— Джентльмени! Якщо вам набридли ваші дружини чи ви взагалі ще не одружені, то пропонуємо вам на вибір з півсотні наших красунь. На всі смаки і на всі сезо^ ни. Наприклад, кокетка номер 367, — ведучий тицьнув указкою в спину рудої бестії, — золотава, з ніжною засмагою, добре підходить до курортно-пляжного сезону, а ось номер 675 — до осінньо-зимового... Замовляйте будь-яку, замовляйте на все життя а чи на один сезон, як вам зручніше, джентльмени. Ваш новий шлюб ми оформимо за лічені години, не обтяжуючи вас зайвою формальністю. Якщо у вас бракує часу, замовляйте наших красунь по відео, і ми негайно, не турбуючи вас, оформимо шлюб і привеземо вам красуню за адресою, яку нам скажете. Пам’ятайте: наші красуні нічого не тямлять робити, вони вміють лише створювати чоловікам щастя. Якщо у вас є зайвий мільйон, то будь-яка з цих забавливих кокеток ощасливить вас аж на цілий сезон! Коли ж вона раптом вам набридне, повернете нам її назад. Зважуйтесь, джентльмени, вибирайте собі щастя!
Джо вимкнув телестіну і закрокував кімнатою. Не знав, до чого прикласти руки, чим відволіктися... Зняв із стіни африканську маску, вона була чорна і відполірована так, що аж полискувала. Потримав її в руках. Цей сувенір, здається, з Сомалі. Так, так, із Сомалі, де він подорожував років десять тому. Із того Сомалі, де працювала й загинула Дженні Стівенс... Жаль було молодої жінки, а чому — того й сам не знав. Вона йому чужа, раніше він її ніколи не знав, мало хто потрапляє в аварії — хіба за всіма пересумуєш? І все ж Дженні було шкода. Може, тому, що вже звикся з її голографічним зображенням?
Підійшов до столу, покопирсався в паперах, дістав фото.
Її фото.
Довго вдивлявся в симпатичні риси молодої, веселоокої жінки, земної і водночас неземної...
Вона усміхалася...
"І кому вона всміхається?" — раптом подумав ревниво (раніше він ніколи і нікого не ревнував, навіть не знав, що це таке, ревнощі!). Який жаль, що не пощастило побачити її живою. Він так захопився голографічним зображенням, що навіть на вулиці починає привиджуватись Дженні: вчора біля сусідньої вілли мелькнуло дівоче лице, як дві краплі води схоже на Дженні. Віц аж зойкнув від несподіванки. Аби заспокоїтись, заходився собі навіювати, що йому просто здалося... Здалося, здалося, здалося... Хоча був упевнений, що дівчина, схожа на Дженні Стівенс, тільки трохи молодша, і справді пройшла повз нього...
І все ж —до кого вона усміхається?
І нарешті збагнув: йому хочеться ще раз подивитися на Дженні.
Сьогодні вона востаннє вийде з годинника в холі вілли "Двох щасливців", а завтра... завтра вже буде пізно. Вранці спеціалісти заберуть годинник. Або в Кримінальну службу, або в інститут. І він більше ніколи не побачить жінку із сонячною усмішкою.
Була одинадцята.
"Встигну", — подумав Джо і почав збиратися.
ХХ
Було пів на дванадцяту ночі, коли Джо, увімкнувши захисну систему, залишив свою "Ластівку" на галяві, а сам рушив до вілли "Двох щасливців". Місяць сходив десь уже після півночі, тому що було темно. З невидимих у темряві гір, що півколом оточували Місто, скочувався прохолодний нічний борей і, набираючи силу, продував перепечені за день квартали. Тому дихалося легше, ніж удень.
Детектив нечутною тінню наблизився до вілли, що біліла перед ним стінами, імітованими під селянську хату. В темному небі густо сяяли зорі та зрідка проносились і щезали безшумними болідами освітлені птахольоти. І всюди безгоміння, пустка, тиша. Хоч би одне вікно було яскраво освітлене, хоч би з однієї вілли долинули пісні чи сміх — не зустрічаються сусіди за спільним столом, кожний ховається в своїй віллі, як у норі. Все на чорний день відкладають, тому й світла не палять, і гостей не кличуть — зайві витрати. Кожен зостається сам на сам із своїми дрібними радощами і великими нестатками, з нездійсненими мріями і реальними страхами.
Вілла "Двох щасливців" потонула в мороці — ні світлої рисочки, ні згуку. Після смерті Лінди й напівув’язнення в лікарні Майкла вона стояла пусткою. Хіба що агент Кримінальної служби зараз дрімає в холі.
Двері, що вели у внутрішній двір, були відчинені.
Джо машинально відзначив, що агент, якого тут лишив Кларнес, неакуратний. А може, він куди вийшов?
Детектив, постояв, прислухаючись і придивляючись, але нічого підозрілого у дворі не побачив і не почув, лише десь заскімлила собака та в сусідній віллі спалахнуло вікно. У смузі світла, що впала від вікна, вгледів у сусідньому дворі темний птахоліт — певно, господарі щойно повернулися додому. Та вікно, спалахнувши світлом, відразу ж і згасло. Схоже було на те, що хтось зайшов по щось у кімнату і вийшов, вимкнувши світло.
"Але чому вони покинули посеред двору літальну машину, коли у них є ангар?" — за давньою звичкою фіксувати в пам’яті все, що бачили очі і чули вуха, відзначив детектив. Втім, то не його клопіт.
Детектив зробив крок у темний коридор, лапнув по кишенях і тільки тут збагнув, що забув удома окуляри нічного бачення. Такого з ним іще ніколи не траплялося.
"Телепень! — сам себе лайнув детектив. — Старієш уже. Чи ж не рано, шановний?"
Коридором ішов навпомацки, виставивши вперед праву руку — для амортизації, якщо раптом натрапить у пітьмі на якусь перешкоду, та й удар правої, від себе вгору, короткий і різкий, коли раптом що, — виручить. Слух у нього був гострий, а вроджене вміння орієнтуватись в пітьмі чужих помешкань допомогло й тут.
Фільончасті двері в хол були відчинені, і йому здалося, що мигнула світла цятка й згасла. Джо машинально зупинився, тримаючи ногу піднятою, і стояв так, напружено прислухаючись. Але нічого вловити слухом і усім своїм єством не міг. Хоч певний був, що хтось десь поруч стримано дихає. Інтуїція підказувала.
"Звичайно ж, то агент спить у холі і дихає уві сні — заспокоїв сам себе. Ось я тобі вичитаю за відчинені двері і за таку "зразкову службу".
Він рушив далі так само обережно (тривоги не відчував, просто спрацювала давня звичка рухатись безшумно і сторожко) і зайшов у хол. Притулившись спиною до стіни (теж звичка, набута в чужих помешканнях, — позаду мусить бути надійний тил, доки ти ще не роздивився і не зорієнтувався), завмер, але хоч як напружував слух, крім рівномірного, м’якого цокотіння годинника, нічого не чув...
"Де ж агент?" — подумав стривожено, бо щось у тій тиші йому таки не подобалось, а що — ніяк не міг збагнути.
Відірвавшись від стіни, Джо зробив крок і закляк, угледівши посеред холу темну постать. Та в наступну мить здогадався, що то ж робот, якого Майкл спалив променевим пістолетом. Вони з Х’ю так і залишили охоронця стовбичити посеред холу з піднятою рукою.
Джо хмикнув (якась там нікчемна залізяка так його переполошила) і підійшов до робота.
"Привіт, старий, — насмішкувато звернувся подумки до темної постаті. — Ти, мабуть, все ще сердишся, що ми тебе на металевий брухт перетворили?.. Але було б куди гірше, аби ти нас перетворив на попіл..."
І поляскав робота по металевому плечу.
І тієї ж миті, навіть гаразд не відчувши удару, впав на килим як підрубаний.
XXI
Х’ю перевернувся (це вже вкотре за ніч!): сну не було в жодному оці — спробуй-но заснути з переповненим шлунком!
"Аж під серце підпирає індик, — подумав він зі злістю. — І треба ж було напхати в себе стільки м’яса! Вдень крутишся, пообідати ніколи, ну й наганяєш своє увечері, а потім задихаєшся уві сні, усіляка чортівня тебе душить, товче..."
Поруч злегка похропувала дружина (вона завжди похропує, як ляже на. спину!), і Х’ю подумав, що давно б чао уже їм обзавестися двома спальнями — не молодята ж вони. То молодим у однім ліжку, в одній спальні рай, а після двадцяти літ такого раювання хочеться бодай іноді побути самому. Тільки ж як її викроїти, ще одну спальню?.. Одній дочці треба окрему кімнату, другій треба окрему кімнату, третій теж треба... І синові вона не зайва, бо вже ого який вимахав! Оце вже разом буде чотири кімнати, та їм, батькам, спальню — п’ять. Та вітальня — шоста. Де вже тут про сьому думати, як він і шестикімнатну віллу зі скрипом оплачує. А тут ще й три дочки на виданні — жах! Бо троє весіль для батьків все одно, що три пожежі — геть спустошать! Довго потім погорільцем себе відчуватимеш. А де тих грошей брати, як платня вже літ десять не збільшується, а ціни ростуть замалим не щомісяця. Особливо на харчі. От вони індика за вечір ум’яли гуртом, тепер доведеться тиждень на вечерях економити, щоб залатати дірку в сімейному бюджеті...
"У нашій країні не можна бути голодним, — заявив нещодавно президент. — Тим крикунам, які галасують, що в нас дорогі продукти, я раджу одне: купуйте дешеві продукти, і все буде о’кей!.. Принаймні я так роблю і тому ніколи не скаржусь на дорожнечу..." (Раз на тиждень ведуча телекомпанія на всю країну транслювала обід у президента, під час якого телекамера заглядала в кожну тарілку глави держави, і всі бажаючі могли переконатися, що президент споживає тільки дешеві страви і тому ніколи не скаржиться на високі ціни).
"Авжеж... — Х’ю знову перевернувся. — Наш президент мільярдер, то йому легко купувати дешеві продукти, а хай би він спробував на моєму місці..." — але відразу ж і прогнав ті думки, бо здалося, що хтось невидимий підслуховує, про що це думає у жінки під боком державний інспектор Х’юлетт Кларнес?
(Продовження на наступній сторінці)