Усе сталося, як сказав гетьман. Третьої днини пополудні заїхала перед хату Серпанків гетьманська карета, а з неї висіли: Чорнота, Богун, Тиміш і Олексій, усі святочно одягнені, та пішли в хату. У Чорноти стирчав під полою контуша здоровий буханець хліба.
Уся сім'я заворушилась. Челядь у робітні обтріпувала з одежі тріски, відпинала фартухи і спішила на двір.
Вони не раз бачили великих гостей у Серпанків, та ніколи так урочисто, як тепер. Усі догадалися, що це свати приїхали, і кожне було цікаве подивитись. Облягли хату з усіх боків.
Серпанки догадалися відразу теж.
— Добрий день, пане голово! — гукнув Чорнота від порога, знімаючи шапку.— Вітаємо всім добрим та гараздом, та коли не проженете нас, то спочинемо у вашій хаті часок, поки далі не поїдем.
— Ваші голови! — гукнув за тим Богун.
Просимо сідати великих та любих гостей,— заговорили обоє Серпанки відразу, низько кланяючись.
Сядемо,— каже Чорнота,— щоб усе добре сідало... Ми люди сторонні на лови вибрались та й слідом за куницею, аж у вашу хату потрапили... тут і слід загубився, і ми певні того, що у вас та куниця, гарна дівиця, ховається... Вона оцьому славному козакові в око впала, наважився її від вас відібрати та й нас старих на лови витягнув... Отож ми вас питаємо, чи віддасте, чи нехай підросте?
— У нас є одинока дочка. Катруся зветься,— каже мати,— та вона ще не нагулялася доволі, ще молоде, ще й рушників не придбала...
— Не кайся рано вставати і молодо йти заміж,— каже Чорнота,— шкода слів утрачати. Питаємо ще раз: чи віддасте, а то поїдемо з печеним гарбузом далі... Та поперед усього хотіли би ми цю кралю навіч побачити, бо ми її ще не видали...
Мати пішла кликати Катрусю.
А Катруся таки не втерпіла і все розказала своїй вірній подрузі Насті, і вони все заздалегідь приладили при замкнених дверях, щоб часом хто не підглянув. І тепер,'як лиш побачили гетьманську карету, стала Катруся одягатися. Та вона була така схвильована, так у неї тремтіли руки, що без помочі Насті не була б у силі нічого зробити.
Бідна Настя! Вона раділа щастям своєї подруги та скільки разів нагадала свого милого, то серденько, мов кліщами, стискалося.
Мати покликала Катрусю в світлицю. Та ще вона не була готова, не все було як слід зладжене, і Настя не пустила... Аж за хвилю увійшла в світлицю і до всіх привіталась, кланяючись низько й цілуючи по руках. Вони цілували її в голову, не могли відняти очей від її краси. її гнучкий стан обнімала горсетка. Наверх наділа оксамитний голубий жупанчик, червону, мов кров, спідницю, а спереду гарно мережану фартушину. Оперезалася цві-тистим шовковим пояском. На ногах жовті сап'янці на високих закаблуках,* підкованих срібними підківками. На високих грудях багате намисто з дукачами. А голівка, мов маків цвіт, а з неї звисали по плечу дві чорні грубі коси. Вона, привітавшись, стала біля печі, понизивши голову. Тільки від часу до часу не втерпіла, щоб не поглянути на Олексія. Справді було на що дивитись. Не поскупив йому господь гарної вроди, а у тому козацькому новому вбранні виглядав, мов який казковий князь.
— Слухай, доню! — заговорив урочисто батько.— Оці шановні великі пани прийшли засватати тебе оцьому молодому козакові... Як ти гадаєш, чи згодна вийти за нього заміж? Може, ти його добре не знаєш, то придивись! То на усе життя, а не на днину.
Тепер Катруся випрямилася в цілу стать і обкинула Олексія таким поглядом, що він трохи не розтаяв, мов віск...
— Увесь город знає, що я люблю Олексія, мов свою душу,— вона приблизилася до нього й обняла за шию і при всіх поцілувала, забуваючи на звичай. Через це попсувалася ціла дальша церемонія. Чорнота і Богун плеснули в руки.
От славна дівчина,— каже Чорнота,— а я держу хліб під полою та не знаю, що з ним робити. Відай, що додому його не повезу.— Він вийняв із-під поли хліб і поклав на "столі.
Хліба-солі не цураємось,— каже Серпанка, цілуючи хліб,— а за добре слово щиро дякуємо.
Поблагословіть, батьку, і ти, мамо, діток, ануте, молодята, підступіть під благословення!
Стара мати вийняла з скрині рушника та хустки і стала гостей перев'язувати, та ось відчинилися двері й на порозі з'явився сам гетьман. Навіть не помітили, коли заїхала друга карета під домівство Серпанків.
Здорові були! — каже гетьман, знімаючи з голови шапку з чаплиним пером.— В щасливу годину приходжу, бо бачу, що тут щось таке коїться, про що гетьман повинен би знати...
Сідай, пане гетьмане, з нами,— каже Богун,— якраз тут тебе треба, бо твій похресник, оцей Олексій, таке загадав, що без батьківського благословення годі.
Гетьман присів обік Серпанків, а тоді Олексій, держачи за руку Катрусю, підступив під благословення. Гетьман, кладучи руки на голову молодят, говорив:
— Благослови вас господи усім добром, щоб вам усе йшло з роси, з води та щоб не знали в житті біди.
Те саме зробили й Серпанки. Тепер увійшла в хату уся челядь, всі благословили молодят і цілувались.
Настя найдовше цілувала Катрусю і держала її в обіймах та шептала в ухо:
— Коли б тобі, моя дорога посестро, сталося те, чого моє сирітське серце тобі бажає, була б дуже щаслива...
Катруся почула на своїм лиці гарячу сльозу з ока своєї вірної подруги, і жаль їй стало невідрадної сирітської її долі.
— Тепер, жінко, давай, що маєш найкращого, на стіл, хай почастуємо дорогих сватів, чим Бог дав;— каже Серпанка.
В хаті заметушилися й стали гостей за стіл саджати.
Серез тої метушні пропхався в хату здоровенний козак у кожусі. Увійшовши"в хату з яркого снігу, не міг гаразд бачити, хто тут є. Він питав:
— Мені казали, що тут є, пан обозний Чорнота.— Та зараз помітив гетьмана.
Господи! Та тут і пан гетьман!
Здоров, Панасе! — каже Чорнота.— 3 чим приходиш?
Панас випрямився в струну. Був на цілу голову вищий від усіх.
— Гармати привезли, пане обозний.
Та тепер сталося щось несподіване. Настя сплеснула руками й нетямлячи, скрикнула:
Панасе, козаче мій коханий, і не привітаєшся до мене? — Вона кинулась обнімати його за шию, та він відсунув її легко рукою і каже:
Перш за все служба, а опісля привітання.
Годі, козаче,— каже гетьман,— вже по службі, привітайтесь!
Панас не дав собі два рази говорити. Схопив Настю за стан і став палко цілувати.
Еге ж! — каже гетьман.— Прочуваю два весілля відразу,— а Серпанки питає:
А ця дівчина, то теж дочка вашмосці?
Ні, пане гетьмане, це сирота, що живе у нас змалку, подруга Катрусі.
А цей козак вашмосці знайомий?
Це мій челядник, характерна людина, працьовитий, при тім силач.
Це один з кращих моїх гармашів,— каже Чорнота,— з добрим оком, а сила у нього, мов у ведмедя. Бере на плече гармату й несе, мов кусок дерева.
Гарно воно склалось,— каже гетьман,— два весілля за одним заходом, та коли ми вже тут, то й цю пару висватаємо, коли Панас не погордить такими сватами.
Панас, розрадуваний, припав до гетьмана й Чорноти й став цілувати по руках та дякувати. Тим часом застелили стіл, понаставляли всячини і посадили молоді пари за столом. Навіть не дали Насті перевдягтися по-святочному. Панас зняв кожух. На ньому був оксамитний жупан, на якому дуже було видно сліди походів.
Зараз з'явилася частина гетьманських бандуристів. Гетьман розохотився:
— Давайте мені бандуру, хай хоч раз забуду про мою буденну журу. Хіба ж я не людина, як і інші?
Гетьман перебирав часок пальцями по струнах і задумався.
В хаті все затихло, мов зачароване. Всі звернули очі на задумане суворе лице гетьмана... Аж відразу вдарив грімко по струнах і заспівав:
Ой, біда, біда чайці небозі, Що вивела дітки при битій дорозі! Киги! киги! злетівши вгору, Тільки втопитись в Чорному морю!
Жито поспіло, приспіло діло, Йдуть женці жати, діток забирати, Киги! Киги! Злетівши вгору, Тільки втопитись у Чорному морю!
— Ой діти, діти, де вас подіти?
Чи мені втопитись, чи з горя убитись! Киги!..
І кулик чайку взяв за чубайку, Чайка кигиче, згинь ти, куличе! Киги!..
А бугай бугу, гне чайку в дугу, Не кричи, чайко, бо буде тяжко! Киги!..
Як не кричати, як не літати? Дітки маленькі, а я їх мати! Киги!..
Усі заслухалися, запираючи в собі дух. Усі розуміли, що це нова пісня, на Україні ще нечувана. Олексій не зводив очей з гетьмана і пізнав відразу, що й пісню й музику гетьман оце саме компонує.
Як гетьман скінчив, старий Серпанка каже:
— Оце доля нашої України змальована... Усіх наляг важкий смуток на душу.
Гетьман, уже підхмелений медом, ударив кулаком у стіл і гукнув:
— Годі нам сумувати! Ануте, бандуристи, заграйте веселого, щоб аж жижки задрижали.
Хата ходором ходила від радості, співу та гульні до пізньої ночі.
Гетьмана підвели під руки до карети...
ВЕЛИКЕ СВЯТО, ЧИ БУДЕ ЩЕ КОЛИ ТАКЕ?
По київських церквах дзвонять дзвони, велике свято звіщають. Кияни знали, що гетьман Богдан Хмельницький приїде у Київ. Не було людини, щоб не бажала побачити навіч великого гетьмана. Такої врочистості не було тут від княжих часів. Бо Київ ніколи по тім не був свобідний від наїзників, що ним споконвіку запанували. А хоч вони тут не мали такої сміливості, не показували такої нахабності, як деінде, то все ж таки столиця України оставала під чужою ворожою владою.
(Продовження на наступній сторінці)