— Не в переносному значенні, ні. — Кларнес оглянувся і перейшов на шепіт. — Дещо мені вдалося дізнатися. Інститут біології, в якому працює той тип, — лише ширма. Десь у надрах того інституту, на одній із його баз, під якоюсь там невинною вивіскою ховається засекречений госпіталь для душевнохворих. І лікує тих бідолах ван Гофф. Як лікує? О, краще туди не потрапляти. Як ти вже й здогадуєшся, туди запроторюють цілком здорових і нормальних людей, зокрема, безправних імігрантів, а то й своїх співвітчизників. Із тих, хто самотній, у кого немає рідні чи впливових друзів та..знайомих, хто взагалі не має у нашому суспільстві ніякої ваги і не може захиститись... А стіни там товсті, криків звідти не чути. За завданням військових на тих нещасних випробують вплив сильнодіючих наркотиків та електрошоку. Щодня впродовж кількох годин пацієнтів змушують слухати записані на магнітофонну стрічку команди, їм дають великі дози наркотиків, піддають гіпнозу, щоб вони поринали в сон тривалістю тиждень і більше... Все це робиться для того, щоб вивчити способи штучного керування поведінкою людини. Сюди входять електронне маніпулювання мозком за допомогою ультразвуку та мікрохвильового випромінювання, наркотичні препарати тощо. Військові гадають, що така психічна обробка плюс медикаменти може повністю позбавити людину пам’яті і перетворити її в робота, котрий слухняно виконуватиме команди. Після двох місяців тортур бранці повністю втрачають пам’ять і перетворюються на живі трупи. Частину з них нашпиговують якимись ліками, і нещасні, забувши, хто вони і що з ними було, стають веселими, задоволеними і виконують будь-які команди своїх хазяїв. Інших же оброблюють так, щоб вони ставали агресивними і втрачали все людське...
Джордж похмуро дивився на Кларнеса.
— А якщо я...
— Ти хочеш сказати: якщо я повідомлю пресу про той таємничий госпіталь ван Гоффа? — посміхнувся інспектор. — Ти можеш це зробити. Але того ж дня тебе буде знищено. І твою Дженні. Це в кращому випадку. Ви просто загинете під час випадкової авіакатастрофи чи, зрештою, накладете на себе руки. Так буде потім сказано. В гіршому — ви станете пацієнтами професора ван Гоффа. А він уже постарається щоб із вас видресирували живих роботів або безтурботних кретинів.
— Мовчи! — крикнув Джордж.
До кімнати зайшла усміхнена Дженні, несучи на невеличкій таці три чашечки кави і три склянки з холодною водою. Вона була така щаслива, що Джо, глянувши на її лице, на її усмішку, вмить відтанув душею. І подумав, що Дженні — то єдиний його скарб у житті, і треба все зробити, щоб його не втратити, бо навіщо тоді жити?
— Прошу... — Дженні поставила перед ними по склянці холодної води і по чашечці гарячої кави. — Замовляли каву по-бразільському, починайте із склянки холодної води. І даруйте, містере Кларнес, що більше не маю чим вас пригостити.
— Так вип’ємо ж цю прекрасну каву за те, що я знову не мільйонер, а проста, звичайна людина, — реготнув Кларнес. — Це так... гм-гм... прекрасно бути бідним.
Джордж насупився, і Кларнес, аби зам’яти свою нетактовність, сьорбнув кави й обпікся.
— А-а... диявол! — і відразу ж сьорбнув холодної води. — О, з водою прекрасно. Напій просто чудовий.
— Кава чи вода? — уточнила Дженні.
— Все, все, місіс Лі. — Кларнес вже знову був надміру балакучим і веселим. — До речі, я назвав вас місіс Лі, але не знаю, чи ви вже оформили свій шлюб?
Дженні почервоніла і, схопившись, увімкнула телестіну.
— Згадала! Зараз починається передача "Новини науки і техніки", — замість відповіді сказала вона. — Давайте подивимось, я так люблю дивитися ці передачі.
На голубій стіні на увесь свій зріст в супроводі ведучого з’явився професор Карл ван Гофф. Це було так несподівано, що в Дженні випала чашка з рук і покотилася по паласу. Тільки Джо залишився непорушним ї спохмурніло дивився на екран. Кларнес пробурмотів:
— Це ж треба... Щойно про нього говорили, і ось — зустріч...
— Леді і джентльмени! — завчено посміхаючись, заговорив ведучий бадьорим голосом. — Сьогодні наш випуск ми розпочинаємо однією надзвичайно важливою новиною: винайдено таблетки РЗ. Хвилинку терпіння, леді і джентльмени, ви неодмінно дізнаєтесь, що це таке — таблетки РЗ. А зараз я вас познайомлю з їхнім винахідником, чудовою людиною, зразковим громадянином і патріотом нашого незрівнянного Міста професором ван Гоффом!
Професор злегка вклонився і показав білі зуби. Дженні відсахнулась від екрана і побігла на кухню.
— "Радість бачити і розуміти — це найпрекрасніший дарунок природи!" — так сказав великий Ейнштейн, — заговорив професор. — Адже радість — це одна з найбільших потреб нашого мозку. Без радості наш мозок в’яне, як рослина без води.
ВЕДУЧИЙ: Приємно завжди бути радісним!
ВАН ГОФФ: Безперечно. А що таке радість? Це просто почуття задоволення, утіхи, приємності. Радість — це, в широкому розумінні, позитивний контакт індивідуума, суб’єкта з навколишньою дійсністю.
ВЕДУЧИЙ: Яка не завжди, на жаль, дає підстави для того, що ми називаємо почуттям задоволення. Чи не так, професоре?
ВАН ГОФФ: На жаль, так, бо хотілось би, щоб люди завжди раділи. Отже, радість — це позитивний контакт, що викликає у нас емоції задоволення: в мозку живої істоти, тварини чи людини, при бажаному контакті з новою, приємною інформацією синтезуються так звані "молекули радості". Вони схожі на морфін, принаймні мають його властивості. Ці "молекули радості" виникають, коли спеціально активізувати так звані "центри задоволення" мозку.
ВЕДУЧИЙ: "Молекули радості"? Шкода, що наш мозок не завжди синтезує ці прекрасні молекули!
ВАН ГОФФ: Звичайно, адже інакше ми були б...
ВЕДУЧИЙ: ...завжди, постійно радісними і задоволеними. Чи не так, шановний професоре?
ВАН ГОФФ: Так. Але (розводить руками) життя є життя, і не завжди воно дає підстави для синтезу в нашому мозку "молекул радості". (Зітхнув). Нас оточують здебільшого сірі будні. А кожен з нас потребує своєї порції радості, яка є найкращими ліками від страху, депресії, збайдужіння, негативних емоцій тощо.
ВЕДУЧИЙ: Наш мозок лінивий і не хоче щодня синтезувати для нас чудові "молекули радості".
ВАН ГОФФ: Але він і секрети творення "молекул радості" тримає в секреті.
ВЕДУЧИЙ: І тоді ви, шановний професоре, вирішили...
ВАН ГОФФ: Так, я вирішив будь-що розгадати секрет творення "молекул радості". (Піднесено). Піклуючись про здоров’я та добрий настрій своїх співвітчизників, я багато років трудився над синтезом штучних "молекул радості". І нарешті після великих зусиль і численних дослідів та експериментів мені вдалося в лабораторних умовах синтезувати "молекули радості". (Бере зі столу коробочку, а з коробочки дістає рожеву таблетку). Ось вона — таблетка РЗ. Таблетка Радості і Задоволення!
ВЕДУЧИЙ: Ах, як цікаво! Невже віднині серед нас не буде жодного похмурого чи незадоволеного суб’єкта?
ВАН ГОФФ: Так, не буде: Віднині всі стануть радісними та щасливими. Таблетки досить дешеві, а деяким категоріям населення, наприклад, робітникам, вони будуть видаваться безплатно і в необмеженій кількості. Піклуючись про здоров’я громадян Міста, муніципалітет замовив сто тисяч тонн таблеток РЗ. Фірма "Здоров’я. Вік XXI" уже почала масовий випуск моїх таблеток. Невдовзі наше місто стане першим у світі містом, у якому будуть всі веселі, радісні і задоволені — життям, собою, роботою, суспільним ладом.
ВЕДУЧИЙ: Безробіття... Високі ціни... Інфляція... Дорожнеча... Безнадія... Поганий настрій... Злість... Критиканство... Що вони тепер важать в порівнянні з таблетками РЗ!
ВАН ГОФФ: 3 усіма цими негативними факторами ми будемо боротися з допомогою таблеток РЗ. Ковтнув таблетку РЗ — і вже ти усім задоволений, щасливий і радісний.
Потім було передано інтерв’ю з першим щасливцем, який регулярно вживає таблетки РЗ.
На екрані з’явився веселий і безжурний тип, який посміхався на всі боки, щось насвистував і взагалі перебував на вершині блаженства. Придившись до того кретина, Кларнес і Лі одночасно вигукнули:
— Та це ж... Майкл Джексон!!!
Джо ударом кулака по клавіші вимкнув телестіну...
XXVI
Вони провели Х’юлетта Кларнеса до його службового птахольоту з двома голубими літерами "КС" на борту, почекали, доки він, піднявшись у повітря, зробить над ними коло, помахали йому і мовчки повернулися до своєї кімнати.
Усміхнулися одне одному.
— Нарешті ми вдвох.
— Як твоя рука, Джо?
— О, навіть обняти тебе зможу! — вигукнув він І пригорнув до себе Дженні. — Який я радий, що ми нарешті вдвох. Ми і наше щастя. І всі наші біди і злигодні залишилися вже в минулому, а попереду нас чекає тільки радість любові!
І обом у ту мить було затишно і добре і не хотілося більше згадувати минуле. В цьому жорстокому і безжалісному світі, де людина — наче пилинка на вітрі, вони знайшли одне одного, витримали удари долі, зберегли свою любов, і тепер їм вірилось, що як нагорода за все, їх чекає щастя.
Та ідилія виявилась недовгою.
Першою від рожевого сну-марення прокинулась Дженні.
— Помріяли, і досить. Дорогий мій, у нас немає ані цента. І роботи — теж. І безхмарного щастя попереду, мабуть, не буде. Зараз зле, а буде ще гірше.
— Але ми за своє майбутнє ще поборемось!. — енергійно вигукнув Джо, сповнений, як ніколи, бажанням відразу ж узятися за справу. — Робота буде. Принаймні в мене. Злочинність у нас росте і збільшується замалим не щодня. Отже, детективи без роботи ніколи не залишаються.
Він підійшов до відеоекрана і набрав код контори приватних детективів, у якій служив два десятиліття.
— Хелоу! — недбало кинув черговому. — Вас турбує Джордж Лі. Якщо у вас є яка-небудь до дідька заплутана історія, можете підкинути її мені. Я чудово відпочив і з нудьги можу взятися за яку-небудь небанальну справу.
— На жаль, містере Лі, — сухо і аж надто ввічливо почав черговий, — нічим не можу вас порадувати. Ви, очевидно, вже знаєте, що нашу контору приватних детективів у містера Ейча за 158 мільйонів доларів купила фірма "Бакалія". (Джо тільки скривився. Таки сталося!) Згадна фірма провела реорганізацію нашої контори і склала списки тих детективів, на послуги яких фірма розраховує. Вашого прізвища на превеликий жаль, у тому списку немає. На все добре, містере Лі!
Джо закляк біля згаслого екрана
— Джо-о! — крикнула Дженні і, детектив схопився. — Що це таке? Чому ця мерзенна садистська книжка зберігається в тебе вдома?
В її руках був посібник "Самогубство. Інструкція для здійснення". Дженні була бліда.
— Як це розуміти, Джо? — на очах у неї виступили сльози. — Невже ти... Коли я побачила цю книгу, мені стало страшно. І бридко. Від самої лише думки, що ти... ти... Ні, ні, — закричала вона, — цього не може бути!
— Це посібник покійного Едгара Стівенса, — поспішив він її заспокоїти. — Дотримуючись однієї з інструкцій цього посібника, він і наклав на себе руки.
— Не смій більше й хвилини тримати в себе це гендлярство смертю! — Вона шарпнула книгу, розірвавши палітурку. — Ось!.. Ось!..
— Постривай! — кинувся до неї Джо.
З розірваної палітурки щось випало... Невже якийсь документ?
Він підняв з підлоги аркуш тонкого паперу, складеного вчетверо, розгорнув його, пробіг очима.
— Дженні!.. Ти навіть не уявляєш, що ти знайшла! Це, — помахав він аркушем, — власноручне креслення голографічного винаходу Едгара Стівенса. Чуєш?.. Так званий "Привид Дженні". Так ось де небіжчик заховав своє креслення!
Джо не знаходив собі місця.
— Справедливість буде відновлено! — вигукнув він. — Справедливість буде відновлено!
— Яка там справедливість! — скептично сказала Дженні. — Краще б я не шарпала той довідник. Винахід все одно хтось привласнить. Який-небудь ван Гофф.
— Ні, Дженні, ні. Я докладу всіх зусиль, щоб цей винахід ніхто не привласнив. Його буде повернено науці. Людству!
— Любий мій, цей папірець аж нічого не змінить у нашому житті, — зітхнула Дженні. — Мене зараз цікавить інше. Що тобі сказали в конторі? Є в них робота чи нам уже пора простягти ноги?
— Розумієш... — почав обережно, і вона все зрозуміла.
— Можеш далі не говорити.
Вона опустилася на диван, плечі її затремтіли. Він присів поруч, пригорнув її.
— Ми парії! — крізь сльози вигукнула вона. — Парії суспільства! Нікому не потрібні. Нас викинули за борті
— Ще не все втрачено. Я придумав.
— Ні, Джо, втрачено все. У мене таке відчуття, що найбільша невдача нас іще чекає попереду.
Він підбадьорливо посміхнувся і впевнено сказав:
— І все ж я певний, що ми вистоїмо. Ти пам’ятаєш, Дженні, що сказав один мудрий чоловік: "Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові"? Нам треба зберегти свою любов.
— Гаразд, — витерла вона сльози, — будемо боротися, — голос у неї став чомусь хрипким. — Спробую написати ще один "рожевий" роман. Але для цього мені потрібно двадцять днів. А певніше — місяць. Чи є він у нас?
Джо нічого не встиг відповісти, бо екран відео засвітився і на ньому з’явилась панель із пультом. На панелі замиготіли індикатори.
— Добрий день, містере Лі! — чітко вимовляючи слова, сказав механічний голос. — У зв’язку з тим, що ви не заплатили у перші три дні місяця за квартиру, завтра ви будете примусово виселені з вілли містера Банча. Прошу підтвердити прийняття моєї інформації!
— Інформацію прийняв, — озвався Джо.
— На все добре, містере Лі! — екран згас.
— На все добре, — повторив Джордж і задумався. — Хотів би я знати, за якими морями-горами ховається те добро, якого мені всі бажають?
— Будемо збиратися, мій любий, — підійшла до нього Дженні і ласкаво зазирнула йому в очі. — Пора... Ось тільки не знаю, куди ми підемо, дорогий мій детективе.
— Я теж не знаю. — Мабуть, світ за очі, моя мила!
— Що ж, мене влаштовує така адреса, — сказала Дженні. — Головне, що ми удвох. Це вже теж перемога.
Зібралися швидко, за годину.
Вийшли у двір із сумками в руках, склали свої пожитки в птахоліт, востаннє глянули на віллу, імітовану під псевдофортецю (куди буцімто не долітають житейські бурі). На її фронтоні неоновим сяйвом (і це серед білого дня!) горів популярний у Місті біблійний вислів — він прикрашав навіть хол військового відомства:
"І ти спізнаєш істину, і істина зробить тебе вільним".
— Звичайно, — погодився Джо. — Нас вона вже зробила вільними.
І взяв за руку Дженні.
— Нам час, кохання моє...
Мить — і птахоліт уже був у повітрі, зробив коло над Містом і зник за обрієм.