (Єва лише пирхнула). Можна сказати, що вони по-діловому зібрані, настроєні тільки на перемогу у боротьбі за своє існування. Так, наприклад, на запитання кореспондента, як вони поживають, Єва досить бадьоро відповіла: "Нічого. Жити можна. Принаймні могло бути й гірше. Та й товариш по печері мені трапився непоганий. Ви, може, чули про нього? Адам Весна-Другий. Взагалі, скажу вам, чудовий хлопець. З ним, як то кажуть, не пропадеш. Принаймні він забезпечує мене мідіями, на які я вже, признаюся, і дивитися не можу, такі вони розпрекрасні, як у кращих ресторанах Європи".
— Гм!.. — знову хмикнула Єва і підібрала губи.
— Ваші плани на майбутнє? — голосом радіокоментатора запитав Адам і відповів, підробляючись під Євин голос: — Сподіваюсь, ми з Адамом успішно освоїмо і колонізуємо Леонію. А проживши перший місяць, проживемо і решту, якихось там 168 місяців, що становлять чотирнадцять років…
2
Адам явно перестарався, згадавши оті 168 місяців, бо Єва, зашурхотівши травою, схопилась і сіла, звісивши ноги з кам’яного виступу.
— Аж 168 місяців нам тут ще жити? — Голос її почав неприємно тремтіти. — Та я… я…
— Ні, вже трохи менше, — посміхався Адам, не відчуваючи грози, що збиралася у печері. — Лишилося якихось 167 місяців. Зовсім небагато. Якихось там п’ять тисяч днів. Чи десь близько того. Одним словом, порівняно із Всесвітом — дріб’язок!
Але згадка про чотирнадцять літ в’язниці на чужій планеті геть зіпсувала Єві і без того не рівний настрій.
— Ти… ти на зло мені нагадуєш про оті чотирнадцять літ? — пробурмотіла вона, і губи її затремтіли. — Я тільки-но заспокоїлась, а ти… Чого ти посміхаєшся? — накинулась на Адама, рада, що, нарешті, знайшлася хоч якась зачіпка. — Мені вже набридла твоя щоденна штучно весела посмішка, як і твій вічно бадьорий настрій!.. Я знаю, що на Землі медицина творить дива. Штучні органи, різні частини тіла людям запросто трансплантують: серце, нирки, печінку, легені, кінцівки… Ума, правда, ще не можуть трансплантувати, якщо свого, приміром, немає. Але я не чула, щоб на Землі кому-небудь трансплантували штучну пребадьору посмішку. То звідки вона у тебе?
— На жаль, ні іншої посмішки, ні тим більше іншого голосу я не маю, — посміхався Адам і цим ще більше дратував Єву.
— Я не можу… більше з тобою жити у цій печері!
— О, це вже щось нове у твоєму репертуарі.
— А-а, ще й насміхаєшся?!.
— У давнину на Землі сусіди, які не могли вжитися в одній квартирі, чи чоловік із жінкою глека розбивали, то розмінювали своє житло. Тоді навіть було відповідне бюро для обміну, — все з тією ж безжурною посмішкою говорив Адам, роблячи кілька енергійних вправ руками, тулубом, головою. — Ось і ти вивісь оголошення про обмін з таким текстом: "Міняю одну печеру на дві окремі у різних районах планети".
— Ти просто знущаєшся наді мною. Твій недолугий гумор такий же тупий, як і це каміння! — тупала вона ногою об кам’яну долівку печери і вибігала геть.
Та не встигав Адам ще й подих перевести, як Єва поверталася назад, бігала по печері, обхопивши голову руками.
— Проклята планета! Навіть піти нікуди! Всюди безлюддя. Нікому тут не потрібна самотня і рознещасна жінка.
— А ти і не йди нікуди, — Адам підходив до кам’яної заглибини посеред печери і ворушив попіл, як він казав, домашнього вогнища. Вогонь у печері вони розводили щовечора, й Адам по кілька разів за ніч вставав, щоб підкласти цурпалків (їх він бив каменюкою). І тепліше все ж таки було вночі, особливо коли під ранок з’являлися тумани, крім того, вогнище давало світло — Єва боялася спати у пітьмі.
— А ти… хочеш, щоб я пішла? Так? Пішла? — зарядила вона. — Так?..
— Ні, не хочу, — Адам розгріб уже затухаючий жар, підклав сухої камки, гілочок і, стоячи на колінах, роздмухував вогонь. — Зовсім не хочу, бо самому на безлюдній планеті не мед.
— Ага, так ти не хочеш? — виходила Єва із рамок. — На злість мені не хочеш, так?
Камка спалахнула, обличчя Адама засвітилося, відблиск вогню затанцював на стіні печери, Адам підклав гілочок, цурпалків і загомонів до вогню, як до живої істоти:
— На ось, покуштуй ще й ці гілочки… Попробуй ось цю паличку — суха-пресуха. Коли б я був вогнем, то тільки б і їв такі смачні сухі палички… Їж, вогнику, їж і набирайся сили. О, а ти чогось затухаєш! Охляв!.. Не біда, зараз тебе підгодуємо… На ось, і гори, гори ясно, щоб у нашій печері було весело.
— До вогню балакаєш, бо я вже тобі набридла?
— Ти ніколи й нікому з чоловіків не можеш набриднути, Єво.
— Ні, ти таки хочеш, щоб я звідси пішла. А я не піду нікуди. Чуєш, не піду! Тут буду жити!
— Живи, будь ласка.
— І половина печери моя. Ось ця половина, — забігала вона, показуючи, яка саме половина її. — І ти… не смій ногою потикатися на мою половину.
— А вогнище у нас, сподіваюсь, буде спільним?
— Хай буде спільним, — милостиво погодилася Єва.
— От і добре, домовилися. А на твою половину печери я — ані ногою. Не буду.
— Що не будеш? — підбігла Єва до нього, розгнівана, з червоними плямами на щоках, як завжди розпатлана, і від того видавалася старішою своїх років. — Знаю! Ти спиш і мрієш, як би мене позбутися. Бо я тобі зайвий тягар! — Вона впала на кам’яне ложе і загатила по ньому кулаками. — Прокляте каміння! Всюди бездушне каміння!..
Адам мовчав.
Та й що він міг порадити, коли й сам хотів до людей. Та тільки Єва затихла, озвався, ніби нічого й не трапилося:
— Сьогодні у нас на сніданок учорашні печені мідії. Такі мідії, скажу тобі, що хоч на виставку дарів морів та океанів їх вези.
Єва ворухнулась, роздумуючи, вставати їй чи ні, але голод змусив-таки звестися. Щось бурмочучи, уникаючи погляду Адама, підійшла до багаття, присіла на камінь. І, взявши шпичку, потяглася нею до стулки черепашки, у якій лежали оранжеві шматочки м’яса — що від вечері лишилося. Неохоче зжувала шматочок і скривилася. Раптом закліпала швидко-швидко, з очей її потекли сльози, і вона пожбурила свою шпичку в багаття.
— Досить! Я сита твоїми мідіями!
— Але на друге у нас сік кокосових горіхів, — поспішно вставив Адам. — Точніше, молоко кокосових горіхів. Теж делікатес.
— І кокоси набридли! Все, все набридло!
— Взагалі, ти права. Мідії і мені, чесно кажучи, приїлися.
— Мені вони вже сняться. Невже ти не можеш придумати щось інше? У твоєму розпорядженні ціла планета, завбільшки з нашу Землю, а ти щодня годуєш мідіями!
І миттю вибігла з печери.
Адам звівся і заходив сюди-туди по печері, щось бравурне й оптимістичне насвистуючи. Він завжди так посвистував, коли не було іншого виходу. Але цього разу навіть рятівний свист не приносив бажаного спокою, і Адам змушений був удатися ще й до співів, які (як запевняють психологи) завжди приносять душевну рівновагу і дарують уміння тримати себе в руках.
І він стиха замугикав:
Ой у вишневому садочку
Там соловейко щебетав.
Фіть-фіть-фіть,
Тьох-тьох-тьох,
Ай-я-я, ох-ох-ох,
Там соловейко щебетав!..
3
Уперше Адам зустрів Єву на Памірі, в гірській обсерваторії. Хоча зустрів — не те слово.
Не було б щастя, так нещастя допомогло.
Він провалився на льодовику в щілину і три дні, не потрапляючи зуб на зуба, просидів у крижаній пастці, виколупуючи ножиком щось подібне до східців. (Згодом, відповідаючи на запитання знайомих, як він витримав у крижаній щілині три дні і три ночі, відповідав, посміхаючись: "Ви знаєте, нічого. Свіже повітря плюс повна відсутність шкідливих мікробів").
(Продовження на наступній сторінці)