Перед самим кінцем світу будуть великі страшні знамення на небі; море хвилюватиметься і збуриться; сум і відчай опанують людьми, так, що вони тремтітимуть від страху і від очікування лиха для всього світу. В ті дні, після скорботи сонце затьмариться, місяць не дасть свого світла, зірки спадуть з неба і сили небесні захитаються. Тоді з’явиться на небі знамення Ісуса Христа (хрест Його); тоді заплачуть усі племена земні (від страху суду Божого) і побачать Ісуса Христа, що йде на хмарах небесних із силою і славою великою. Як блискавка сяє на небі, від сходу до заходу (й одразу буває видимою скрізь), таким (видимим для всіх, раптовим) буде пришестя Сина Божого.
Про день і час Свого пришестя на землю Ісус Христос не сказав ученикам Своїм: "Про те знає лише Отець Мій Небесний, — сказав Він, — і вчив бути завжди готовими до зустрічі Господа".
"Закон Божий", Київ, року 2003
Запам’ятаймо — друге пришестя, це другий повторній Великий Вибух після якого й справді все буде знищено, але після якого всі воскреснуть. Всі, хто коли-небудь жив, адже тоді почнеться новий цикл життя на новій (після Великого Вибуху) планеті Земля у новому Всесвіті під новим Сонцем. Всі, хто колись жив, почнуть нове своє, життя, хоча й не здогадуватимуться про те, а сприймуть його як перше і єдине.
Згідно астрофізичної теорії, коли Сонце було молодим, воно було набагато яскравішим (ви уявляєте наше Сонце ще яскравішим, як сьогодні? Мені здається, вонго й сьогодні дуже яскраве й іноді пече так, що й діватися ніде!), аніж в наступні кілька мільярдів років (в наступні, це значить в роки зрілості). Через багато років, коли воно стане червоним гігантом, то буде віддавати Землі значно більше енергії — правда, тоді вже на шкоду їй і всьому живому.
У главі "Тривалість життя Сонця" астрономи пишуть (меланхолійно) — десь приблизно так:
"Рано чи пізно Сонце повинне вичерпати своє паливо, а тому настане день, коли воно помре. (Так і хочеться тут вигукнути: цур вам, пек, шановні! Тіпун вам на язик! — В. Ч.) Що поробиш, — ще меланхолійніше додають такі автори, — всьому хорошому рано чи пізно надходить кінець".
І далі:
"Уявляється, що без сонячної енергії і тепла життя на Землі стане неможливим (ще б пак! Тут і без особливого уявлення все ясно — В. Ч.): все на нашій планеті замерзло б. Але насправді відбудеться наступне: Сонце збільшиться в розмірі і стане червоним гігантом. Воно буде таким величезним, що просто висушить океани — вода з них випарується до того, як у неї з’явиться можливість замерзнути".
Себто перед "смертю" Сонця (радше його загибеллю), енергія, що її отримуватиме Земля, збільшиться до таких розмірів, що "всі ми помремо від спеки (якщо до того часу людство взагалі буде ще існувати це питання відкрите — В. Ч.), а не від холоду".
І далі автор, якого ми тут цитуємо, Стівен П. Маран, пише:
"Майбутній червоний гігант-Сонце роздметься і перетвориться в красиву туманність, що розширюватиметься. Але, на жаль, захоплюватися нею не буде кому. Тому, щоб збагнути, що ми втратимо, подивіться на зображення деяких планетарних туманностей, які сформувалися в інших зірок. (Маються на увазі їхні фотографії, зроблені за допомогою телескопів і особливо космічного Хаббла — В. Ч.). Ця туманність поступово розсіється і в її центрі від Сонця залишиться тільки крихітна "вуглинка" — маленький гарячий об’єкт, що його називають білим карликом. Ця зірка буде набагато більшою за Землю. Вона буде хоч і гарячою, але настільки маленькою (у порівнянні із загиблим Сонцем — В. Ч.), що спроможна буде віддавати Землі дуже мало енергії. А тому все, що до того залишиться на Землі, замерзне. І цей білий карлик буде схожий на тліючу вуглинку в згасаючому багатті. Він буде повільно— повільно згасати…"
Що буде в цей час творитися на Землі з бідолашним людством на ній, астрономи з толерантної ввічливості, з бажання не говорити про погане і не псувати людям настрій (чи з жалю до приреченого людства) не пишуть. Намагаються цю найпекучішу і найболючішу і найважливішу тему в житті людства обминути. І тільки у Стівена П. Марана я на цю тему прочитав дві фрази:
"На щастя, у нас ще є приблизно 5 мільярдів років (перед загибеллю — В. Ч.) до того, як це трапиться…"
І друге:
"Залишимо цю проблему майбутнім поколінням…"
Бідні, бідні майбутні покоління — їм можна тільки поспівчувати. Адже їм доведеться жити (якщо людство тоді ще житиме) під час загибелі Сонця та Землі і тому їм не позаздриш. Як добре, що нам пощастить — як і нашим цивілізаціям — завершити життя раніше, як станеться всесвітня катастрофа, всесвітній Апокаліпсис — бодай його ніколи не знати!
Але ж він — всесвітній Апокаліпсис — станеться.
Все одне станеться — хочемо ми того чи не хочемо (це як смерть, що неодмінно чекає кожного представника роду Хомо сапієнса), уникатимемо ми про нього писати чи залишимо "майбутнім поколінням", яким і доведеться випити до дна смертну чашу.
Отож, це проблема майбутніх поколінь.
Але що з того, що я, наприклад, не належатиму до майбутніх поколінь. Проблема — бодай і в прадавній давнині — зникнення людства мене хвилює. Бо для чого тоді й жити, для чого розвивати культуру, покращувати життя — так у відчаї часом здається, — якщо все одне розумні істоти планети Земля завершать свій земний шлях і зникнуть на віки вічні. Як наче б їх і не було ніколи. А разом з ним будуть знищені і його, людства, будь-які сліди на Землі. Як і сама Земля. Спершу вона обгорить, перетвориться на вуглину, а потім — те, що зостанеться — ще й замерзне… Зникнуть люди, як вид розумних істот, єдиних на сьогодні у Всесвіті — з відомих нам.
Всесвітня катастрофа загибелі Сонця, Землі й життя на ній, відбуватиметься (тут не треба якоїсь особливо фантазії) десь приблизно так…
Отже, наше сонечко буде сонечком в небі Землі доти, доки не вигорить водень у його центральній частині, званій ядром і не скінчиться ядерний синтез. І тоді почнеться заключний етап у житті нашого світила. На жаль… Хоча, вислів "на жаль", надто несерйозний для такого жахливо— страхітливого катаклізму, який навіть уявити неможливо — людська фантазія теж має свої межі. Та й не йтиме він ні в яке порівняння із жодним катаклізмом, що досі траплявся на Землі, бодай і наймасштабнішим. Той катаклізм, що нас чекає, стане водночас загибеллю не лише Сонця, а й усієї його системи, званої як Сонячна, усієї його, здавалося б, такої безмежної Імперії. А з нею, зрозуміло, й самої Землі — тож не буде кому тоді й висловлювати оте "на жаль", як зникне навіть сам білий світ!
Жалю не буде, адже не буде його носіїв і творців. Не буде кому спостерігати всепланетне лихо, тож не буде кому й жалкувати.
Пеклись тут гарні молодиці,
Аж жаль було на них глядіть,
Чорняві, повні, милолиці…
Це Іван Петрович Котляревський так зображує у своїй безсмертній "Енеїді" пекло і муки тих, хто в нього потрапив (у тім числі й певна категорія… гм-гм… жіноцтва нашого незрівняного), а яке пекло нам влаштує перед своїм кінцем Сонечко рідне, те ні уявити, ні словом передати, ні пером описати. Якщо сьогодні крім пекла є його антипод — рай (не всі потрапляють у перший заклад, дехто сподівається ощасливити собою другий), то тоді…
Тоді раю не буде, буде саме лише пекло — всесвітнє. А потім і воно зникне. І всі оті поговірки типу "Давати жару" чи "З вогню та в полум’я", як і сама жара— спекота (бодай вогнедишна), що влітку відвідує землю у певних її районах, в порівнянні з тим, що буде — так, дитяча забавка. Лоскотання нервів. Не більше. Ось тоді й справдиться та ситуація, коли світу Божого не буде видно — його взагалі не стане. І присудок "жаль" (жалість, співчуття до кого-небудь, чого-небудь, смуток, журба) все, все то буде просто грою словами.
Червона калинонька,
А білий світ;
Ой, чи не жаль тобі, Галю,
Молоденьких літ?..
Що буде важити цей жаль з приводу прожитих літ, як не буде кому жалкувати? І нічого не вдієш, від долі Сонця залежить наша, людська доля (як і доля самої планети Земля) — як вона складеться у сонця, такою доля (чи недоля) буде і в нас…
"До початку космічних польотів 60— х років у всі часи будь-яка людина перебувала все своє життя і помирала на кулі, радіусом біля 6000 км — планети, яка обертається навколо досить рядової, звичайної зірки в одному з із спіральних рукавів острівної Галактики відомої під назвою Молочний Шлях" — Стефан Доул.
І далі в цього ж автора:
"Ми бачили який вигляд має Земля на чорному фоні космічного простору — прекрасна голуба куля, помережана коричневими плямами і наполовину покрита сяючими білими хмарами.
Тепер ми вже цілком реально переконуємось в тому, що знали, звичайно, і раніше: наш дім всього лише невелика планетка, крихітний оазис в просторі — безкінечна, не безмежна, але все одне безконечно дорога для нас Земля".
І все ж у всі віки й тисячоліття — та й зараз теж, — для нас вона велика, як цілий всесвіт, безмежний і безкраїй, якому немає кінця— краю. (Це космонавти її сьогодні облітають за лічені хвилини, а морякам каравел Колумба чи Васко да Гами вона тоді здавалася безконечною. А насправді ж і маленька, і беззахисна у неоглядних просторах Всесвіту…
(Продовження на наступній сторінці)