– Полемарх сказав їм: "Я не вірю вам. Ніхто вас у Скіфії не чекає. Ви зайди, хочете вночі проникнути в місто, аби пограбувати наших людей", – розказував далі гопліт. – "Я, – каже він, – міг би вас знищити, але сьогодні у мене гарний день і я не хочу проливати кров. Я сьогодні буду пити вино з нагоди повернення мого сина, а тому дарую вам життя…" Ті зайди зраділи і хотіли йти, але полемарх їх спинив: "Я, – каже, – дарую вам життя, але не волю. Ви, волоцюги, нічиї люди, а тому будете віднині нашими. Годі вам по світах тинятися, будете в місті трудитися…" Почувши таке, ті зайди схопилися за ножі… "Рабами нас хочете поробити?! – кричав один із них. – Не вийде. Ми люди вільні і за волю свою вміємо постояти". Полемарх кивнув, і ми накинулись на них. Одного зразу ж зарубали, а решта поранила наших двох… Ми вже їх хотіли в'язати, як тут негадано з-за куща вискочило ще троє… Таких же волоцюг… Вони кинулись на полемарха зненацька, і він не встиг вихопити меч, як упав з раною в грудях. Ми підбігли до полемарха, підхопили його на руки, а тим часом волоцюги втекли… Зарубаного ми покинули в балці, взяли полемарха і швидко рушили до міста, щоб полемарх дорогою не сконав…
– Жаль… – зітхнув архонт. – Тільки сина полемарх зустрів, жити б та жити… Жаль…
Полемарх опритомнів опівдні.
Важко й надсадно хрипів, у грудях його щось булькало, а в горлі клекотіло. Його вже перев'язали, та перев'язка не зарадила. Затуманеним поглядом обводив Керікл стіни андрону, дивився на яства і вина, що були приготовлені для бенкету, і, зрештою, зустрівся поглядом з архонтом, котрий схилився над ним.
– Погуляв… – прошепотів Керікл. – Ох і погуляв на бенкеті!..
Засилкувався звестися, але не зміг.
– Лежи, лежи, – застеріг Родон.
Полемарх якусь мить лежав тихо, а тоді заворушив губами, і в куточках його уст з'явилися пузирі рожевої піни.
– Погуляв… – хрипів полемарх. – Ох і погуляв…
Родон мовчав, і сухе його лице наче закам'яніло. Тільки в очах були біль і гіркота – полемарха він любив.
– Ну, а там як… у балці, як скінчилося?
– Одного зарубали, а решта втекла, – одказав архонт. – Двох гоплітів поранено.
– А я… я убитий, – і лице Керікла почало наливатися синявою, – убитий…
– Ну що ти, що ти, друже мій…
– Я вбитий, хоч ще і живий, – хрипів Керікл, і в горлі його клекотіло, у грудях при диханні булькало. – Чую, урвалась ниточка мого життя під чужим ножем… Все, архонт, все, мій друже. Закінчив я свої дні у білому світі, пора збиратися в "царство тіней". Не знав я, що у Заячій балці чекає на мене погибель. Де не був, а Заячої балки не минув. Така моя доля…
Довго віддихувався, збираючись з силами.
Життя згасало в його єдиному оці, і архонту здавалось, що він уже чує запах смерті – холодний, затхлий, тлінний…
– Будемо прощатися, архонт, – раптом сказав Керікл.
– Будемо прощатися, полемарх.
І вмовкни, дивлячись один на одного.
В тиші чути було, як важко дихав Керікл та десь із перевернутої (чи, може, переповненої) чаші лунко крапало на долівку вино: лясь, лясь, лясь…
– Ясона шкода-а… – хрипів Керікл, – залишати шко-да-а…
– Ти будеш жити в своєму синові, – суворо сказав архонт, маскуючи тією суворістю свій біль. – Ти будеш дивитися на світ його очима, і твоя кров грітиме його серце…
– Шкода-а… – вів Керікл. – Самотній він, ні матері, ні батька вже немає… Ні… – Вмовк, аби не згадувати Ольвії, бо, навіть помираючи, не хотів завдавати Родону біль.
– Не кажи, що твій син самотній! – вигукнув архонт. – Я ще живий. А доки я буду живим – Ясон не буде самотнім. Я зроблю все, аби замінити йому батька.
– Спасибі, друже. Тепер мені й помирати легше. – 3 куточка уст полемарха вже тік рожевий струмок. – Все, архонт. Відчуваю в собі порожнечу… Холодну й пустельну. Наче лечу в ту порожнечу. Маю до тебе ще одне прохання: поховайте мене біля Лії. Поруч. Чуєш, Родоне?..
– Чую, Керікле. Твоя остання воля буде виконана.
– Бережи мого сина і – прощай! Спасибі тобі за дружбу, Родоне.
– І тобі спасибі за дружбу, Керікле. І за вірну службу полісу і народу.
– Дай руку, друже…
Родон подав свою руку, але полемарх уже не міг її потиснути. Тоді Родон сам потис її – рука друга була холодна, і він грів її своїм теплом.
– А тепер – вийди, – попрохав Керікл. – Хай зайде син. Хочу йому на прощання слово мовити…
Архонт випростався, на мить схилив голову перед Керіклом і швидко вийшов.
До андрону із сльозами на очах вбіг Ясон.
– Батьку!.. Не вмирай!..
– Смерть не питає, хочеш ти помирати чи ні, – захрипів батько. – А вона вже стоїть у мене за плечима, і сил її відігнати не маю. Така вже моя доля, сину. Пожив своє, і досить. Тобі заповідаю жити.
Ясон плакав, утираючи сльози рукавом, та все шепотів:
– Батьку, батьку…
– Я до матері твоєї іду, тому й легше мені помирати. З Лією зустрінусь на тім світі. І про тебе розкажу, який ти виріс… А тобі хай щастить у світі білому!
– Що ж я робитиму без тебе, як житиму?
– Тримайся Родона, з ним буде тобі легше. І тепер… останнє, що хочу сказати. – Помовчав, збираючись із силами: – Ти знаєш, чому я гину?
– Тебе вдарив ножем у груди фракійський волоцюга! – крізь сльози вигукнув син. – Я відомщу за твою загибель!..
– Стривай, не гарячкуй. І – вислухай мене. Фракієць мене і справді поцілив. А чому?.. – Ясон мовчав, і батько знову заговорив: – Тому що я… я забаг вільну людину зробити рабом. Була в мене думка: захопити тих зайд і зробити їх громадськими рабами. Для міста. От і поплатився. Забув, що Лія моя… рабинею була. Забув, як вона ненавиділа рабство… На вулиці її рабинею обізвали, ще й палицею вдарили… Не знесла… Померла з горя і відчаю, що в світі така несправедливість… Ох, як вона хотіла хоч один ланцюг рабства розрубати! А я… я хотів ще одним ланцюгом зміцнити рабство. От і поплатився. Що мені скаже за це Лія на тім світі? Тяжко мені… Чи простить Лія?..
– Батьку, ти невинний, ти загинув від рук волоцюги!
– Ат… Того, що сталося, не повернеш. Будь людиною, сину, і людей шануй. Пам'ятай свою матір, вона людську гідність над усе ставила. Тож ніколи не зазіхай на чужу волю. Не повтори моєї помилки. Оце і вся моя порада тобі, сину. Живи і радуйся. Тебе архонт не залишить у біді. Він тобі буде за батька.
Вмовк, ворушачи губами беззвучно і німо.
А може, що намагався сказати, та сил уже не було?
– Ясоне… – нарешті почувся його кволий голос, – коли архонт ще тут… поклич його.
Архонт був поруч, в сусідній кімнаті, бо відразу ж зайшов.
– Гостей не будемо чекати, – сказав Керікл. – Немає вже в мене часу… Сину, подай архонту чашу з вином. (Ясон подав). – Тепер допоможи мені трохи звестися.
Ясон заклав руки за спину батька, трохи підняв його, батько сперся на лікоть.
– Ось так, дякую… А тепер дай і мені чашу з вином… Оту, маленьку, бо велику вже не вдержу в руках… Збиравсь я сьогодні бенкетувати, тож – почнемо… Підніми мене вище, сину… То… вип'ємо, – сказав полемарх і ледь-ледь підняв свою чашу. – За що вип'ємо?
– За сина твого, – сказав архонт. – Гарного сина маєш. Таким сином тільки пишатися.
– Спасибі тобі, друже. А ще вип'ємо за життя, – сказав Керікл. – Добра штука життя. Хто жив, той не кається. І я не каюся… За життя, мій друже! За життя, сину!..
І тільки він доніс до губ чашу, як вона випала з його рук, вдарилась об долівку і розлетілася на черепки, бризнувши навсібіч вином.
– Все, відпив своє…
Керікл відкинувся на подушку, захрипів, пересмикнувся, судорога пробігла по його тілу, і він затих… Лежав витягнений, спокійний…
– За життя, сину! За твого батька, – сказав архонт. – Він умів жити, зумів і померти достойно, як подобає чоловікові.
І випив свою чашу до дна, і брязнув нею об долівку.
Розділ сьомий
Посланці з того світу
Раннього ранку, ні світ ні зоря, в кочовище примчали дозорці й здійняли крик про старого вождя Ора, котрий щойно виліз із своєї могили. Варта заткнула дозорцям роти, аби не переполошили кочовища, і притягла їх до вождя в шатро.
Дозорців було троє, і всі бліді, перелякані, на воїнів не схожі. І галасують, наче скіфські баби на торжку.
– Там… з могили… Ор… Старий вождь Ор виліз із своєї могили…
Тапур пополотнів. Не тямлячи себе, хапав то одного дозорця за плечі, то іншого, тряс і кричав:
– Бузату пообпивалися? Блекоти пооб'їдалися??! Чи спросоння? Як це Ор міг… із могили вилізти?
– Па-пастухи казали, – тряслися дозорці мов у лихоманці.
(Продовження на наступній сторінці)