— От ми й почекаємо, коли воно як слід нагріється, —відповів Павлюк. — Коли вже з нього іскри будуть кресатися, тоді й. візьмемось за молоти кувати нашу волю.
І раптом в кінці шеренги побачив Марину.
Спершу не повірив власним очам. Марина стояла перед ним наче намальована: в блакитних козацьких шароварах, в сивому кожушку з чорним коміром, в шапці, отороченій смушком, з-під якої вибивалося м'яке русяве волосся, за малиновим поясом стирчав пістоль, червоні чоботи, як мак, горять на білому снігу.
— Ти?.. — чомусь пошепки спитав Павлюк і відчув, як тепла хвиля огорнула його з ніг до голови. Вже давно йому хотілося побачити Марину. Просто побачити, просто подивитися на неї... І ось перед ним стоїть ставний, чорнобровий козак з ніжним, зашарілим від морозу лицем і теплими карими очима.
— Я всією сімейкою з ляхами воюю! — загудів Кизим. — Ми з сином в похід збираємось, а Марина як та смола пристала, не віддереш! Піду та й піду! Сиди, кажу, й не рипайся, бо не дівоче діло війна. Так вона хоч і дівчина, а Кизимового роду. Як навріпилась, так і наполягла на своєму. Довелося взяти. Отакі діла.
— Я ще й стріляти вмію! — блиснувши на батька насмішкуватими очима, відказала Марина. — Не гірш ніж усі Кизими!
— От наділив Бог сімейкою! — весело гудів Кизим-батько.
Павлюк дивився на дівчину, наче заворожений. Вона стояла перед ним чиста, незаймана, як перший сніг, ма-рилась йому чарівним видивом, що невідь-де взялося в засніженому Чигирині.
— Війна, Марино, не для дівчат, — тихо мовив Павлюк.
— Я не боюся смерті, — просто відповіла Марина. — Хай вороги її наші бояться. Я буду перев'язувати козакам рани і стріляти коли треба. І шаблю можу в руках тримати.
— Ми всі такі, Кизими! — гордо вигукнув старий коваль. — У нас і рід увесь такий: жінки чоловіків за пояс заткнуть. Моя дружина покійна маленька була, як дівчинка, а як розійдеться, то й сам біс, бувало, з нею не зладить. Скільки вона мене навколо кузні попоганяла, дорогу витоптав утікаючи. Але все одно по-моєму виходило. Ніколи їй не уступав. Якось ганяла мене, я в хату вскочив, під піл заліз, а вона ногами тупотить: вилазь! Не вилізу, кричу, моя тут воля, що хочу, те й чиню!.. І не виліз. Отакі ми, Кизими!..
Марина засміялась, карі теплі очі її спалахнули живими іскорками, і Павлюкові здалося, що то бризкає живлюща волога з чарівної криниці. І йому стало весело, легко і гарно, на мить він забув про ту ношу, що лежала на його плечах, про свої думи, котрі не давали йому спокою, і сміявся, щасливий, як ніколи...
Невдовзі до Чигирина з'їхались отамани на раду. Першим примчав Гордій Чурай. В доброму кожусі, в гостроверхій смушковій шапці, розпашілий з морозу, з живими, сяючими очима, молодий і наче аж безтурботний, вбіг він у хату, гупаючи замерзлими чобітьми, і в хату разом з ним мовби увірвалося саме життя — молоде, неспокійне, радісне.
— Гарна днина, і мороз із руками! — весело закричав він з порога. — Та в нас у Полтаві цеї пори ще краще буває!
— У вас у Полтаві і сніг, мабуть, тепліший? — посміхнувся Павлюк. — І гріє, що добрий кожух!
— Ще б пак! У нас кожухи із снігу шиють! — блиснув зубами Чурай. — Прибув на раду, але не сам. За пазухою в мене одна мила добродійка.
З цими словами Чурай шаснув рукою за пазуху і витяг звідти... дику качку, весело заторохтів:
— Ось! Прошу любити й шанувати! Подивіться, люди добрі, яка краля, хоч і нещасна! — Посадив качку на долівку, та сполошено крякнула й, осмілівши, довірливо подивилася на Павлюка одним оком, потім другим. — Біля Тясмину її підібрав, — широко посміхався Чурай. — Озерце вже замерзло, лише посередині жменя незашерхлої води лишилася. От вона й трималася.
Качка зашкутильгала по долівці, тягнучи перебите крило, додибала до Чурая, сіла в нього біля ноги.
— На одному крилі не полетиш у вирій, — зітхнув Чурай. —Шкода мені стало качку, загине ж, думаю, замерзне. Або лисиця схопить. Мало хто не позариться на живу душу, в якої перебите крило.
— Хай живе ця жива душа з перебитим крилом! — Павлюк обережно погладив качку, відчуваючи долонею м'яке шовковисте пір'я. — Перезимує, а по весні, як будемо живі, як нам ніхто крил не поламає, випустимо.
Зайшли Биховець та Остряниця, присіли біля качки, гладили її.
— Дике, а не боїться.
— А того їй боятися, коли ви справжні люди, — відказав Чурай. — Вона знала, до кого йти.
— А добрий би з неї борщ був! — раптом сказав Биховець. — Люблю всмак поїсти, особливо борщ з качатиною.
— Що ти теревениш, полковнику?! — так і кинувся до нього Чурай. — Та я тобі за такі речі духопелків надаю. Вона ж, нещасна, сподівалася в нас притулок і захист знайти, а ти її в борщ? Зразу видно, що не був у нас у Полтаві. Ми б тебе швидко навчили птахів любити не за м'ясо, а за красу.
— Здаюсь! Пожартував! — ніяково посміхнувся Биховець. — Слово прохопилося. Хіба ж я не бачу, що вона нещасна?
— Важко їй тут зимувати, знаючи, що інші в теплих, краях, — задумливо мовив Павлюк.
— Наш обов'язок усім скривдженим допомагати! — не вгавав Чурай. — Будемо вважати, що рада отаманів постановила: дику качку прийняти в наше товариство!
Остряниця сумно похитав головою:
— Дивлюсь я на цю птаху з перебитим крилом і думаю: і ми такі... З перебитим крилом. І силкуємось злетіти на одному крилі, маримо про теплий край-рай, а наше останнє крило сковує крижана холоднеча.
Всіх вразила ця мова, й отамани здивовано і вражено дивилися на похнюпленого Остряницю. Крижаним відчаєм і гірким сумом війнуло від його слів...
— Ні, ні! — раптом крикнув Биховець. — Ти, Якове, духом занепав. Ніяка крига не сковує наших ясних вод!
— І крил нам ніхто не поламає, допоки самі їх не зречемося! — вигукнув Чурай. — Людина тільки сама собі може обламати крила.
— А може, ми тільки розправляємо свої крила? — запитав Павлюк. — А лет у нас ще попереду? Гордій правду сказав: крила людина сама собі ламає, коли дух у неї перестає бути крилатим. Коли її відчай у панцир заковує. Коли мрії її заснуть навічно.
— Але щось же треба робити! — схопився Остряниця. —Ляхи вже в Білій Церкві, а ми сидимо. Що ми чекаємо? Коли Павлюк був просто сотником, він був рвучкий і гарячий, не задумуючись кидався в будь-яку вирву стрімголов. Та тільки вибрали його гетьманом, він ураз перемінився. Довго думає і гадає, перш ніж зробити крок, вагається, вичікує... Я не впізнаю Павлюка.
Запанувала довга мовчанка. Гетьман задумливо дивився у вікно. Та ось він повернувся, тихо мовив:
— Я й сам себе не впізнаю. Твоя правда, Якове. — Павлюк зненацька рвучко схопився, наче скинув з себе оціпеніння, очі його блиснули гостро, голос забринів запальною пристрастю. — Сотник Павлюк і справді колись, не задумуючись, сторч кидався у вирви, гарячкував до безміри і ні в гріш не цінив власне життя. Відтоді життя дечому навчило Павлюка. Сотник Павлюк ще міг кидатись у вирви, бо ризикував всього лише одним життям. Та ще хіба життям сотні. Але що можна було чинити сотнику, те не велено гетьману. Гетьман Павлюк не має права ризикувати долею України і, не задумуючись, кидати її в круговерть. Своїм життям я й тепер можу ризикувати, але життям повсталого люду — ніколи. Мушу бути тверезим, спокійним і обережним. Приміром, я програю, а я допускаю і такий хід. То з чистою совістю скажу собі: Павлюк, ти зробив усе, що міг, на що був здатний. Ти не схибив. А ще більше за тебе зробить хтось інший, щасливіший. Можливо, той інший з нашої іскри роздмухає велике полум'я. Ось що я вам хотів сказати, братове!
Остряниця раптом кинувся до Павлюка, поцілував його і, сівши на лаву, відвернувся до стіни... До хати, гупаючи замерзлими чобітьми, шумно ввалився Кизим і загудів з порога:
— А чого це товариство задумалось? — Стягнув з себе кожух, повісив у кутку. — А сніжок же надворі!.. Так і тягне тебе поборюкатися!.. Особливо з молодичкою в сніжки погратися, а потім чарчину випити, а ще потім...
— А потім можеш не розказувати, — зітхнув Чурай. — Викладай ліпше нам, що знаєш про ляхів.
Кизим сів на лаву, запалив люльку.
— Мої хлопці розвідали, що ляхів зійшлося в Білу Церкву чотири полки, не рахуючи надвірних команд та сильної артилерії. Це набагато більше, аніж ми на сьогодні маємо.
-— До всього ж у нас обмаль зброї, — озвався Павлюк. —Особливо в селян та в міщан. Люди зовсім беззбройні.
— Щоправда, дух у війську Потоцького зараз кепський, —продовжував Кизим. — Жовніри буцімто платню наперед вимагають, а король бариться. Та, зрештою, не в цьому суть. Чи готові ми йти зараз на Білу Церкву? Ось що я хочу запитати вас, товариство.
(Продовження на наступній сторінці)