«Агент чужого розуму» Валентин Чемерис

Читати онлайн оповідання Валентина Чемериса «Агент чужого розуму»

A- A+ A A1 A2 A3

— І не вір тим, хто про мене розпускає чутки, що буцімто я характерник. Чаклун, значить. І що мені буцімто триста літ… Не триста мені, а тільки сто років скоро стукне, то ти приїдь на сторіччя моє.

Я тоді, пригадую, пообіцяв старому відвідати його в день сторіччя, але життя так закрутило, що я втямив про столітній день народження Сагайдака лише через тиждень після того, як він минув. Та й то згадав тільки тому, що негадано в обласній газеті під рубрикою "Міф чи реальність?" з’явилася сенсаційна новина: "Міліція переслідує НЛО. Невже в Межиріччя й справді прилітали інопланетяни?"

— Межиріччя… Межиріччя… — повторив я про себе знайому назву і мене наче струмом ударило. — Так це ж діда Савки Сагайдака село! Треба поїхати. І старого провідаю, і про НЛО з перших уст дізнаюся.

Дорогою в автобусі ще раз перечитав, що писала обласна газета про появу загадкового літаючого об’єкта в Межиріччі: "Друкуємо копію телетайпограми, що була відправлена райвідділом міліції в обласне управління внутрішніх справ:

"Доповідаю, 3 липня ц. р. о 22 годині 10 хвилин в РВВС надійшло повідомлення про те, що на поле неподалік села Межиріччя приземлився неопізнаний літаючий об’єкт. О 22 годині 20 хвилин на місце терміново виїхала опергрупа у складі (далі йшов перелік, усього чотири чоловіки на чолі з начальником РВВС. — Авт.). О 22 годині 40 хвилин опергрупа прибула в даний район за півтора кілометри західніше Межиріччя. На полі знайдено слід, схожий на бурову вишку, котра працює вночі. Спершу виявили об’єкт на відстані від 50 до ста метрів. Так опергрупа переслідувала об’єкт протягом двадцяти хвилин. За цей час автомашина проїхала кілометрів з п’ятнадцять. Коли ж ми зробили спробу обігнати його збоку, він одразу ж збільшив швидкість і зник у напрямку… (далі вказувався район сусідньої області. — Авт.).

Описання об’єкта. Близько 50 метрів заввишки. Згори більш освітлений. Знизу з’являвся також освітлений контур. Об’єкт схожий на перевернуту ялинку. У широкій її частині освітлення посилене, нагадує прожектори, але променів світла не спостерігалося. Перед зникненням об’єкт піднявся приблизно на сто метрів від землі. На якийсь час зупинився, ніби спостерігаючи, чи не женуться за ним, а тоді різко зник у вказаному напрямку".

"Еге, — подумав я, — у діда Сагайдака й розпитаю про НЛО".

Але перший же стрічний дядько в селі сказав мені, що діда Савки вже більше немає в Межиріччі.

— Як то — немає?! — спершу я нічого не міг уторопати. — Помер чи що?

— Та коли б то так, — протягнув дядько, запалюючи цигарку, — то й дивного нічого б не було. Віджила стара людина своє і на той світ, як положено, тю-тю… А Савка благополучно до свого століття дотягнув і — щез.

— Як це — щез?

— А так, — пихнув димом межиріччянин. — Він же не такий, як ми з вами. Савка, щоб ви знали, третє життя закінчив і подався четверте починати. Коли йому сто років виповнилось, він тієї ночі у степ пішов. "Іду, — казав зустрічним, — своє сторіччя зустрічати, бо ще заблудиться, до мене йдучи…" І пішов. Назавжди.

— То де ж він подівся?

— Кажуть люди, що омолодився, — переконував мене дядько. — А зробившись парубком, в інше село гайнув, де його ніхто не знає. Там уже й у прийми до котроїсь молодички пристав — щоби нове життя на сто років почати. Бо такі, як Савка, не помирають. Над такими і смерть не владна. Його запорожці закляли, от він і мусить вічно жити…

— А нащо його закляли?

— Хто його знає, — почухався дядько. — Мабуть, щоб їхньому роду козацькому та ніколи не було переводу. — І вже відійшовши, гукнув: — За оте, що літало у нас і за яким міліція ганялася у полі — чули? Так ото теревенять, що воно й забрало Савку. Тільки я думаю, що все то бабські балачки. Ну, нащо — посудіть самі, — тим, чужим, старий шкарбан здався?

Оскільки і голова сільради — незворушливий дядько Касьян — нічого певного мені не міг розповісти ("Кажуть, що щез, то, мабуть, таки й щез. Ми про цю пропажу в райміліцію написали — хай розбирається, що та як!"), — я звернувся до міліції. Прийняв мене начальник райвідділу майор Казанець Ігор Васильович.

— Заява від сільської ради про зникнення громадянина Сагайдака до нас надходила, — сухо відповів він. — Слідство у цій справі ведеться. Інших даних у мене на сьогодні немає. А ви, до речі, хто такий і чому цікавитесь вище названою зниклою особою?

Я відповів, що письменник, що з дідом Савкою знайомий був раніше, приїхав привітати його із сторіччям, а діда немає і про його зникнення різне говорять… А раптом що лихе трапилося з дідом?

— Письменник, значить? — про себе повторив майор. — З якими тільки злочинцями, бандюгами, даруйте, не мав справу, а ось із письменниками ще ніколи не доводилося зустрічатися… А щодо зникнення діда з Межиріччя, то деякі дані у мене є, але це… Як би вам сказати, дані мої, особисті, і я тримаю їх при собі. Щоб не видатися комусь… схибленим. Бо я все ж таки… майор міліції.

— Може, це пов’язано з тими чутками, що буцімто діда Савку та забрало НЛО?

Майор красномовно зиркнув на мене і раптом сказав:

— Я один із тих, хто в ту ніч ганявся за НЛО. Він і справді діда Савку забрав. Але про це трохи згодом, в неофіційній, як то кажуть, частині нашої бесіди. Бо хто ж вам про таке — що НЛО забрав із собою старезного діда, — говоритиме офіційно? — Звівся. — А зараз час обідати. Пропоную вам пройтися зі мною до мене додому на предмет обіду: моя мама чудові холодні борщі варить.

Майор, як виявилося, жив неподалік райвідділу у власному котеджі, куди ми дійшли за якихось сім-вісім хвилин. Нас зустріла привітна веселоока жінка літ за п’ятдесят, майорова мати.

— Мийте руки — і до столу! — скомандувала вона. — А говорити будете потім, спершу поїжте по-людському.

Я ще ніколи не їв такого смачного зеленого борщу зі сметаною і карасями, як вдома у Ігоря Васильовича Казанця.

— Так ось, — коли ми наситились і задиміли цигарками, почав майор. — Міліція й НЛО… Так, здається, в газеті писали. А я розповім про те, чого в газеті не було. Вас цікавить, що я відчував, коли ми переслідували НЛО? У всякому випадку, не страх, що це якась незнайома нам, землянам, сила, а цікавість. Самовладання ми ні на секунду не втрачали. Коли зупинилися край поля з навислим над ним НЛО, то вимкнули мотори. Хотіли почути, чи працюють двигуни об’єкта. Стояла мертва тиша. Світіння його верхньої і нижньої частин нагадувало святкову ілюмінацію, схожу на новорічну… Ось чому об’єкт здався нам схожим на ялинку. Хоча контур його й справді нагадував зрізаний конус вершиною вниз. Ілюмінація чи світіння було яскравим, ніби люмінісцентним. Його можна порівняти із жевріючою соломою, яка виблискує вогниками… Що ще запам’яталося? Які деталі? Впало в око, що при набиранні висоти чи збільшенні швидкості зростала й інтенсивність світіння. За контурами того світіння ми й могли в темряві судити про форму НЛО. Коли об’єкт набирав висоту, він видовжувавсь… Нас іноді питають: а чи не був то міраж? Обман зору? Що тут скажеш… Я особисто відчував розумну волю, яка керувала об’єктом… А тепер те, що вас найбільше цікавить. Все, що я далі скажу, — моє особисте враження і моя особиста думка. І, будь ласка, не посилайтеся у пресі, якщо писатимете про це, на мене — відмовлюся від своїх слів… Чому? Та тому, щоб не сприйняли мене за схибленого і не відправили у відставку. А було так. Коли ми почали наближатися до об’єкта, що завис над полем край села, то побачили, що з Межиріччя до об’єкта поспішає людина. Ми навели на неї світло фар і чітко зафіксували, хто то був.

— Невже Савка Сагайдак? — недовірливо спитав я.

— То був і справді він, — відповів майор. — Ми навіть гукнули йому: агов, діду, куди ви так поспішаєте у свої сто років? Попереду небезпечно… А він тільки прискорив ходу. Я певний на сто відсотків: старий цілеспрямовано простував до НЛО. Тоді ми вирішили наздогнати його — і додали швидкості. Далі сталося несподіване: і НЛО вигулькнув жовтий промінь навперейми старому. Дід завмер на кінчику променя і опинився в НЛО. Об’єкт хутко набрав висоту і зник…

— Але в рапорті ви не писали про це ні слова.

— То немає про цей факт ні слова у тій копії телетайпограми, котра була надрукована в газеті. В оригіналі є. Але обласне начальство вирішило накласти на це табу, мовляв, ще не так вас люди зрозуміють, скажуть, що міліція бозна якою містикою заражена… Ні, про це я кажу тільки вам, письменникові, і більше нікому. А ви, коли писатимете про це, прошу замінити моє прізвище…

Ігор Васильович докурив сигарету і одразу ж запалив другу. Жадібно затягнувся, видихнув хмарку диму.

— Ви, мабуть, чули про деякі… е-е-е… легенди, що ходять довкола Савки Сагайдака? Що нібито йому триста років, що він після кожних прожитих ста омолоджується чудодійною водою — і так далі…

Я кивнув.

— Так ось… Як вам сказати, щоб було зрозуміліше… Ті, хто розказує це, подібні до тих, хто чув дзвін, та не знає, де він… А щодо Савки Сагайдака — старий і справді живе вже не одну сотню років…

(Продовження на наступній сторінці)