Зараз по приїзді вашої милості у наш город помітили мої люди якихось нетутешніх гостей. Вони купцями прикидались. Я зараз приказав за ними зорити. Станули квартирою у купця-вихреста з жидів Мазуровича, колишнього Шльомка Мазуровича. Та ті купці якось ні трохи купецтвом не турбувались, бо ні купували, ні продавали, а все швендяли по городу і все про пана гетьмана розпитували, де живе, що робить, куди ходить? Тоді я наслав на них свого проворного чоловіка шпигувати. Він Стрічався з ними частенько та все показував із себе невдоволеного з теперішніх гетьманських порядків, жалував за панами і бажав собі їх повороту. А тим гультяям таких було треба. Отож запросили його до себе, дали гроші та ще пообіцяли. До якого діла еони його наймали, не говорили-зразу, аж згодом, коли Кдндратенко (він так називається) придбав їм таких самих, як він, моїх підвладних невдоволенців. Тоді й пояснили їм, в чому діло. А діло було в тому, щоб гетьмана справити із світа. Мало це статися тоді, коли ваша ясновельможність виходитиме в неділю з церкви. Гультяї переодягнуться за козаків і стануть у притворі, а коли пан гетьман упаде під ножами, тоді мої люди як городські міліціянти мали їм помогти до втечі. За цю поміч обіцяли великі гроші, з котрих половину дали зараз, а другу половину оставили у того Мазуровича. Мої люди заманили їх у засідку й тут поклали тим поганим затіям край.
Що з ними сталося?
Ще нічого. Сидять поки що у знайомому нам оби-двом льоху й ждуть заслуженої кари. Усе сталося так потихоньки, що в городі ніхто про це не знає. Я взяв їх на допит. Зразу нічого не хотіли сказати, та я знайшов на них спосіб — і все виспівали, мов солов'ї. їх післали пани з Польщі й дали гроші... Та ще одно трохи не забув... Знайдено при них позашивані в одежі папірчики. Годі розібрати, що воно, бо мова не наша... Ось я їх приніс і передаю в безпечні руки.
Він добув з калитки кілька папірчиків і поклав перед гетьманом.
— Спасибі тобі, пане отамане, за твою вірну службу... Не забув я тобі того, що мені життя врятував, не забуду й цеї прислуги. Роздивимось. Пам'ятай, що не треба їх мучити більше, аж суд своє слово скаже. Давати їм добре їсти, щоб не околіли, і пильнувати, щоб не втекли... А що з тим Мазуровичем?
— Він теж сидить, раз тому, що й він був у цій змові, а друге, що небезпечно було лишати його на волі. То дуже проворна жидівська голова й міг би їм помогти.
— А других таких не знайдеться в городі?
— Мені здається, що ні. Але порадно було б із судом поспішити.
Як Онацький вийшов, гетьман став переглядати папірчики. То були писані по-латині легітимації для гультяїв до польської влади, щоб їм кожен давав у всьому помічну РУку.
Гетьман післав зараз за генеральним суддею:
— Маєш тут, пане суддьо, документики. За решту розпитай отамана міліції Онацького і роби діло швидко.
Яке діло?
Мене не питай, гидко мені про це говорити.
До того, що розслідив Онацький, викрило слідство ще, що гроші, які дано гультяям, дав князь Вишневецький. їх присудили на кіл настромити.
Гетьман наказав одного з винуватців жеребом освобо-дитида лиш палець йому відрубано. Через нього написав гетьман листа до Вишневенького, подібного як з-під Пи-лявців. Крім того, велів зладити відписи з протоколів, котрими мав тицьнути під ніс комісарам королівським, коли у нього являться.
Коли засуджених вепи на страчення, то чигиринці мало їх не відбили, щоб над ними зробити самосуд. Усі були страшно роз'ярені. їм здавалось, що смерть на колі, то ще замала кара. Усю рідню Мазуровича перебили, а його домівку розкинули до тла. Який би то був сором для Чигирина, коли б зрадники убили гетьмана таки посеред них.
gt; Зближався час в'їзду гетьмана до Києва. Поз'їздилася уся старшина козацького війська.
При тім усім гетьман тямив, що Олексієві пильно, 'бо хлопець нетерпеливився, аж мінився на лиці, а серед такої праці не смів гетьманові нагадувати. Аж гетьман сам заговорив:
— Позавтра сватаю тебе, Олексію. Ти там живеш тепер, а тобі треба перенестися до мене на замок. Не пристоїть тобі мовби якому бездомному сватати дівчину, живучи на хлібі старих. Раніше не можна було цього зробити, як сам здоров знаєш. Тепер засватаємо, а по повороті з Києва неп ремінно відгуляємо весілля. Пам ятай, що я тобі батька заступаю, бо ти мій похресник. Не цураюся тебе, бо ти гарний чоловік та й мені щирий. Нагадую тобі, щоб ти гарно одягнувся та не зробив сорому. Як у тебе нема пристойної одежі, так поклич усіх кравців Чигирина, щоб тобі на час усе пошили. Гроші я дам. А кого береш на боярина?
Олексія те щастя так сп'янило, що й не тямив, що з ним робиться. Стільки признання почув від гетьмана, та це признання діткнуло ніжну струну його сумління. Нагадалося йому, що він не раз ремствував на гетьмана. Чи вже ж це щирість? І коли б були до того обставини склались, він був би покинув гетьмана і пішов за тими, що так думали, як він сам. Тоді, так думаючи, він себе виправдував, що добро України для його важніше, як усякі приязні та обов'язки серця. Тепер його сумління напало його розніжену душу усією силою — і він не знаходив для себе виправдання. Він спаленів, мов рак, і не знайшов слова відповіді. Коли б лише своє лице від гетьмана сховати, бо він, певно, вичитає у ньому зраду...
Не відповідаючи ні слова, Олексій припав до колін гетьмана й став їх обнімати... В душі він благав гетьмана прощення.
Годі, хлопче, ні за що дякувати, ти собі на це заслужив... А втім... не я тобі вишукав дівчину, а ти сам, і признаю, що кращої ти не міг вибрати... Та ще треба тобі тямити, що ти вступаєш у союз з наймогутнішим у Чигирині міщанським родом Серпанків. Та ти мені ще не сказав, кого ти намітив на боярина?
Та вже ж нікого іншого, як мого побратима Тимоша. Чей же не відкажеться, хоч він син володаря України, а я худопахолок...
Покинь уже раз з твоїм худопахольством вилазити! Твоїм домом тепер уся Україна, наша мати... Не лякайсь, Ярема тебе не відбере...
З тим Олексій вийшов і зараз пішов до Серпанків, щоб перебратись у замок. Не хотів сказати, що позавтра прийдуть свати, а знову боявся, щоб не подумали собі чого лихого, що буцімто він хоче розв'язатися з ними. Таке може собі подумати Катруся, а нащо їй жури завдавати? Отож він їй скаже все по правді, але під секретом, щоб цього ніхто більше не знав.
У хаті застав усіх Серпанків за обідом. Частенько таке траплялося, що він через службу спізнився на обід і йому давали окремо. Та сьогодні якраз на обід натрапив і сів зараз за стіл. Та йому Не до їди було... Літав думками попід хмари, й страва не йшла в смак. Всі те помітили.
— —У тебе, Олексію, мабуть,, було чимало роботи,— каже Серпаниха,— коли так утомився, що їсти не хочеться.
— Була робота, та воно не те... буде ще більше, і пан гетьман наказав мені сьогодні, щоб я на замок перебрався жити, щоб мене і вдень і вночі мав під рукою...
Старі Серпанки не бачили у цьому нічого дивного та незвичайного.
— Незадовго мають приїхати королівські комісари,— каже Серпанка,— договорюватись, зачувати, що в дорозі посли від Турції, від московського царя, від Ракочого, приїдуть, мабуть, і шведи. Буде роботи повні пригорщі і то самої канцелярської...
Не так зрозуміла це Катруся. Вона боялася того, що Олексій думав. Новина не пішла їй у смак, аж поблідла, їй так любо з Олексієм на любій розмові... їй здавалось, що вже ніколи не розлучаться, що нема сили, яка б їх розлучила, та ось одно гетьманське слово все понівечило... А може... Мати божа! Не доведи, не допусти... Може, Олексій хоче її покинути та нарощно таке видумав? Це ж виходить на перший крок: перебратися з їх хати на замок, а за тим підуть другі... "Може, там у Галичині вибрав собі іншу, а мене лиш дурив? Ох лишенько!"
Вона не мала сили скривати свого смутку, поклала ложку на стіл і вийшла в кухню. Помітив це Олексій і вийшов теж. їй треба зараз це відкрити.
Стрінулись у сінях.
Катрусю, мені з тобою поговорити треба.— Взяв її за руку, й пішли в її кімнатку.
Тобі, Катрусю, я це помітив, невлад, що я на замок переходжу жити...
А хіба ж маю тим радіти? Моє серце велике лихо "іщує...— Вона здержувалася насилу від плачу.
Ти думала, певно, що нарошно таке вигадав, що переберуся на замок, потім поїду з гетьманом у Київ, а потому махну у світ, правда? Ох, моя Катрусю, як мало ти мене знаєш, як тобі могло таке безглуздя у голову допасти. Я тобі скажу правду, лише не говори про те нікому, ні батькові, ні мамі.
Вона дивилася йому у вічі, не догадуючись нічого.
— Отож знай, Катрусю, що гетьман того хоче, щоб я тебе засватав не з хати твоїх батьків, а від нього з замку, бо я його хрещеник, начеб рідний син. Позавтра пришле гетьман сватів з паном обозним Чорнотою. Моїм боярином буде Тиміш.
Не слухала далі Катруся медових слів... Вон.а обняла Олексія руками за шию й стала палко цілувати. Увесь смуток відразу розвіявся, мов хмара від буйного вітру.
— Годі, моя дівчино! У мене дуже багато діла і в городі, і в замку до завтрашнього нашого свята. Ще я й з Тимошем не говорив. Тільки прошу тебе нікому нічичирк! А то пан гетьман уважав би мене не за слизько-язикого.
Він поцілував її й прожогом побіг у город.
А Катруся не знала, що з собою робити... І великий смуток, і велике щастя однаково не дають людині спокою, не дають на одному місці всидіти. Одне тямила, щоб перед ніким не виговоритись, а це ще більше її томило. Усіх виминала, говорила, що її болить голова.,.
(Продовження на наступній сторінці)