І знову ж не просто збагнути чого тут більше: фантазії чи бажання привернути до себе увагу, як до письменниці, що для творця вкрай необхідно, епатаж, хитророзумна гра — розігрування наївних, — чи суща правда? А матеріалізувався — якщо вірити самій письменниці, — її добровільний помічник і співавтор з нічого під час однієї з нічних молитв-благань послати їй Вчителя, що були звернені до астрального світу. Зненацька перед нею захилиталося повітря (чи переломився простір, чи один вимір "наїхав" на інший) і виникла не чітко окреслена фігура людини. Вона була прозора, просвічувалася наскрізь (тільки очі не поземному світилися). Фігура та — власне, обрис людської фігури, — звернулася до Віри телепатично: "Мене звати Рочестер. Я той, кого ти постійно викликаєш у своїх молитвах з астрального світу. Я буду твоїм Вчителем і Наставником. Допоможу тобі в творчості. Я розказуватиму, а ти записуватимеш мої історії, які й стануть твоїми творами. Ти станеш відомою письменницею. За умови, правда, що служитимеш добру. Добру і тільки добру. А про свою хворобу легень — забудь, її більше в тебе не буде. Віднині ти — здорова. Кожного разу, коли я знадоблюся тобі, коли ти відчуєш потребу в спілкуванні зі мною — викликай мене медитаціями— молитвами…"
Потім Вірі Іванівні здаватиметься, що це їй приснилося. Вона навіть переконуватиме себе: так, так, це їй приснилося. І все подальше спілкування з астральною сутністю на ймення Рочестер відбувалося наче уві сні і в той же час в реальності… (Чого було більше — сну чи реальності, вона так до кінця свого життя й не збагне).
Вона знала, що хвора і хвора серйозно. Знала також, що туберкульоз не виліковується, а отже вона — приречена. Але вилікувалася. Навіть без ліків і взагалі без допомоги медицини (та й чим лікарі могли її зарадити?) — силою лише духу свого. Після того, як почала спілкуватися — уві сні чи наяву, швидше на друге, — із загадковим пришельцем з астрального світу. Після того контакту із Вчителем, що згодом стали постійними, Віра Іванівна почала активно писати, здобула літературний успіх і забула про свою не вилікувану недугу — як її й не було. І це була не містика і не фантазія багатої на уяву жінки. Просто Віра Іванівна дуже вірила в астральний світ і той світ її і порятував, приславши їй Вчителя-рятівника. Її біографи зазначають: факт вилікування Віри Іванівни від не вилікуваного тоді туберкульозу — "достоту відомий факт". І додають: хоч астральний світ і сьогодні вважається для нас невідомим і недоступним для наукового вивчення (за скептиків і невір не говоримо), але він є. А що ми в нього не віримо, то це наші проблеми. "Завжди легше не вірити в те, чого не можеш збагнути" — слушно зауважує один із дослідників цього питання. Гм-гм… Здається, так. Ми вперто не віримо в те, що не здатні збагнути і пізнати. Відкидаємо з порогу те, що є загадкою для нас і здається нам містикою. А треба всього лише вірити, бути впевненим і переконаним у тому, що віриш. А хто сам собі не вірить, то й не здатний відкрити щось незвичайне. А в кого віра — той і перемагає. Постулат відомий ще з пра— прачасів. Треба вірити і тоді, коли інші не вірять і віра твоя невдовзі окупиться сторицею.
Звідтоді Віра Іванівна творила на пару — удвох з Рочестером, незбагненно якою сутністю з астрального світу. (Очевидно, він добре знав французьку, адже саме цією мовою в оригіналі написані всі романи Крижанівської).
Який у вчителя був справжній вигляд Віра Іванівна не знала. Мабуть, справжнього його вигляду вона, як людина земна і збагнути б не могла. Щоб їй легше його було сприймати, він і з’являвся їй в образі земної людини, хоч і прозорої на вигляд.
Все її життя звідтоді — наче містика. Принаймні, було і залишилося окутаним містичним ореолом. Але це для сторонніх. Для неї ж то була не містика, а справжня сутність. Завдяки Рочестеру вона й стала відомою літераторкою — це з її свідчень. А як там було насправді — хто тепер скаже. Та й письменнику, який хоче мати успіх, міф завжди потрібний. Чим загадковіший, тим краще.
Один з її знайомих — теж, до речі, літератор, — ось як описував — повіримо йому на слово, — процес творчості Крижанівської (це коли вона писала свої окультні романи):
"Часто під час розмови вона зненацька вмовкала, злегка бліднула і, проводячи по лицю рукою, починала повторювати одну і ту ж фразу: "Швидше олівець і папір". Як завжди в цей час Віра Іванівна сиділа в кріслі за маленьким столиком, на якому незмінно лежав олівець і пачка паперу. Голова її злегка відхилялася назад, напівзаплющені очі спрямовані на одну невизначену точку. І раптом починала писати, не дивлячись на папір. Це було справжнє автоматичне письмо… Стан трансу тривав 20-30 хвилин, після чого Віра Іванівна як завжди впадала в непритомність… І щоразу письмові передачі закінчувалися одним і тим же підписом: "Рочестер". Це прізвище і сприймали за псевдонім…"
Стан трансу, себто процес творчості — автоматичне писання, — у Віри Іванівни, якщо вірити очевидцю, тривав хвилин 20-30. Треба думати за день. За таких темпів (лише якихось 20-30 хвилин щоденної праці) процес творення роману може зайняти 2-3 роки і більше, це за умови щоденної праці — 365 днів на рік, що дасть приблизно 365 сторінок. Теж на рік. Процес творення роману, цього найскладнішого жанру літератури, відбирає навіть у плодовитих письменників багато часу. І це за умови щоденної праці по 8-10 і більше годин на добу. А тут всього лише якихось 20-30 хвилин — їх замало навіть для новелістики, навіть для поета це дуже крихітний час. І в той же час Віра Іванівна видавала роман за романом, писала їх циклами, серіями, для створення яких 20-30 хвилин щоденної праці — бодай і в стані трансу, — було явно замало. То коли вона встигала циклами і серіями писати свої твори? Загадка.
Знайомі довго не хотіли сприймати Крижанівську за письменницю. І на те були свої підстави: Віра Іванівна ніби ж не мала ніяких літературних талантів (хоча хто докаже, що не мала?), а зненацька стала авторкою популярних — складних за матеріалом і побудовою — історичних романів, що читалися із захопленням. Видавці ганялися за її новими творами. Вони були неодмінне жваво написані, повні цікавих сюжетних перипетій, різних містичних таємниць і чудес. І разом з тим така переконлива правда, неймовірне знання побуту та реалій життя тих вже віддалених часів, що їх не всі і спеціалісти знали. Звідки це в неї, пересічної загалом петербурзької дами? Чи не тому її постійно намагалися "вивести на чисту воду" — чим більшим успіхом користувалися її романи, тим більшим було бажання її "викрити". (В чому саме — цього ніхто не знав, але намагалися "викрити"). До всього ж авторка була непрактичною в житейських справах, часто губилася, не могла розібратися у звичайних речах. Врешті-решт вчені якось влаштували їй чи не допит, під час якого письменниця не змогла багато чого пояснити з того, про що вона писала у своїх романах.
— Звідки ви це знаєте? — доскіпувалися перевіряючі.
— А хто вам сказав, що я знаю? — щиро дивувалася письменниця.
— Але ж ви про це… пишете?
— Хіба то я пишу? — все так же дивувалася Віра Іванівна. — Я лише беру олівець до рук, зосереджуюся. А далі воно само пишеться. Я лише встигаю водити олівцем по папері, а відповідає історичній правді те, що я пишу, чи не відповідає — я не знаю… Як ось і те, що я сьогодні написала…
Якось аркуші з її описами містичної містерії, що відбувалася в святилищі Амона-Ра в Абідосі (вона тоді саме працювала над черговим історичним романом з життя Давнього Єгипту) показали відомому на той час єгиптологу Франк-Каменецькому. Він засвідчив, що авторка описала обряд відомий з папірусів, що зберігаються в Британському музеї і в нас, у Росії, як і в самій Англії по-суті нікому не відомі…
— Це мені продиктував Рочестер, — зізналася авторка. — А так воно чи ні — я не відаю…
— Виходить, повідомлення з того світу? — здивувався єгиптолог. — Гм-гм… Все це, даруйте, містика, а я не прихильник різних… забобонів, але… Дані, що їх буцімто передав вам… як його, Рочестер? — насправді є правдиві і відповідають історичним реаліям. Він досить освічений і знаючий ваш співавтор, адже, смію запевнити, таке придумати неможливо. Треба жити в Давньому Єгипті, щоб знати такі деталі…
Після такого резюме відомого єгиптолога Крижанівську більше не перевіряли на предмет того, правдиво вона пише чи вигадує… Виявилось, що її писання не є фантазія, а точні історичні реалії, мало кому — крім дуже вузького кола єгиптологів, — відомі…
(Продовження на наступній сторінці)