— Хитро написане, нічого казати. Та хіба молодий горобчик на таку полову візьметься. Хай би було підписано, і власною ногою, не то рукою, то воно нічого не дає. Король обіцяє свою ласку. Тих ласк нам понадавали цілу копицю, а жодна не вийшла нам на здоров'я. Обіцяє нам привернути наші загарбані панами права, але вже тоді, як ми їх нашою кров'ю здобули. Признає нам рацію у наших жалобах, а боїться магнатів, не скаже нам, що пани нас кривдили. Обіцяє нам прислати комісарів, а скільки вже їх у нас було, та нам від того не полегшало. За унією теж говорить так легенько, що нічого не розбереш. Те все — то обіцянки, цяцьки, якими дурили нас усе. Королівська ласка, як ми мали сотні раз нагоду переконатись, то піна на воді. Яку король має силу, щоб свою ласку перевести в діло? То слова божевільного, якому привиджується, що він можновладець, а польський король — то невільник, спутаний по руках і ногах пактами на користь панів. Це письмо обмірковане на те, щоб нас приспати, а тим часом зібрати військо й прогнати нас туди, де перець не росте... Гетьмане! Я тобі щирий приятель, а за Україну я моє життя віддам, та ти йдеш по фальшивій дорозі. Даєш себе дурити медовими словами. Хай я зараз у пекло западусь, коли не правду говорю: не може між нами бути миру, поки ми не відріжемося від Польщі раз на все. Твої плани, пане гетьмане: стояти при Польщі з сильним королем-самодержцем — це нездійснима мрія, привид. Ти того не доконаєш. Через ці мрії ми багато проґавили. Не поступаймо другий раз на таку дорогу. Війна не скінчена. З весною буде, напевне, новий танець. Не зупиняймося серед дороги, бо пропадемо й грядущі покоління проклянуть нас, що ми їх волю самохіть запропастили...
Промова Богуна зробила на всіх велике враження. Гетьман шарпав вуси з досади. Йому теж дісталось, бо його порівняли з горобчиком, що на полову дається піймати. Таж він, прочитавши королівський лист, зразу аж просльозився з зворушення. Він не міг розстатися з ідеєю злуки з Польщею під сильним королем. Та небезпечно було ставати проти Богуна. Це був найкращий лицар у козацькому війську. Розумний і гарний полководець, відважний на все, мов лев, а чистий, мов сльози, poro ціллю була свобода й добро рідного краю. Ціле військо пішло б за ним у саме пекло.
— Як же з Києвом буде? — питає гетьман.
У Київ поїдемо врочисто, величаво,— каже Богун.— Я не погоджуся з товаришем Чорнотою, щоб ми без того у Київ їхали. Тут не розходиться про сам символ...Але годі знову гетьманові України по таких побідах закрастись у столицю задніми дверми... Ми там засядемо кріп-кою ногою.
А я не гадаю там сидіти,— каже гетьман.— На мою столицю обираю собі Чигирин. Тут безпечніше.
А що ж тобі, гетьмане, у Києві загрожує? — питає Чорнота.
Смерть, коли хочеш знати. І я панам не вірю ні раз. Вони не завагаються перед нічим, щоб мене згладити зі світу. Маю певні вісті, що вже наложенр..на мою голову велику нагороду. Король ласкаві листи пише, а пани своє міркують. Повисилали на мене заплачених розбишак, як тоді, коли мене мій друг Кречовський остеріг, або під Пилявцями. Чи можна у такому муравлиську, як Київ, оберегтись? А тут знаються усі і чужого зараз занюшать, а чигиринці мене не зрадять. Я й того не певний, чи пани не поставлять проти мене іншого гетьмана, а знайдуться й такі шибайголови, що за гроші пристануть до них. Я не хочу, щоб таке заскочило мене у Києві, а коли б я мусив з Києва втікати, то це пошкодило б нашій справі.
Врочистий в'їзд до Києва назначено на половину січня 1649.
Тим часом на Україні заводилися козацькі порядки, основи нового ладу. Україна була болючо зруйнована, бо народний гнів не міг здержатися від нищення майна колишніх своїх гнобителів. Чернь метилася на панах, а ця помста виливалась у потоках кривавих та пожарах панського добра. Це все хотів гетьман спинити, та на місце руїни завести нову тривку будівлю спокійної праці й пошани до чужого.
Шляхти не стало. Одні згинули під ножами розлючених месників, другі повтікали у Польщу. Навіть українській православній шляхті дісталось, якщо вона хиталась серед нових обставин і не пристала відразу до козаків, не покозачилась.
Гетьман усе те бачив і заходився покласти всьому тому край. Та він знав і те, що через це прийде до сутички з його "правою рукою" — з черню. Вона розуміла волю на свій лад: робити кожному, що йому завгодно, а хто схоче завести лад і покласти безладдю край, той стане противником волі. Знав це гетьман добре і знав, хто черні піде на підмогу. Гетьманська влада не сягала на Запорозьку Січ. Там знайде захист невдоволена маса і звідти насуне нова хуртовина на Україну. Бо тут стрічалися на соціальнім грунті два ворожі собі світи. Гетьман хотів зробити з України хліборобський продуктивний край. Отож треба було чим більше викорчувати ліс, заорати землю, забирати степ. А на тому степу, у тих пралісах сиділо молоде енергійне низове товариство. Воно жило з війни, з грабіжництва турків та татар, з випасу худоби, з риболовлі. Хліборобська Україна мусила залазити щораз далі в степ, поза низову межу.
Отож треба добути вплив на низовців, треба їх переконати, що з такого побуту з дня на день користі не буде. Треба на Запорожжю поставити своїх певних людей.
А до того всього треба освіти. Гетьман знав, що українці бажали собі її, горнулися до неї. Треба заводити школи, і в цьому він не стріне перешкоди. Навпаки, коли уряд не буде того руху зупиняти, як це діялося досі під польською владою, то громадяни самі дадуть собі з тим раду.
Православна церква була у великому занепаді. Не було тямущого освіченого нижчого духовенства. Латинство й унія багато їй нашкодили. Перший повстанчий розгін ці дві перешкоди зовсім зломив. Костьоли, кляштори поруйновані. Духовенство як латинське, так і уніатське вибите, хто не вспів утекти або навернутися до благочестя. Та звідки взяти стільки нижчого духовенства, щоб пороблені десятками літ прірви заставити? Це мусить зробити Моги-лянська академія.
А чим задовольнити чернь?
Для неї поки що треба людяного поведення з нею, охорони перед визиском, треба дати народові землю так, щоб він міг назвати її своєю. Інша земля буде козацькою. Наділиться нею козацьку старшину, та не тому, що вона старшина, не за заслуги для України, а на те, щоб ця старшина сповняла службу для України, поносила всі державні повинності. А народ, коли буде працювати на лані та сповняти повинності, то не на панів, не для старшин, а на користь держави. Це буде перший крок до піднесення простонароддя до людської гідності, доgt; піднесення почуття обов'язку громадянського. А з селян той лише дістане землю на власність, хто у визвольній війні заслужив й піднісся до козацького стану. Давати землю неробам, грабіжникам було б обидою і кривдою для тих, що справді для отчизни прислужились.
Такий план громадянського устрою на вольній Україні обдумав собі гетьман, а тепер треба було усе перевести в життя. Над тим гетьман все думав. Заставали його не раз у його кімнатці такого задуманого, що не пам'ятав про Божий світ, не чув, що до нього говорили, не знав, де він є. Шукав людей, помічників, однодумців.
У військових ділах він їх знайшов щасливо, та йому треба було тямущих людей і в адміністрації. До того треба було приєднати колишніх польських урядовців.
У гетьмана був великий хист у виборі людей. Досі не мав причини каятись, що зробив лихий вибір. Умів заглянути в душу людини, з котрою стрінувся, до самого дна. До того він умів ще віднайти хист у другого, до чого він здався і на якому місці його поставити треба.
Багато надіявся з свого побуту у Києві. Там до нього зголосяться люди, яких1 він ще не знав. Хоч на Україні буцімто вибито та прогнано ляхів, та він знав, що їх там ще багато є похованих у монастирях і вони, певно, зголосяться, коли їм буде запевнена безпечність та коли добудуть хліба, то й служитимуть Україні...
Побоювання гетьмана, про які говорив старшині, незадовго потім, як приїхав у Чигирин, справдились. Гетьман мав таку вдачу, що наперед передбачав усі перешкоди, всяку небезпеку, яка лиш що зароджувалась.
Якось незадовго по його приїзді у Чигирин зголосився у нього на замку отаман міліції Максим Онацький. Він домагався конечно говорити з гетьманом у важному ділі;
Як станув перед гетьманом, ніхто б не пізнав у ньому колишнього старостинського гайдука. Викохав довгого козацького вуса і запустив на голові здоровенного чуба, котрого по-козацькому звичаю обмотав за вухо. А вже по вбранню, то справдішній запорожець, аж любо глянуть. Коли б гетьмана не упередили, що то Онацький, то був би в ньому не пізнав колишнього спасителя з старостинської тюрми.
Чолом б'ю вашій ясновельможності! — гукнув від порога і вклонився у пояс.
Здоров будь, мій друже, пане отамане,— каже ввічливо гетьман, простягаючи йому руку на привітання.— Сідати просимо, та розказуй, з яким ділом приходиш.
Розказуватиму коротко, по-військовому, бо знаю, що ваша милість і без того діла доволі. Діло було б погане, коли б ми його не перепинили.
Цікавий послухать.
(Продовження на наступній сторінці)