— Здорова була, доню,— каже гетьман, цілуючи її у заквітчану голівку,— спасибі, дожидала мене, як бачу тебе, дівчиною і без мене не пішла під вінець. Та ось і Олексій. Добре, мої діти. Відгуляємо весілля, якого не бачив наш Чигирин. Здоров, Олексію! Бачу, що тут краще коло тебе ходили, як німецькі ескулапи.
Тепер сів гетьман знову в карету й, оточений юрбою народу, поїхав на чигиринський замок, недавню резиденцію свого ворога Конецпольського.
При гетьмані було мало старшин, бо всі, користаючи з того, роз'їхались по своїх домівках. По гетьманському наказу мали усі перед водосвяттям з'їхатись у Чигирині. Тоді вони будуть супроводжувати гетьмана у злотоверхий Київ, столицю України.
Гетьманові здавалось, що по приїзді у Чигирин він спочине часок по трудах. Здавалось... Та зараз найшлось стільки пильної роботи, що хіба за голову хапайсь.
Зараз нагадав собі гетьман, що треба стареньку няню Горпину навідати. Хоч як вона не любила гетьманші і через те й домівку його покинула, не міг він забути своїх дитячих літ, усього свого віку і любив та поважав свою стареньку няню, як і давніш.
На другий день по своїм приїзді зайшов до Берез.
Горпина недомагала. За той час дуже постарілась. її дуже боліло те, що не могла жити під одною кришею з ненависною гетьманшею, але не могла себе перемогти, і це її дуже гризло і віку вкорочувало.
Гетьман застав її в постелі. То вже не була колишня Горпина, що хоч пригорбилась і руки у неї дрижали, працювала невпинно і всьому давала лад.
Здорові були, моя няню люба! — привітався гетьман і став її по руках цілувати.
Здоров, Богданочку! — відповіла, обнімаючи його за голову.— Слава господові, що дозволив тебе ще раз на цьому світі побачити. Я дуже нетерпеливо тебе дожидала. Міркувала я, що вийду з людьми тебе повітати, побачити твою славу... та не довелось. Стареча неміч зломила мене доразу, не під силу мені з постелі самій підвестися. Ноги мої, мов задеревілі, годі на них стати, і голова крутиться, завертається... та мої молитви господь вислухав, на панів прийшла кара, а мій Богданко, моє любе серце, став великим на всю Україну.
У неї задрижав старечий голос, і вона захлипала на радощах.
Тепер, Горпино, коли я тут, я хочу тебе перевезти у мою домівку, щоб кожного дня дивитися на тебе та твого голосу слухати...
Це вже ні, Богдане. Я вже своє пережила, мої дні полічені. Звідсіля то вже хіба на могилки мене винесуть...
Чого ти, няню, так моєї Ганни не злюбила? — питає гетьман з докором у голосі.
Я любила б її, як і тебе, і твої діти люблю, коли б вона справді твоя була... А то не так, вона ніколи не була твоєю і не буде повік... Не хотіла б я з тобою про це говорити, бо це вже запізно, коли ти з нею повінчався. Та коли ти сам заговорив про це, то ось яка моя рада: бережись її, Богдане, бо вона тебе зрадить і багато тобі лиха ще накоїть. Ти пам'ятай, що вона ляшка, а коли ти її братів так болючо приборкав, то вона не може тебе любити і тобі лиха бажатиме... Хоч ти, Богдане, вийшов високо, та моя душа віщує, що то ще не кінець горю України... а до того горя й вона причиниться чимало... побачиш...
Гетьманові кожне слово по душі дерло, та не знав, що й казати, бо старої не вговорить, не переконає.
Так ти, няню, не послухаєш мене, не перейдеш жити до мене?
Жити? Мені до смерті, не до життя... Остав мене, Богдане, де я є тепер. Це вже недовго. Живого трупа не ялось рушати, хай умре, а тоді перенесуть на вічний спочинок... Мені тут добре. Поводяться зі мною по-людя-ному та нічого мені не бракує...
Гетьман посидів ще трохи, попрощався і пішов додому. Відходячи, подав Березисі узлик з грішми, щоб старої доглядала...
Розмова з Горпиною зробила на гетьмана гнітюче враження. Якесь прикре прочування відозвалось. Горпину вважав за дуже тямущу. Ану ж вона правду віщує?
Та, з другого боку, нашіптував інший дух:
— Це ж неможливо. Ганна тебе любить усією душею, вона до тебе така ласкава, про зраду гріх було би думати...
Це його заспокоїло...
В першу чергу треба було впорядкувати домашні справи гетьмана. Тож зараз другого дня по тім поїхав з Тимошем у Суботів, де жила гетьманша. Провірював роботу своїх повірених, заглядав у кожен куток, видавав накази. Багато часу забрало упорядкування скарбу. Усе треба було перерахувати й завести у список. Гетьман розумів добре, що без грошей нічого не докаже.
А коли все привів до ладу, став їздити по чигиринських лісах та нетрях, робив засіки, копав вовчі ями, копав рови і ставив вали, незважаючи на зимову пору. На, кожен випадок хотів мати тут певний захист для себе, нездобуте місце.
Тим часом полковники їздили по Україні і приєднували руську шляхту до козацької справи. За тим особливо побивалися Кречовський і Виговський, бо вони мали найбільше знайомих між шляхтою.
Перед Богоявлениям 1649 р. стали полковники з'їзди-тись у Чигирин.
Не був тепер без діла і Корніенко. Під неприявність Виговського він мусив вести канцелярію.
— Знаю, сину, що тобі було б любіше при Катрусі, як серед вонючих канцелярійних паперів, та годі. Працюю я, то й усі мусять працювати для України.
— Я це розумію, батьку, й тому стаю охоче до праці. А було тої праці доволі. Заледве оставало часу на
короткий відпочинок.
Гетьман скликав старшин на раду. Прийшли "всі за виїмком Кривоноса, котрий нездужав від рани.
— Коли ми покінчили таке велике діло, то треба нам його завершити й обняти владу в столиці України. Треба показати світові, що ми, а не хто другий, там панами.
На те Виговський:
Це необхідно. Треба нам. в'їхати у столицю, золотоверхий Київ, врочисто.Це буде символ нашої влади над Україною.
Символ, кажеш, пане Виговський,— говорив Чорнота і подивився скоса на Виговського,— символ добрий в церкві, добрий там, де нічого більше не можна зробити. У мене символ — то добра гостра шабля та кріпкий кулак. Шаблею, а не символом відрубаю ворогові руку, коли на моє посягне. Як пани нас знову завоюють, то й символ нам не поможе. їдьмо у Київ мерщій так, як стоїмо, і робім діло далі, приготовляймося до нового бою зараз з весною, поки ворог не отямився з розгрому і не зібрав нових сил.
Тепер не можна нічого зачинати, жодних кроків,— каже Виговський,— коли ми на мирову стали...
Ти так справді думаєш? — каже Богун.— Блаженні віруючі... А я кажу, що поки не розіб'ємо вщент Польщі, не вигубимо короленят, не матимемо ніколи спокою. Про яку тут мирову говорити? Ми заключили мир, та з ким? Зі Львовом? З паном Замойським? Та той мир нікого не обов'язує. От лиш ми рушили з-під Замостя, а якийсь пан Якуб Роговський на власну руку напав на частину полку Калини й розбив її вщент. Тепер маю певні вісті, що князь Радзивілл недобре проти нас замишляє і Мозир від нас відбити хоче... От вам пожиток з наших мирових договорів! Миримося з одним короленям, а десять на нас повстане.
Говорім, що хочемо, та я все говоритиму, що ти зле зробив, пане гетьмане, що не послухав нас,— каже Чорнота.— Не треба було цяцькатись, а перейти Польщу, винищити шляхту, перевести у Варшаві вибір короля без пактів і без присяги на пакта. Тоді б уся Польща мусила присягати своєму королеві на вірність і підданство, а не навпаки... А був між військом великий запал і завзяття. Треба було взяти Львів і зробити з нього другу столицю, а не втрачати сили на Замостя. Така цяпка, як Замостя, на великому просторі була б не могла перепинити дальшої війни, не була б нас перепинила у поході на Варшаву. Другий раз такий сприятливий момент не трапиться певно.
Ти помиляєшся, пане обозний,— каже гетьман,— у своїх міркуваннях. Ось я зараз прочитаю вам листа, якого я дістав від нововибраного короля Яна Казимира: "Починаючи наше панування, ми по давньому звичаю послали вам, як старшому козацького, вірного нам Війська Запорозького, булаву і коругву і обіцяємо вам вернути давні ваші права і вольності козацькі. Щодо тої війни, яка розпочалась і ще ведеться, то ми й самі бачимо й погоджуємось з вами, що повстала вона через ті причини, про які говорите у вашому листі, а Запорозьке Військо у тому не винувате. Ви бажаєте, щоб Запорозьке Військо булсчпише під моєю королівського владою, незалежне "і від панів українних, ні від старостів. На таке саме і наша воля, і, зрозумівши від ваших послів справедливе ваше бажання, ми хочемо виконати нашу волю через наших комісарів як можна найкраще. Щодо унії, ми теж бажаємо вволити вашу волю як слід. А від вас жадаємо, щоб ви, бачачи нашу королівську ласку до вас і готовність поладнати усе по вашому бажанню нашою королівською владою, розпустили негайно татар і поспільство, вернули до своїх домівок та припинили дальше спустошення нашого королівства. Сподівайтесь наших комісарів. Підписано власною рукою".
За час того читання Чорнота нетерпеливився й шарпав свого довгого вуса з досади, а Богун не міг всидіти на місці й ходив по кімнаті. Нарешті каже Богун:
(Продовження на наступній сторінці)