– Візьми кількасот "безсмертних", і роздобудьте мені одного живого скіфа. Якщо моє військо не може спіймати всю Скіфію, то спіймайте хоча б одного скіфа. Я подивлюся, що це за народ і чи варто з ним далі воювати.
– Слухаю, великий царю! – Гобрій повернув коня і з'їхав з могили. Гвардійці внизу розступилися, розірвавши кільце, випустили Гобрія і знову зімкнули навколо могили кільце.
А Дарій, лишившись сам, знову подивився на всі чотири сторони світу і більше не сумнівався у тому, що скіфи намагаються його оточити в долині. Але для чого? Тримати його в облозі у них не вистачить сили, та й він легко розірве будь-яку облогу. До всього ж і скіфський цар не такий простакуватий, щоб розпорошувати своє військо по всій долині. Гобрій правильно розсудив, що головні сили кочовиків на сході і частково на заході. А на півдні і півночі просто окремі сторожові загони. Але для чого скіфи зосередили свої сили на сході і заході? Невже вони вирішили у цій долині дати йому вирішальний бій? Той бій, якого він прагнув з першого дня походу в ці степи? І якого менше всього хотів би зараз, коли військо ослаблене блуканням по степах…
"Але ніщо так не піднімає дух воїнів, як битва", – подумав він і пустив коня з могили. Гвардійці розступилися перед ним, він промчав проходом до полководців, які вже чекали на нього.
– Готуйте військо, – сказав він їм, – у цій долині скіфи на власних шиях пізнають міць перського меча і руки, яка його тримає…
Того ж дня тисяча царських гвардійців, напавши на скіфський розвідувальний загін, в сутичці, ціною двох десятків "безсмертних" захопила одного скіфа.
Полоненого пригнали у перський табір на аркані, і всі збіглися дивитися на степовика, як на диво яке незбагненне, бо всім хотілося зблизька подивитися, а який же він, скіф? Бігли дивитися з надією побачити щось незвичайне, якщо не людину з рогами, то принаймні богатиря, а розходилися з розчаруванням. Скіф виявився дрібним на вигляд, такий собі звичайнісінький пастух, і нічого у ньому не було ось такого… незвичайного, як то вже говорили у війську про скіфів. Одне слово, не було навіть на що дивитися. І всі думали: а може, то спіймали і не скіфа?
Із полоненого зняли аркан і по знаку Гобрія завели до царського шатра, попередньо обмацавши і куртку його, і пояс, і штани.
І тільки полонений опинився у шатрі і глянув на царя царів, котрий сидів на похіднім троні, як гвардійці зашипіли до нього:
– Падай!.. На животі повзи до царя царів, дикун!
Але скіф відповів ледь насмішкувато:
– Хіба перси не відають, що добрий бог для стояння на землі дав скіфові аж дві ноги?
– Мерзенний!.. – люто прошепотів до нього Гобрій. – За неповагу до великого владики ти поплатишся головою!
– Головою – то й головою, – безтурботно відповів скіф. – Я торгуватися не люблю. Та й до всього ж я ваш гість.
Лівий кутик уст царя смикнувся, і він ворухнув бровою. Від полоненого всі відскочили: і Гобрій, і гвардійці. Цар пильним, не без цікавості поглядом розглядав свого "гостя" і скептично кривився. Дивуватися не було чому. Перед ним стояв низькорослий, навіть дещо малий, вузькоплечий, кістлявий чоловічок. Дрібний, непоказний, незнатний і, напевне ж, небагатий. Ношена куртка в кількох місцях пропалена вогнем, на ліктях дірки, заяложені штани з вистрьопаними холошами, сап'янці з дірками. Борідка ріденька, руда, очі безжурні, веселі. На носі й щоках – ластовиння. Як у жінок. Одного вуха немає, тільки дірка…
– Де позбувся вуха? – дещо добродушно запитав Дарій.
– Хазяйський жеребець одгриз, – так же добродушно, навіть аж безтурботно відповів скіф. – Ох і лютий же! Всім жеребцям жеребець.
– Як лютий, значить, справжній кінь, – одказав цар. – Я люблю лютих коней за те, що вони… люті.
– Ми й лютих коней укоськуємо! – дивлячись царю в очі, відповів полонений, і це Дарію не сподобалось.
Запитав сухо:
– Ти хто?
– Скіф, – охоче відповів полонений і в свою чергу поцікавився: – А ти хто?
– Перс!!! – не втримавшись, крикнув Дарій, бо його вже починала дратувати така поведінка цього непоказного чоловічка. – Перс я! Син перса!
– Перс – то й перс, – знизав плечима полонений. – Тільки ж чого кричати? Я ж не кричу на тебе, що я скіф?
Дарію на якусь мить забракло повітря, але силою волі він стримав себе і процідив крізь зуби:
– Я дуже радий, що ти скіф!
– То ти, напевне, з радощів бігаєш за нами степами? – заусміхався полонений. – Геть усі трави своєю ордою витовк.
– Ти звідки такий… веселий?
– Із Скіфії, царю.
– Знаю, що із Скіфії. Де твоє кочовище?
– Там, на заході, – махнув скіф рукою. – На березі Маленької річечки, що тече через толоку із старими вербами.
– На березі Маленької річечки, кажеш? – мовив цар. – Воно й по тобі видно, сам ти маленький.
– Малий, – охоче згодився полонений. – Не вдався ростом. Але наша Маленька річка впадає у дуже Велику ріку. Так і я… Сам маленький, а народ мій великий.
– Ти, я бачу, балакучий, – повільно тягне цар. – Все знаєш.
– Авжеж, дещо знаю.
– Тоді скажи, де початок і де край вашим степам?
– Там, де сходить сонце, початок, а там, де воно заходить, – край. – І, помовчавши, додає: – Тільки не йди, царю, на край, бо не повернешся назад. Ми не любимо непроханих гостей.
– Не любите, так бийтеся! Ви – боягузи. Ви втікаєте від перських мужів, як собаки від вовків.
– Ми втікаємо, а ви бігаєте за нами, – безневинно посміхається скіф, і очі його повні насмішок. – А ти, царю, спробуй нас наздогнати.
– Ви підступно воюєте з нами! – не стримавшись, кричить цар. – Ви підло отруюєте воду в колодязях!
– Воюємо, як уміємо, а що воду отруюємо, то… не пий. Ми тебе в гості не звали.
Дарій зовсім несамовитіє і хапається за руків'я меча, хоч через мить і шкодує за цей свій жест.
– Дай і мені меч, щоб і я мав за що хапатися, – раптом каже одновухий скіф.
– Ти й так загинеш від перського меча!
– Але, стративши мене, ти все одно не здолаєш Скіфії.
– Хто ваш цар? – уже спокійно питає Дарій, намагаючись придушити в собі спалахи гніву.
– Іданфірс.
– Не чув про такого.
– Не чув, а віднині знатимеш.
І Дарій подумки згоджується, що віднині він знатиме, хто такий Іданфірс, – стара хитра лисиця.
– Що ж, скіф із Малої річки, жити хочеш?
– Жила б Скіфія, а я собі місце і на тім світі знайду.
– Похвально, – згоджується Дарій. – Відповідь достойна воїна. Тебе як звати, невдатний із себе, але мужній духом скіфе?
– Спаніф. Пастух я.
– Тоді скажи, пастуше Спаніфе, де ваша сила?
– Наша сила?.. – Скіф шкребе пальцем у своїй рудій борідці. – Як тобі розтовкмачити… – І рішуче додає: – Так тому й бути. Дай мені меч або хоча б акінак, і я тобі покажу, де наша сила.
Гвардійці, котрі стояли позад скіфа, взялися за руків'я мечів.
– Не бійся, царю, – насмішкувато кидає полонений. – Сам-один я не в силі упоратися із твоїм військом. Бо воно у тебе не тільки велике, а й, ніде правди діти, відважне.
– Гм… – Дарій повертається до Гобрія: – Ану, кинь йому свій меч, подивимося, чи він хоч уміє його тримати в руках.
Гобрій вихопив свій меч з піхов і з презирливим жестом кинув його полоненому. Той схопив його на льоту, попробував лезо на ніготь і лишився задоволеним.
– Замашний у тебе меч, знатний перс, – сказав він. – І гострий, сам у тіло лізе. Я все життя мріяв мати свій меч, але так і не добув його.
І зненацька, щось різко крикнувши, Спаніф змахнув мечем і застромив його собі у живіт.
Перські воєначальники оціпеніли, гвардійці рвонулися уперед і застигли вражені.
Спаніф стояв перед Дарієм, ледь зігнувшись, і в його очах клекотіла така ненависть, що Дарій здригнувся.
"Падай!.. – подумки сказав він. – Падай же…" І ще подумав, що цей скіф дуже схожий на того сака із берегів Яксарту…
Скіф ворухнув закривавленими губами, і з кутика його рота потік червоний струмок.
– Ти, царю, хотів знати, де наша сила? – захрипів він, важко дихаючи, і, висмикнувши меч, кинув його під ноги цареві. – Ось де наша сила. Забирайся геть, чужинський царю, коли хочеш живим повернутися у свою Персиду. А меч… меч у вас, перси, хороший… Все життя мріяв мати такий меч…
Захитавшись, скіф зробив було крок до царя, але ноги його підломилися, і він важко впав на правий бік.
– У мужності цьому малому скіфу не відмовиш, – сказав Дарій і перевів погляд на скіфа. Той лежав на боці, трохи підігнувши під себе ліву ногу, а праву руку викинув далеко вперед, наче він хотів дістати царя. І дивився на персів відкритими застиглими очима.
– Тепер я зрозумів, хто такі скіфи. Вони дуже схожі на саків, – сказав Дарій і кивнув на труп. – А цього… малого скіфа із Малої річки поховайте із військовими почестями.
(Продовження на наступній сторінці)