— Немає Ситомлі, — зітхнув краєзнавець. — Зникла Ситомля, як позникали й інші річки. На місці Ситомлі нині житловий масив, у якому живуть інші, тобі незнані люди. Далекі нащадки тих русів, яких ти прибігав пустошити.
— Я хочу коня… Я хочу в степ до печенігів…
— Немає вже твоїх печенігів, — співчутливо розвів руками краєзнавець. — І Печенігії твоєї теж немає.
Фантом — чи хто там на його місці? — мерзлякувато щулився.
— Де моя Печенігія? Де мої печеніги?
— Немає їх…
— Чому… немає?
— А тому… Доки виходили грабувати сусідів, щоб поживитися дармовим добром, загубили свою батьківщину — така доля у всіх завойовників.
— Я довго спав у річка… Хочу знайти коня і до кибитки своєї в степ повернутися. До дітей і жони своєї…
— Немає твоєї жони. І дітей твоїх немає. І народу твого немає. Іди собі спати і не хвилюй людей. І про Ситомль забудь, у якій ти втопився. І про коня забудь. Повертайся спати у своїй вічності.
— Моя піде у… у тебе, — раптом сказала примара і чавкаючи, посунула на краєзнавця. — Моя печаль — твоя печаль…
Ніхто достеменно не знає, що насправді сталося вночі біля оболонського озера, куди краєзнавець ходив на зустріч з фантомом. Як ніхто не відає, чи відбулася насправді його зустріч з примарою, чи то все привиділось чоловікові?
Краєзнавець отямився, як уже починало сіріти й над озером шумів вранішній вітерець та шушукались комиші. Він заковиз сидячи, впустивши голову на груди, а картопля в багатті за ніч так перепеклася, що перетворилася на чорні грудки…
— Жаль, — але без жалю мовив краєзнавець, думаючи щось про своє.
Місяця вже не було в небі, багаття вмерло, лише на дні сірого попелу жевріло кілька кволих жаринок, краєзнавець промерз, здавалося, наскрізь. Кутаючись у нейлонову куртку, він думав, що фантомний біль — відчуття неіснуючої кінцівки або її частини — виникає у тій частині людського тіла, яка ампутована, якої насправді вже немає, а вона болить, як ніби є…
Йому боліло за Ситомлю, якої насправді не було. Боліло за річкою, як ніби вона була колись часткою його самого, його душі і дум його заповітних, і світу його… Річки не було, а біль у його душі, біль за нею не вщухав…
І ще він думав: фантомний біль, це не тільки біль за втраченою частиною тіла, а й за знищеною природою, за річкою, за озеречком, за лісом-пралісом, за травинкою, за билинкою…
… Краєзнавця вранці розшукало сімейство: дружина з сином та дочкою і забрали його додому, але він ні на що не реагував, а тільки скаржився, що йому холодно, і що йому болить…
— Що тобі, любий, болить? Де болить? — доскіпувалася дружина.
— Ситомля мені болить…
— Це досить рідкісний вид фантомного болю. Власне, новий його різновид, що раніше не зустрічався. Принаймні в моїй практиці, — констатував професор в клініці інституту, куди привезли краєзнавця. — Не за втраченою частиною тіла, а за втраченою природою. Хоча так і має бути, адже природа — це частина кожного з нас…
Нову хворобу було в клініці названо як "Фантом на Ситомлі"…
Дехто із спеціалістів, щоправда, переконаний, що то зовсім ніяка не хвороба, а біль душі, світла печаль її, ще ні-ні та й прилине до людини, огорне її печаль за тим, що нами ж і знищене, і що вже більше ніколи не повернеться, як ніколи не повернеться світловода Ситомль, що текла правобережною заплавою Дніпра, де на луках бродили журавлі й бузьки, а в прибережжі — сірі та руді чаплі, поважні й задумливі… Журавлі кричали… Кажуть, що й нині ще можна почути їхній крик на світанку, якщо, звичайно, душа того забажає…
Фантом зник і більше не з’являється на Оболоні, і де він подівся, того ніхто не відає. Як ніхто достеменно не відає, чи був він насправді, а чи то просто уява людська. Але що з того, що фантом зник, як біль його зостався — за річкою невеличкою, за Ситомлею, за посестрами її, зниклими річками і річечками, за озерами й заплавами з буйними травами, за допливами й струмками, що жебоніли собі в оточенні печально-задумливих верб та верболозів чи восени полум’яніли кетягами калини. Понад тисячу видів рослин знали наші предки, близько шестисот тварин, понад десять тисяч комах — де все це? Тільки й лишилася в пам’яті обрядова пісня слов’ян про дерево життя:
В нашого брата обгороджено,
Обгороджено, красно сметано,
Серед подвір’я зелений явір,
Під тим явором чорнії бобри,
На восиридки — ярії пчоли,
А на вершечку — сиві соколи.
Чорнії бобри — на шуби добрі.
Ярії пчоли — меду на столи,
Сиві соколи — пану на хвалу…
І все це нині — як вічний фантом… Колись текли й дзюріли і клекотіли з піщаним дном річки, і хлюпотіли собі плесами тихими, на яких біліли маківки й жовтіли глечички, а в прибрежжі співало птаство — солов’ї тьохкали, горлички туркотіли… І все це за віки перетворилося або на канави з брудною водою, або й на території гаражів…
Дехто з оболонських старожилів, особливо з невмирущого племені риболовів, переконані й запевняють, що насправді кочівник-печеніг, утоплений в Ситомлі в році 1036-му, ніде й на зникав, а все ще з вуздечкою в руці бродить у тих краях і все ще шукає Ситомль, ту річечку, яку вже знайти неможливо, але душа за якою все ще болить і болить, і болітиме, напевне, ж вічно. То ж і питатиме вічно той кочовик:
— Де моя Ситомля? Де моя коня?..
Але хто йому нині скаже, де тепер Ситомля з піщаним дном, що мирно текла собі в оточенні верб і верболозів, осоки і куги, де бродили чаплі, а біля дна пурхали піскарики, а на плесах тихих і замріяних біліли маківки й жовтіли глечички, а в прибережжі співало птаство…
То де ж вона, Ситомля, чи не найменша річечка Руси-України, де вона нині? Але хто про це вам скаже, хто?..