Сказала так собі твердо, спокійно, не злякавшись того, що надумала робити. Царевич Александр нічого не знав про те, що вирішила чинити мати-цариця. Хіба, може, здогадувався, але не втручався? Ні, ні, він таки не знав. Олімпіада все робила для того, щоб син нічого не знав і навіть нічого не підозрював. Царевич надто гордий, надто береже свою честь та гідність. Владу любить, владою марить, а сам і руки не захоче замарати і принизити себе участю в потаємній змові проти рідного батька теж не захоче. А світ просто із зневагою од нього відвернеться — сина-батько-вбивці. Ні, тут треба діяти без нього і поза його спиною. Александр вважає себе чесним воїном, що стає на герць з противником тільки відкрито і чесно. Син — гарячий і рвійний, сміливий і жорстокий, навіть не знає, що таке співчуття чи милосердя. Заради досягнення своєї мети переступить через будь-чиє життя. В запалі чи гніві може убити будь-кого, в тім числі й рідного батька. Але — відкрито. Лицем до лиця.-Нанести удар у спину царевич нездатний. Це — боягузтво, підлість. Син не з таких. То краще йому нічого не говорити і все зробити поза його спиною — так менший ризик і на випадок чого син уціліє. Олімпіада сама виконає свій святий материнський обов'язок допомогти синові стати царем. І ніякі діти ніякої Клео-патри і близько не посміють дійти до македонського трону.
Звичайно, Олімпіада ризикувала. Але іншого виходу не мала. Лють і бажання відомстити невірному чоловікові були такими всеохоплюючими, що вона не хотіла рахуватися навіть з ризиком, бодай і смертельно небезпечним. На випадок провалу Філіпп дістане її будь-де, а не тільки в Епірі. Та й епіряни, щоб не псувати стосунків з македонським царем, самі її видадуть. І все ж ризик — благородна справа. Хто не ризикує, той не виграє.
Непокоїв Олімпіаду і Павсаній, якого вона вибрала на роль виконавця своєї злої волі: а раптом після нападу на царя його схоплять живим, він все розповість і викаже тих, хто його на замах благословив і спрямував? Якщо Філіпп буде мертвим, це не так і страшно, бо тоді царем стане Александр, а він рідну матір любить над усе і порятує її. А раптом цар вціліє, його люди схоплять Павсанія живим і припечуть вогнем, вимагаючи правди? Для такого випадку Олімпіада тримала при собі маленьку пляшечку з отрутою.
Але сталося так, що краще й бажати не треба: і цар мертвий, і убивця його теж на тім світі. Жаль, звичайно, Павсанія, але... Так навіть краще, що обох їх — жертви і вбивці — вже немає, а син її, як вона й задумувала, став царем Македонії. І Олімпіада того ж дня, як до неї в Епір прилетіла ця звістка, зібрала своїх людей і хутчій — хутчій!— вирушила в Македонію.
Труп убивці Павсанія, увесь поколотий мечами та списами, прибили до хреста, але тепер це вже нічого не важило. Важливо було знайти і покарати його спільників. Це добре розумів Александр. Та спершу треба було, не гаючи ані дня, захопити верховну владу — доки цього не зробили родичі Філіппа.
Павсанія Александр знав. І навіть непогано, але особливої уваги на нього не звертав. Хоча... стривай... а що він, власне, тоді знав про Павсанія? Покійний цар Філіпп любив у цьому світі, який він так передчасно залишив, три речі: воювати, бенкетувати і любити жінок. Якщо цар не йшов на когось війною, якщо не штурмував чиєсь місто, то неодмінно влаштовував із своїми питними братами-гетай-рами гучні, велелюдні бенкети. Любив він тих, хто добре умів пити, хоч його, Філіппа, перепити ніхто не міг. І жінок він любив так, як ніхто їх не вмів любити. А ось мистецтвом Філіпп ніколи не цікавився — ні грецьким, ні чиїмось іншим. Проте охоче брав до свого двору еллінських акторів, співаків та інших служителів муз. І був до них і гостинним, і завжди щедрим. І хоч сам він ніколи не брав із собою на війну згортки папірусу з рядками Гомера, не брав участі в розігруванні п'єс, не декламував грецьких поетів, але митців не лише завжди охоче до себе 'запрошував, але й вимагав, щоб македонська молодь виховувалася на грецькій культурі і була глибоко освіченою. Тож з усіх областей Македонії цар збирав синів знаті на службу до свого двору. Оскільки вони прибували до царського двору здорові тілом, але геть дикими та некультурними, для них цар і створив спеціальну школу. Вихованців навчали грецькі митці, з ними цар часто спілкувався, цікавився, які успіхи у його знатних вихованців-гультяїв. їх він готував для своєї армії, але так вийшло, що командирами вони стали вже у війську його сина Александра, названого згодом Македонським. З усіх завойовницьких армій тих часів тільки в Александра, сина Філіппа із Пелли, званого ще Македонським, були такі освічені командири, котрі добре знали філософію, міфологію, літературу, географію, історію, ораторське мистецтво, театр. А втім, це не заважало їм захоплювати чужі землі й чинити жорстокості — завойовники є завойовники.
В школі царя Філіппа навчався і юнак Павсаній з Оре-стіди, син знатних батьків, в минулому князьків свого краю. Був Павсаній високим, струнким і вродливим, правильної тілобудови. А ще відзначався тямковитістю та непересічним розумом. Жодної поганої риси в його характері Александр не міг пригадати. Після навчання в школі Павсаній щось з рік прослужив у війську, а потім, як один із здібних і метких, був переведений у привілейований загін особистої охорони Філіппа.
Це був добрий початок, Павсаній міг далеко піти. Жив при дворі — молодий, вродливий, якийсь аж сліпучо-осяйний, розумний. Привернув увагу немолодої, набагато старшої цариці Олімпіади. І став охоронцем у її покоях, хоч йому й не довіряв Леонід, а він усім заправляв у палаці Олімпіади. Сама цариця теж не довіряла македонцям, але Павсанія чомусь не лише взяла до себе, а й вірила йому, чим дуже дивувала Леоніда. Він не вірив Павсанію. Але цариця сердилась і запевняла, що Павсаній хоч і македонець, але не такий, як усі македонці, а тому йому і можна, і треба вірити...
"Гм... " — гмикнув Леонід і більше у цю справу не втручався.
Які стосунки були в матері з Павсанієм, знатним орести-дом і командиром загону в охороні македонського царя,
Александр не хотів знати і тим більше надавати цьому якесь значення. Хоча сумнів у душу й закрався: чи, бува, не цариця Олімпіада скерувала руку Павсанія, озброєну кинджалом? Павсаній, коли, сховавши кинджал у плащі, очікував у театрі царя, певно, сподівався зберегти своє життя. І це йому, мабуть, вдалося б зробити, аби зразу після замаху пощастило сховатися і перечекати перший гнів спадкоємця престолу. Мати певно його любила, це сумнівів в Александра не викликало (батько вже давно з нею не жив, тож мати потребувала чоловіка), але то її особиста справа. Непокоїло Александра інше: на чию допомогу, крім Олімпіади, сподівався Павсаній? А що, коли всемогутні захисники Павсанія виступлять і проти нього, Александра? Версія, що убивцю підготували правителі Лінкестіди, не викликала довір'я навіть у самого Александра. Тоді ж при дворі і серед знатних пошепки І натяками заговорили про епірську відьму, що, мовляв, це вона відомстила Філіппу за те, що він, кинувши її, одружився з Клеопатрою. Що ж, думав Александр, логіка тут є. Жінки мстиві і ніколи не прощають своїм зрадливим чоловікам, а Олімпіада особливо мстива і заради помсти була готова на все. Хоча доказів її вини мовби й не було, але чутки не вгамовувалися. Говорили, що цариця сама поховала убивцю свого чоловіка і навіть наділа на мертвого Павсанія золотий вінок. Александр, коли йому про це доповіли, спалахнув, спершу було не повірив. Знав, що Македонці не любили і не люблять його матір, тож обмовлюють її. Ні, запевнили його надійні люди, чутки не перебільшують і не опорочують його матір: цариця Олімпіада і справді, тільки-но приїхавши в Македонію, веліла зняти з хреста тіло Павсанія і поховати його з почестями. І на похоронах була присутня, і дуже сумувала за покійником... Так, вона й справді веліла надіти на мертвого Павсанія золотий вінок.
Александр не йняв віри: чому це мати вшанувала вбивцю свого, бодай і нелюбого чоловіка? Чи не ризикує вона своєю честю? На очах у македонців поховати його і надіти на нього золотий вінок?.. Павсаній був молодим і гарним, а Олімпіада давно була покинута своїм чоловіком і потребувала любові та пестощів... Ні, ні, гнав од себе ці підозри Александр, але згодом йому доповіли, що мати-цариця часто відвідує мргилу Павсанія, кладе на неї квіти і довго сидить зажурена... Від таких донесень Александру ставало не по собі. Але що вдієш, доводиться мовчати. У матері можуть бути такі таємниці, куди синові її — зась!
Шаленство кривавої помсти
Відразу ж після вбивства царя Філіппа Антіпатр виступив перед мешканцями Егі із запальною промовою на користь Александра, сина покійного царя. Македонці завжди вірили Антіпатру, тож підтримки намісника Александр не забуде до кінця своїх днів. Але треба було спішно повернутися в Пеллу і там утвердити своє право на трон. Антіпатр і тут допоміг царевичу: виділив йому чималий загін своїх воїнів, яким, як він запевнив, Александр міг повністю довіряти. На чолі того загону Александр спішно повернувся в столицю. Не вагаючись, захопив фортецю, і македонське зібрання воїнів проголосило його — двадцятилітнього сина Філіппа — македонським царем.
І відразу ж почалися репресії.
(Продовження на наступній сторінці)