«Де подумаєш, там і з'явиться...» Валентин Чемерис

Читати онлайн твір Валентина Чемериса «Де подумаєш, там і з'явиться...»

A- A+ A A1 A2 A3

Те чудо-юдо, слід од якого зберігся на камені у скелях Ісянь, жило десь у період з 145 до 65 мільйонів років тому і померло (чи загинуло) ще в "дитячому" віці. Серед нині сущих тварин двоголові особини зустрічаються відносно часто — у світі зареєстровано більше 400 випадків двоголовості у зміїв. Виходить, легенда (якщо легенда) про кількаголового Змія Горинича виникла не на порожньому місці. Правда, всі відомі на сьогодні двоголові відносяться до невеликих видів. Але хто скаже, які "Гориничі" зустрічалися в давнину?!)

Взагалі, в прадавні часи, коли пращури наші були ще юними, зміїв водилося пребагацько. І всі вони мали одну препогану звичку: поїдом їли людей. Чоловічину полюбляли над усе. Снідали нашими прапращурами, обідали ними, вечеряли теж ними. Кому таке взагалі сподобається? Та ще й гурманами були перебірливими — до свого столу вибирали — чи замовляли — головно молоденьких представників людства. (Як нині люди віддають перевагу здебільшого молодим тваринам, а не старим). Тож і "давали їм або молодого парубка, або дівчину". Спробуй не дати! Тож у переданнях там і там можна прочитати, що колись на землі жив змій. Багато він пожер людей, бо дужчого від нього на світі не було". (Як час покаже, дужчі все ж таки знайдуться — хоча б той же Кирило Кожум’яка — але з’явиться він значно і значно пізніше). Або в легенді про урочище Розори: "Тут жив колись змій. Він їв людей і не давав ніколи їм проходу".

Головним же серед літаючого кодла і був він. Змій Горинич. Мав він свої печери, де у нього були сховані скарби і де він тримав "руський полон" — чергову викрадену царівну— королівну, там же знаходилося численне його потомство. 3’являвся Змій Горинич в супроводі грізного шуму і тоді "дощ дощить", "грім гримить". Але головною його зброєю був вогонь. Він рідний брат інших чудовиськ — Змія Тугарина, Зміулана, Вогняного Змія.

З руської билини про Добриню Нікітіча:

"… І раптом потемніло небо, а хмар на небі й немає, і дощу теж немає, а грім гримить, і грози немає, а вогонь блищить… Підняв голову Добриня і бачить, що летить до нього Змій Горинич, страшний змій з трьома головами, із сімома хвостами, з ніздрів полум’я шугає, з вух дим валить, мідні кігті на лапах блищать"..

А появились вони на Русі в часи половців (друга половина ХІ ст. — поч. ХІІІ ст.), частково ще у печенізькі.

Ніхто не знає, як його звали половці. Може й просто: Триголовий. (Варіант: шести-дев’яти-дванадцятиголовий). Або ж мали якусь іншу назву, половецьку.

Гориничам його прозвали русичі.

Але родом він звідти, з Половеччини. Або як русичі казали: з Поля. Себто зі Степу. Принаймні, на Русь він прилітав звідти, з ворожого Степу хвиля за хвилею накочувалися кочівники двісті років підряд, несучи Русі спустошення, неволю.

… А довгими зимовими вечорами степовими вовками-сіроманцями завивали на Русі хуртовини-заметілі: у-у-у, у!… Порубіжна Переяславщина тоді пірнала на дно тієї сніговійниці. В ніч тривожну і глуху страшно ставало в беззахисних хатках простому людові. Кочівники зі Степу можуть наскочити і взимку, метелиця їм тільки на руку, обмерзлі, обліплені сніговицею і від того ще зліші, вирнуть вони зненацька на своїх обліплених памороззю конях, під завісою метелиці-пурги, як біси вирнуть з того світу — ось у такі зими переповідали бабусі онукам моторошні й лячні руські билини про крилатих зміїв вогняних (тоді малі русичі вперше починали відчувати дух батьківщини, руський дух) — про злого Тугарина, змієвого поганського сина.

Заввишки він, як високий дуб, між плечима — коса сажень, між очей можна стрілу впоперек покласти.

У нього не кінь, а лютий звір, з його ніздрів полум’я шугає, з вух дим валить і свистить те поріддя пекельне геть по-зміїному — не їдьте у Степ, люди добрі, лихо вам буде!

Невідомо чи був Змій Горинич загально половецьким фольклорним образом, а чи якогось одного їхнього племені, але вигулькнуло те страховисько вперше десь на Нижньому Дніпрі — від придніпровських половців, тому згодом давньоруські легенди і визначили йому батьківщину — Подніпров’я.

І сьогодні тамтешні краєзнавці знаходять відлуння в історичній літературі та переданнях, що Кощій Безсмертний та Змій Горинич мало того, що це історичні особи (надприродними здібностями вони були наділені пізніше), так і родом вони з Придніпров’я. (Очевидно, з тих далеких часів, коли Подніпров’я, зокрема Нижній Дніпро входило у володіння половців (лівий берег тоді був половецьким, а правий руським), теж званими придніпровськими.

На Нижньому Дніпрі, починаючи від теперішнього Дніпропетровська й до Запоріжжя, відомі дві печери з йменням Змієві.

Одна з них нижче порогу Лоханський, на південній околиці села Волоське. Як свідчить Д. Яворницький, печера зветься Змієва. Чому Змієва — історик не пояснює й місцевих легенд не наводить, тільки додає, що на "підгір’ї Бичкової селі, на землі колишнього селянина Якова Заскоки, єсть так звана Змієва печера з дуже вузьким входом і, щоб пролізти в середину її, треба спершу проповзти два сажні животом по вогкій землі, витягнувши вперед себе руки, а потім вже можна стати і йти ногами. Скільки та печера має довжини, напевне невідомо: одні кажуть — не більше 25 саж., а інші кажуть, буцімто вона тягнеться більше ніж на верству, і де саме її кінець, ніхто того не знає, бо ніхто не доходив до її краю. В одному місці печери, кажуть, є така глибока ямина, що коли туди кинути камінь, то не чутно, як він і на дно падає…"

Ще одна печера з йменням Змієва знаходиться біля Будильського порогу (сьомий поріг Дніпра), на острові Перун, у західній його частині.

Про неї Д. Яворницький у своїй праці "Дніпрові пороги" наводить легенду:

"В тій печері колись то жив змій— цар з трьома головами. У нього була дочка красуня. Змій беріг свою дочку, щоб вона не покохала якогось руського царевича, та все-таки не вберіг: красуня відпливла з якимось лицарем по Дніпру аж у Чорне море. З того часу змій зробилася ще лютішим, ніж був до того, і щодня вилітав куди-небудь в округу за новою жертвою".

"Колись, кажуть, змій був на небі і літав по всьому світу, його всі боялись, а інші то й кланялись йому. Як узнав про те бог, що йому поклоняється, взяв й пооднімав у нього крильця, він упав з неба в Дніпро тай поплив. Ідолопоклонці бігли берегом та й кричали: "Перуне, Перуне, припливи до берега". Він приплив до острова і показалась йому глибока нора; він туди й пропав. Від того часу й прозвано острів Перуновим".

"Кажуть, що Перунового острівка тут не буяло, а приплив до нього змій відкілясь з гори. Як плив він, кажуть, одним боком бігли ідолопоклонці й викликали на берег, а другим вийшли на зустріч православні й почали молебствувати та заклинати. Де стояли наші з корогвами, туди він підплив і став. Змієва нора з боку Дніпра була, кажуть, дуже глибока, а після того, як змій загинув, скеля зійшлася щільно, і нори нема. Бить— то так було, а чи правда цьому — не знаю".

Про цей острів Перун ось що я чув від старих людей. Якось: кажуть, бог Перун плів Дніпром, і його хвилею викинуло на острів; тут заховано його, а потім одкопано. Від того й острів став Перун. На Перун, від Дніпра, є нора: "Колись, кажуть, там жив змій, і йому носили людей, а нору звали Змієвою".

"До Христового народження, кажуть, там жив змій; він гарбає під себе жінок і дівок, а мужів пожирав. Як Христос народився, змія прокляв, а потім його завоював якийсь богатир. У змія, кажуть, було три голови й крила. Він, як летить, освіщає весь світ, а вогонь так і палає".

Можливо, Змій Горинич і справді родом з нижнього Дніпра, ще тоді половецького, а вже пізніше його діяльність разом з наскоками половців на Русь поширилася на Середній Дніпро і Верхній, дісталася Києва і навічно увійшов руські легенди й передання та літописи.

Існують припущення (переважно краєзнавців), що Змій Горинич як і Кощій Безсмертний — це імена жорстоких і лютих половецьких ханів, які найбільше досадили Русі. Є й думка, що кощій — це військове звання в половців (в чині кощія був відомий половецький хан Боняк). А якийсь з їхніх ханів був довгожителем. Років біля ста прожив, що було великою рідкістю для степовиків, які в середньому не сягали й піввіку, от його й прозвали Безсмертним. А мав він звання військове кощій, тож і став у народній пам’яті Кощієм Безсмертним. На Русі ж звання кощій трансформувалося в надприродну істоту. Родовід половці вели від тварин, від свійських — кінь корова, бик, свиня, вівця тощо. І від диких — вовк, лисиця, але хани аби виділитись, шукали собі грізніших предків.

Наприклад, хан Тугарин (Тугаринич) мав зображення змія на своєму прапорі (буцімто свого предка), та не якогось там, а — триголового. Інші, аби перевершити Тугарина, видумували собі шестиголового змія, дев’яти, а хто й дванадцятиголового — аби взяти верх. Знай, мовляв, наших! Таких зображень боялися навіть самі половці, що вже казати про руських смердів, на чиї села налітали степовики під стягами із зображенням триголового змія!

Хан Тугарин був лютим ворогом Русі, часто налітав на Переяславщину, Київщину та Чернігівщину під своїм триголовим змієм, тож русичі й прозвали його Гориничем — горе ж бо ніс! Пізніше, коли вже був створений образ Змія Горинича, він переселився і в руські легенди та під Києвом зажив самостійним життя. А від імені хана Тугарина із змієм на прапорі, народне передання створило поганського богатиря, змія Тугарина, сина Горинича.

(Продовження на наступній сторінці)