Що було далі, розповім пізніше, як трохи оговтаюсь та до тями прийду, а зараз лише зазначу, що таке случилося з нами року… року… Дай Бог пам’яті, коли ж це случилося? Здається, того літа, коли в Києві по п’ятірці пенсіонерам набавили… Бо ж і на хліб пенсій не вистачало… То, кажись, року… Та писали ж тоді газети захоплено щось про "нову турботу за наших славних ветеранів!" Отже, року… А втім, яке це має значення, якого саме року? Що ви причепилися до мене з тим роком? Пам’ятаю, що після того випадку (про який я ще якось докажу, оговтавшись), Сом і втнув про мене у газеті "Слово Просвіти" придибенцію під назвою "Він до всього — риболов". І ось що він у ній, як оговтався, написав:
"Валентин Чемерис — відомий український романіст, повістяр та есеїст, гуморист і сатирик. А ще — секретар Спілки письменників України. І до того ж — заступник головного редактора газети "Літературна Україна". Одне слово: чоловік він хоч куди. Як говорила у минулому столітті одна юна поетеса: вельми покладистий. Чи ж є якась погана риса у Валентина Чемериса? Ні, немає. Скажу, що друг мій Чемерис багато має гарних рис. Та над усе він — геніальний рибалка. Знає, де ловити, на яку приманку і наживку. Навіть знає, з ким ловити рибу в одному човні. Останніми роками уподобав лише мене. Річ у тім, що в нього, як і в кожного рибалки, часто-густо не клює. Ні, не такий наш Чемерис, у якого ніц нема ні грана фальші. Це єдиний український гуморист, який у житті ніколи не користується гіперболою. Тож коли йому, безрибному, ставлять важке запитання: "Що ти упіймав?" — пан Валентин чесно й гордо відповідає: "Я сьогодні сома упіймав!" — і показує пальцем на мене… Як бачите, не бреше…"
Істинна правда! Сома я частенько ловив. Тут Сом не бре-бре. І — ловлю. Але тільки отого, що з великої літери. Бо є ще сом з малої, якого мені, чомусь, незважаючи на всі мої зусилля і геніальність риболовецьку, так досі й не пощастило запопасти! Лящів ловив, судаків ловив, линів ловив, щук ловив, карасів ловив, гущарок, пліток, в’язів і ще багато якої риби — великої і малої — аж до пічкурів включно, ловив, а ось сома — ніц! Все ще, як кажуть, попереду.
То хто з них знаменитіший — Сом з великої чи сом з малої літери?
Якщо вірити УРЕ, — а ви їй не вірте! — то буцімто другий, отой, що з малої, якого мені так досі ще й не вдалося запопасти.
Чому так сталося, що з двох сомів тільки один до УРЕ потрапив?
Принагідний відступ. Коли свого часу готувався дванадцятий том УРЕ, до головного редактора видання, до "самого" Бажана подзвонив гуморист Олег Чорногуз.
— Спасибі, Миколо Платоновичу!
— За що? — поцікавився метр.
— А за те, ще увели чорногуза до дванадцятого тому.
— Олег Чорногуз? — Бажан мить подумав, пригадуючи, і твердо відповів: — Ні, Чорногуза у дванадцятому томі немає!
— Є, є, — радо Олег, — тільки з малої літери. Ось цитую: "чорногуз, лелека білий — птах роду лелека ряду лелекоподібних".
Бажан засміявся і увів до тому, крім чорногуза з малої літери, і Чорногуза з великої, себто Олега…
Така придибенція.
На жаль, щось подібне не трапилося з Сомом (чи Микола не додумався подзвонити Бажану?), а тільки в десятому томі УРЕ є лише один сом — з малої літери. Так званий сом звичайний: риба родини сомоподібних. Тіло довжиною до 5 метрів, маса до 300 кілограмів, оливково-зелене зі світлими плямами на боках, черево біле. Вусиків 3 пари… Але, повторюю, це сом звичайний. Для іншого Сома, незвичайного, у Бажана не знайшлося кількох сантиметрів площі в його УРЕ. І все ж таки школа Сом обезсмертив скупого і не завжди справедливого — служив режиму — головредактора УРЕ. Річ у тім, ще в шістдесятих роках і пізніше у Києві (як і по всій Україні) ходило чимало в’їдливих епіграм по руках. Особливо дошкульними були ті, що присвячувалися поету Бажану. Лише через багато років — вже в третьому тисячолітті, Сому вдалося встановити їхнє авторство (див. його збірку "Як я Сталіна хоронив", 2002 рік). Виявляється, мадригал, присвячений Бажану, написав не хто інший, як Андрій Малишко:
Була сподівана розмова[1].
Минули літо і зима.
Тепер лиш мова Бажанова,
Бо української нема.
Тому така на серці мряка
Ще й холодрюга крижана.
Лиш гола лисина мов сонце,
Звитяжно сяє в Бажана[2].
Не залишився в боргу (як епітафіїст) і сам Микола Сом, увіковічнивши офіційного поета УРСР і головного редактора УРЕ у таких рядках:
Тут лежить Бажан Микола,
(А казали: не умре…)
Залишилась хитра школа —
Від "ура" і до "УРЕ".
І ще принагідно про Бажана. Коли збірку Василя Симоненка "Земне тяжіння" посмертно висунули на здобуття Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, Сом (власне зізнання) "надіявся на людську справедливість і на мудрість нашої Спілки", але… Ще до обговорення висунутих кандидатур, Малишко йому сказав:
"Не радій, Миколо. Шевченкової премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета — орденоносця і орденопросця Миколи Бажана".
Так воно й станеться.
Із повісті-діалогу Миколи Сома з матір’ю В. Симоненка Ганною Федорівною Симоненко-Щербань (збірка "З матір’ю на самоті"):
"Поет: …Звичайно, шанований Микола Бажан наперед знав, що премія дістанеться тільки йому, а не Симоненку. Саме про це я голосно сказав у театральному Товаристві — на громадському обговоренні творів, які висувалися на Шевченківську премію у 1965 році.
Мати: І ти не побоявся? Тобі ж могли дати доброго прочухана.
Поет: Звичайно, я теж людина зі страху… Але за моєю спиною стояв тоді добрий бог — Андрій Малишко. Та мене таки за той виступ по голові не погладили. Поет-партизан Платон Воронько, який головував на тому вечорі, привселюдно назвав мене літературним хуліганом…"
Через роки Микола відповість на звинувачення його в літературному хуліганстві (як і в інших звинуваченнях, що стосувалися його звитяжного і непокірного характеру) віршем "То був не я":
Я ніжний був. А той, хто був не я, —
То грубіян, задира, забіяка…
Отож, не просто відповісти одним словом: а хто ж він такий, мій друг Микола Сом? Одним, повторюю, словом.
А ось трьома — спробуємо, словами самого ж Миколи Сома. Мається на увазі епітафія Миколи Сома на… Миколу Сома. Себто СОМОепітафія — є, виявляється, й такий різновид епітафії:
Земний уклін Миколі Сому!
Він тут (нарешті!) охолов,
Тож не втече тепер із дому
Поет, учитель, риболов.
Отже, він у трьох лицях: поет, учитель (вчителює в рідному селі Требухові та в інших школах Броварського району. Відмінник народної освіти), риболов.
Вода по коліна,
Труси по коліна,
Вусатий рибалка закляк і намок.
Минає година — і лиш цигарчина
Танцює під носом, немов поплавок.
Це теж він, Микола Сом.
Але сказати так — значить нічого не сказати про Миколу Сома, бо він аж ніяк не вкладається (хоч як його не бгай) у вищенаведені три іпостасі.
Найголовніше і найзначніше його звання — селянський син. Тож нам хоч не хоч, а доведеться процитувати його вірша "Жебраки", присвяченого сестрі Надії. Це на тему про "щасливе і заможне колгоспне життя", яким дехто ще й досі козиряє. Це коли за єхидним висловом кремлівського горця, "жити стале краще, жити стало веселіше".
Пізня осінь сорок шостого…
Під ножами вітру гострого
Ми йдемо — рука в руці.
Хто ми? Сироти. Старці.
Ми у торбі сльози носимо,
Кладемо ногами босими
Нашу бідну первопуть…
Голод. Хліба не дають.
Де буряк, де бульба з морквою…
Важко. Торба стала мокрою,
Давить, муляє плече.
Боже! Як мені пече!
Я той сором пам’ятатиму —
Я ж учився в класі п’ятому,
А тобі — годочків три,
А кругом вітри, вітри…
Жебраки.
Сіроми.
Сироти…
Треба нам рости, щоб вирости…
Тож і не дивно, що найбільшою мрією його дитинства було стати матросом. Чому саме матросом? "Щоб кудись попливти, де немає злиднів".
"А мрія найперша і, може, найбільша" — знаєте якою вона була у малого Сома? "Майже до смерті хотілось мені! — Хліба шматочок… А більше нічого…"
Але — виріс. Всупереч "щасливому і заможному колгоспному життю". Тож він усюди свій. Де не посій, там і вродить. І в тюрмі вже встиг побувати. І — не раз, бо зробив туди кілька ходок — із творчими виступами — як поет і гуморист.
От виступав він в чернігівській жіночій колонії. Зворушені зечки йому дякують, дякують… А начальник тюрми (єдиний чоловік у тому специфічному закладі) і каже насамкінець: "Гражданін Сом! Вы нам очень понравились. Оставайтесь у нас навсегда!" Сом ще, правда, не скористався цією дружньою порадою…
(Продовження на наступній сторінці)