«Двоє в бункері, не рахуючи привида» Валентин Чемерис

Читати онлайн твір Валентина Чемериса «Двоє в бункері, не рахуючи привида»

A- A+ A A1 A2 A3

Нарешті, виконавши необхідну формальність допуску, ми дістаємося випуклої броні люка з круглим колесом, схожим на штурвал — це вхід до підземного бункера. Лейтенант, повторюючи про себе цифри (це видно по тому, як ворушаться його пухлі, майже хлоп’ячі губи), старанно набирає код. Чується клацання — все в порядку! Напружуючись, ми втрьох з трудом піднімаємо важенну кришку люка. Перше, що кидається мені в очі — це поголене, сяюче лице сержанта Сергія Крючка. Він жадібно хапає ротом свіже морозяне повітря, за яким так занудьгувався за сім днів запертя, схожого на ув’язнення. (Те ж саме відбудеться, коли через сім днів нова зміна звільнить мене і я вперше за тиждень висуну голову у відкритий люк). Загледівши, що зірочок на погонах новоприбулого офіцера не так вже й багато, Сергій відступився від інструкції, і ми обнялися. Так він привітався з моїм електриком і навіть з лейтенантом, котрий вибачив йому неуставну вольність.

Ризикуючи зламати шию на обледенілих східцях, спускаємось по драбині, що круто йде вниз. Ось і важенні двері патерни — так називається підземний відсік метрів дванадцять довжиною, що нагадує метротунель, тільки значно менших розмірів (я навіть головою зачіпаюся за плафони ліхтарів). З обох боків патерни — броньові двері, що герметично зачиняються. На випадок ядерного удару патерна повинна зберегти чергові сили підземного караулу, себто нас. Але ми — молоді, переповнені життям, тож віримо — молодість взагалі не вірить у смерть, — що до такого справа ніколи не дійде.

Другі двері ведуть у невелике квадратне помешкання, де можна нарешті випростатися на повний зріст — щитова й апаратна. Поруч із щитовою — круто вгору йдуть східці, що ведуть у пультову. Піднявшись туди, ми падаємо біля калориферів і дружно, як по команді, запалюємо. Для Сергія та його електрика це свято — сигарети у них закінчилися ще два дні тому. Поки друг мій зайнятий смалінням, я відзначаю про себе, що тут нічого не змінилося. А втім, так і має бути, адже будь-яке відхилення караулу від уставу карається командуванням полку, яке раз на місяць вибірково перевіряє службу в карпомах. Єдине неуставне явище нашого караулу, з яким змирилося й начальство, — це кіт Терентій Терентійович, або простіше Терешка — наш спільний і вірний друг.

Пультова — це, власне, і є наша вартівня, видима ззовні коробка будинку. Праворуч від пультової — кухня. Вона крихітна, в ній ледве вміщуються столик, два стільці, умивальник, електропіч та скромний холодильник. І, нарешті, остання кімнатка підземного бункера, в яку можна потрапити лише через кухню — спальне помешкання, що нагадує камеру попереднього ув’язнення з двоярусними нарами — вони приковані ланцюгами до бетонної стіни. Ліворуч столик, з так званою бібліотечкою — старими випусками військових журналів.

Тепло від калориферів піднімає нам настрій. Терешко радісно нявкає, тручись об мою ногу, явно випрошуючи собі щось смачненьке. Від постійного перебування в підземеллі, Терешкова попільняста шерсть значно поріділа і втратила блиск. Це особливо помітно біля хвоста й холки, але це надає йому дещо задерикуватого вигляду, що, між іншим, відповідає його характеру.

Перекур закінчився.

— Петруня, починай огляд лінійних частин!

— Єсть, командир! — мій електрик зникає в темному отворі люка, що веде в патерну. З Віталієм Петрунею я несу службу вже майже рік, і все в нас іде злагоджено й благополучно. Цього невисокого меткого і працьовитого хлопчину із степового херсонського села я сам вибрав з групи призовників полкового поповнення і ніколи не шкодував за свій вибір. До призову хлопець встиг попрацювати в колгоспі на тракторі, а трудовий гарт в армії не зайвий. Взагалі, командир нашої групи капітан Пономарьов навіть думає надати рядовому Петруні звання сержанта, аби він замінив мене в цьому караулі після мого звільнення в запас.

Тим часом я доповідаю Одинадцятому про виконання пункту Два (прийом бойового чергування). Одинадцятий — кодова назва прапорщика Лисенка. Він хоч і далеко звідси, за десятки кілометрів на центральній позиції, але постійно тримає на зв’язку бойові караули. Від нього в свою чергу доповіді надходять на головний командний пункт командування чергових сил.

Згідно з інструкцією, приймаю бойовий пост, конкретно пульт системи, що охороняє ракету з ядерною боєголовкою, яка теж щодобово — точніше, щомиттєво — знаходиться в режимі бойової готовності № 1.

Сідаю на стілець оператора (він дещо нагадує стілець піаніста, тільки значно менших розмірів). Це досить підступна й незручна конструкція, спроектована нарочито так, аби оператор, сидячи на такому стільці, не міг задрімати, не звалившись миттєво.

Переді мною — темний екран, а на табло — обстановка пульта, детальна карта периметра. Принцип роботи охоронної системи вельми простий: досить доторкнутися кому-небудь до зовнішнього огородження об’єкта (під напругою лише останній ряд колючки), як на пульті спалахує датчик охоронної системи. Оператору вже ясно, що й де трапилося на периметрі, а тому відпадає потреба стовбичити на поверхні в ролі архаїчного вартового у важенному кожусі. Ще на пульті знаходиться серія датчиків і вольтметрів, які показують напругу на сітці, а також прилади, що контролюють роботу охоронної системи в цілому. Зовнішнього вартового, якби він там був, диверсантам зняти дуже і дуже легко, інша річ — оператор на пульті в заброньованому підземеллі — нікому не приступний, а сам все бачить і все чує.

Повертається Петруня з лінійних частин периметра. Його почервоніле від морозу обличчя випромінює рівну привітну посмішку — він завжди такий веселий. Ось тільки в тісному приміщенні йому іноді стає… тіснувато. Віталій тоді відчуває дискомфорт за браком простору. Нічого не вдієш, — степовик з діда прадіда, звик до відкритих просторів від обрію до обрію. Тому в підземеллі попервах йому наче щось муляло, але Віталій — молодець, звикає до тісняви підземелля, яка лише трішки просторіша за підводний човен.

— Повний порядок, командире!

— Добре. Приймай кухню!

— Єсть! — електрик зникає.

Крутими і вже добряче обледенілими східцями піднімаюсь в кулеметну башту, де ледве може вміститися одна людина. В центрі металевого ковпака башти — крупнокаліберний кулемет, в коробках — двісті п’ятдесят патронів, поруч прожектор і прилад нічного бачення. В стані спокою вікно башти знаходиться в закритому положенні. Із того, зовнішнього боку, наш Карпом має не досить пристойний вигляд — якась там сіресенька, кинута людьми, будівлечка…

Перевіривши кулемет, спускаюся вниз, де мене вже нетерпляче очікує Сергій Крючок. Ми з ним затяті рибалки і розмови про риболовлю в нас безконечні. Одні й ті ж історії в короткі хвилини відпочинку ми переказуємо один одному знову й знову, і кожного разу вони обростають все новими й новими казковими деталями. Ось і цього разу, щупачок, що колись мав необережність потрапити на блешню "Дніпро" моєму другові, виріс до розмірів середнього крокодила. Боротьба за вивуджування цієї страшної рептилії саме була в розпалі, як зумер рації обірвав її на найцікавішому епізоді.

— Заступаючій на бойове чергування зміні — доповісти про прийом!

Це лунає голос командира чергових сил підполковника Вашинова.

Ми швидко зібралися біля рації. Полкові караули, розташовані в степу за десятки кілометрів один від одного, де на такій же відстані одна від одної ховаються під землею стратегічні ядерні ракети, починають дружно доповідати по номерному порядку:

— Перший пункт Два виконав!

— Другий?

— Другий пункт Два виконав.

— Третій… Четвертий… П’ятий…

Нарешті доходить черга й до нашого карному.

— Дев’ятий?

Я беру мікрофон і доповідаю про виконання пункту Два. І кожного разу, коли я це роблю, мою душу переповнює гордість. Адже тільки вчора я був звичайнісіньким студентом-першокурсником і навіть не уявляв, вантаж якої відповідальності невдовзі ляже на мої плечі і яку найстрашнішу зброю людства я буду охороняти.

І ось вже піднесено й небуденно звучать по рації слова:

— На захист нашої Батьківщини новій зміні караулу на бойове чергування заступити!

— Перший?

— Єсть!

— Другий?

— Єсть!

— Єсть! — гордо вигукую я, коли викликають Дев’ятий караул, і в ту хвилину мені здається, що немає у світі щасливішого за мене молодого чоловіка, адже я охороняю Батьківщину!

І чергування в мене — хай заздрять всі справжні чоловіки, якщо вони ще не перевелися в білому світі! — не яке-небудь, а — бойове.

Надійшов час прощатися. Лейтенант Іванов злегка стривожений — хуга вже знову розгулялася на всю силу, а ще ж треба дістатися до залишеного в степу КамАЗа, а потім пробиватися до військового містечка, — перевіряє спорядження зміни, що вибуває. Все гаразд. Пора. Віталій Петруня займає місце біля пульта, а я проводжаю стару зміну і лейтенанта до вхідного люка.

— Ні луски, ні хвостика, — як рибалка рибалці бажає мені Крючок.

— До чорта! — як і треба, відповідаю я.

Ось вже Сергій із своїм електриком і лейтенант зникають в отворі люка. Я тільки на мить встигаю вловити поглядом сіре, важке небо і кошлаті хмари, що несуться по ньому. Чується клацання кода, що набирають, і важенна кришка люка зачиняється наді мною — на довгих сім днів і ночей.

(Продовження на наступній сторінці)