Скільки їхали, стільки люд кидав під ноги процесії квіти (живі квіти посеред македонської зими — їх гінці царя привезли з теплих грецьких країв). А далі було так, як і раніше було на весіллі у Філіппа. В палаці їх першим зустрів хлопчик з корзиною фруктів у руках. Тоненьким голосочком він проспівав весільний гімн, бажаючи, щоб у молодих "кращою, ніж стара, була нова доля-доленька".
"Але ж так йому співали і так бажали нової долі і тоді, коли він одружувався з моєю матір'ю",— ревниво думав Александр, ледве утримуючи на своєму закам'янілому обличчі чергову посмішку. Тим часом наречена ("Як і колись моя мати",— знову майнула ображена думка в царевича) взяла з корзини фігу та айву і з'їла їх на очах у присутніх — на знак, що її щастя буде спокійним і солодким.
Як і велить звичай, молодий заніс молоду у свій палац на руках. ("Як і колись мою матір...")
А після подячної жертви біля домашнього вогнища відбувся заключний ритуал, що завжди вінчає весілля македонських царів: молодим піднесли коровай і на їхніх очах розрубали його мечем навпіл. І Аттал — щасливий і гордий Аттал! — підніс його молодим, вже чоловіку та жінці перед богами й людьми, по шматочку священного хліба... Весілля вже наближалося до свого кінця.
Ще ніколи за своє коротке життя не почував себе так зле Александр, як на тому злощасному весіллі. Як не намагався бути відсторонено-безтурботним і дивитися зверхньо на все, що відбувалося, як не силував себе на вишукану іронію — нічого не виходило. Особливо від думки, що якийсь там Аттал вже називає себе родичем царя. Ще до весілля македонська знать почала дружно запобігати перед Атталом, а тепер він і поготів викликав у них пошану, і Аттала все проголошували другим македонцем у царстві — після царя він в один день став найвпливовішою людиною в царстві. І горда, вразлива душа не змогла цього знести. Від однієї лише думки, що він, син цариці, яку вигнав цар,— ставало боляче і тяжко. Він спадкоємець батькового трону, а всі, наче змовившись, хвалять та віншують якогось там Аттала і навперебій говорять, що тільки діти Філіппа від нової цариці стануть спадкоємцями престолу. Він, Александр, був живим, але всі трималися так, наче його вже й не було на цьому світі. Гордий Александр ще не зазнавав такого приниження, як на шостому весіллі свого батька. На нього позиркували мовби й поштиво, але не без насмішки. На батьковому весіллі, безміру п'яному, він один залишався тверезим, сумним і нещасливим. Ні, знести такої наруги Александр не міг. Тіпались губи, руки тяглися до руків'я меча, але на кому зігнати свою злість, кому відомстити за своє приниження — він не знав. Відчував: всі проти нього.
Сина свого чоловіка Клеопатра просто не помічала. Забагато йому честі, хлопчиську! Та й що він важив, як поруч неї сяяв од щастя сорокашестилітній цар. Він був п'яний і з трудом тримався на ногах. Гетайри пильно стежили за кожним кроком свого владики і раз по раз підтримували його, коли той, хитнувшись, міг упасти. Ile теж викликало зневагу й обурення в душі Александра. Цар, а напився як останній гультяй. І що він там ще белькоче? Куди поривається, як його вже й ноги не тримають... Чи ж він хоч бачить, де його молода дружина?
Царів тесть, не криючись, вже святкував свою перемогу, вважаючи, що віднині настали його дні. Він теж добряче набрався, як і його коронований зять. І обидва вони були надто бридкими для Александра.
Вино, як відомо, швидко розв'язує язики.
Знахабнів Аттал, подумав, що віднині йому все дозволено, що він і справді рівний самому царю. Ще б пак! Дядько самої цариці! Ніколи, навіть якби йому отут рубали голову, не визнав би Александр якусь там Клеопатру царицею. Бо царицею Македонії залишалася його мати, зганьблена і вигнана царем. А навколо всі вигукували:
— Слава, слава чоловікові й жоні — царю і цариці!
— Слава Філіппу — царю з царів!
— Слава Клеопатрі — цариці македонській! Александр не міг стриматись і вперше вдався до насмішки.
— Слава полководцю Атталу, котрий щойно здобув найбільшу свою перемогу!
Всі отетеріло затихли. Але слух царського тестя був над-, то затуманений вином — не дійшла до нього насмішка Олімпіадиного синка. Тільки й розібрав він, що синок епір-ської відьми вигукує йому славу як полководцю. Хай вигукує, хай славословить, так і треба.
Здійснивши подячну жертву богам за те щастя, що вони йому "піднесли, Аттал раптом забаг зараз же просити богів, щоб вони послали македонському цареві законних дітей від його нового шлюбу з молодою царицею Клеопатрою. Слухаючи те п'яне белькотіння, Александр пополотнів. Виходить, що в царя Філіппа досі були незаконні діти? І зокрема він, його син і спадкоємець, теж незаконний?
Далі терпіти вже не було ані сили, ані бажання. Його зганьбили і ганьблять... Рука Александра щось схопила. Не зважаючи на те, що в його руці,— а тримав він великий срібний кубок,— царевич швиргонув прямо в нахабне і масне лице Аттала.
Аттал дарма що п'яний, але встиг відхилитися.
— Вискочень! — спокійно і від того ще більш зневажливо сказав царевич, як срібний кубок, пролетівши мимо скроні Аталла, дзенькнув об стіну.— Як полководець ти, не здобувши слави на полі бою, гадаєш взяти своє за допомогою принадливості своєї племінниці? Ха-ха! Досі полководці воювали мечами, ними здобували визнання і перемоги, а ти вирішив замість меча використати тіло своєї племінниці?
Аттал застиг з розкритим ротом, наче йому щойно нанесли удар під груди. Смертельна блідість поволі заливала його перекошене лице. Весільчани завмерли, стояли так, наче кожний з них проковтнув палицю і тепер не знав, що з нею робити. А сам винуватець урочистостей, захоплений своєю юною дружиною, нічого не чув і нічого не бачив.
Аттал сапнув повітря, отямився і вихопив меч.
Александр теж вихопив меч і зробив випад — очі його горіли, губи міцно стиснені.
Цар отямився лише тоді, як з дзенькотом схрестилися мечі.
Весільних веселощів як не було.
— Не смі-ій! — закричав цар до свого сина.— Я позбавлю тебе права спадкоємства, якщо ти будеш ображати моїх кращих людей!
Гул схвалення пронісся у залі — цар заступився за Аттала. І вже хтось з македонців вигукнув:
— Геть епірян з Македонії! Потім ще хтось закричав:
— Син епірської відьми посмів підняти руку на славного полководця Македонії! Яблуко від яблуні недалеко падає. Ганьба!
Тут би Александру схаменутися — у гніві Філіпп не знав ні спину, ні пощади. Але злість, що їла Александра протягом всього весілля, нарешті вирвалася назовні і він уже не міг її зупинити. Щось дико крикнувши, царевич налетів на ненависного йому Аттала, меч так і замиготів у його руках. П'яний Аттал хоч трохи й протверезів, але все одно від хмелю був такий слабкий, що ледве відбивав удари. Ще мить—і царевич розсік би його навпіл.
Філіпп збагнув, що треба рятувати свого тестя. Вихопивши меч, він кинувся на сина.
— Не слухаєш мого батьківського слова — то послухаєш хоч царського меча! —'вигукнув він, коршаком налітаючи на сина.
Александр застиг, блідий як сама смерть. Губи його теж були блідими, очі горіли, тільки ліва щока тіпалась.
— Зупинись, царю,— в тиші,, що запала в залі (лише чути було, як хтось важко і злякано дихав), раптом чітко проказав царевич.— Зупинися, бо тебе зупинить мій меч, а я цього не хотів би.
І подумав у ту мить: "Ой недарма ж мені мати не радила йти на це весілля — поганий сон їй приснився". Але шлях до відступу вже було відрізано. Та й не звик Александр відступати, навіть перед рідним батьком.
— Ах... то ти... ти мені... погрожуєш?
— Хоч ти і всемогутній, адже віднині маєш аж двох цариць, але я все одно не відступлюся.
Цар наче вибухнув.
— Ти-и... щеня... мені... смієш... Так одержуй!
Філіпп зробив лише один крок з мечем у руці, хитнувся — він був дуже п'яним і, мабуть, не усвідомлював того, що зараз відбувалося,— і впав. Юна цариця закричала знетямлено, гадаючи, що цар уже мертвий...
— Заспокойся,— розімкнув Александр білі, прикушені до крові губи.— Нічого з царем не сталося, він просто п'яний і проспиться лише завтра.— Сунув меч у піхви і додав, показуючи на розпластаного на підлозі царя: — Ось той чоловік, котрий зібрався йти походом в Азію, а сам не в змозі навіть дійти від ложа до ложа.— І з гордо піднятою головою неспішно вийшов із зали.
Лише тоді кинулись до нерухомого царя. Аттал випередив усіх, опустився на коліна, підняв цареві голову, і всі почули, як цар мирно хропів, забувши в ту мить навіть про свою юну царицю...
Тим часом дівчата заспівали епіталаму, що означало кінець весіллю. Під звуки хору молодий мав вести молоду в спочивальню, а гості мусили розходитись...
Перша шлюбна ніч
(Продовження на наступній сторінці)