То ти й про те знаєш?
Усе знаю. Оцей мій вірний Марко був у байраці під Кременчугом і все слухав.
Хмельницький зчудувався.
Ніколи чоловік не може гаразд забезпечитись. Там ставили чуйну сторожу, і ніхто непроханий не міг туди дістатись.
Для мене, либонь, немає такої сторожі, щоб мене спинила,— каже Марко, самопевно усміхаючись.
Яка ж твоя думка, Михайле, про наші замисли?
Така, як і твоя. Мусимо скинути панське ярмо і зажити своїм вольним життям. Я поки що прикидаюсь вірним союзником панів, а вони мені вірять, бо я шляхтич. Я їм підлещую, і вони нічого не догадуються. Бо ляха можна підлещуванням, мов медом, у пропасть повести. Ти їх хвали, величай, а вони вірять, що вони справді такі святі та божі. Я не вибраний полковник, а поставлений, а проте мій полк піде за мною, мов бджоли за маткою. Чи так, Марку?
Інакше воно й бути не може, бо пан полковник наче рідний батько про своїх козаків дбає...
А який дух у вас на Лівобережжі? — питає Хмельницький.
Такий самий, як усюди, бо в кас живеться народові гірше, як у вас. Ти подумай, що в нас всевладним королем пан Ярема, а він гірше вовкулака.
Отож,— каже Хмельницький,— коли ми розгромимо шляхту на Правобережжі, тоді від вас уся шляхта втече. Тоді приходьте до нас.
Не втече, бо я тобі кажу, що вона згине під ножами розгніваного люду. Але я пристану до тебе раніше...
Розмовляли так довгенько при вечері. Аж Марко встав і промовив:
— Нам в дорогу пора... Хмельницький став прощатись.
Ось тут, Богдане, для тебе гроші на дорогу. Без цеї мамони між татарвою одного кроку не зробиш. Чи ти маєш що?
Нічого. Мої гроші, що взяв сьогодні за коня, передав я мому чурі Степанові; не знаю, де він тепер, сердега?
В корчмі було тихо. Марко вивів коні, Хмельницький стояв при задніх дверях. Посідали в сутіні і виїхали на дорогу.
, У лісі було темно, хоч здавалося, що інколи місячок визирав з-поза хмари... Не від'їхали ще далеко, як з лісу вийшов якийсь чоловік і заступив їм дорогу.
Батьку, підожди, я зараз,— заговорив стиха. Хмельницький пізнав голос свого вірного Степана.
Степане, голубе, ти тут?
— Тут, батьку. Відколи тебе піймали, я стежив за тобою. Я знав, що ти в цій корчмі, батьку, я там вже був і бачив вартових під вікном. З того я знав, де тебе замкнули, і ждав, коли добре поснуть. Таке робити, що я загадав, то найкраще над раном.
— Що ж ти загадав, як хотів мене рятувати?
— Я хотів підпалити, корчму, а коли зробиться метушня, то я був би тебе виніс на плечах з пожару...
— Ти пішки?
— Куди! Ось тут зараз в лісі посідлані два коні... Метнувся до лісу і за хвилю виїхав на коні, ведучи
другого за поводи.
Поїхали далі в світ широкий...
* * *
Кречовський устав другого дня раніше всіх і став кликати осавулу Марка, а як той не приходив, став будити сплячих козаків. Та нелегко було їх розбудити, бо вчора таки не жалували собі горілки. Полковник став їх лаяти, що позасипляли, а тут в дорогу пора. А Марка таки не було. Став добуватися до кімнати, де вчора замкнули Хмельницького, та ключа не було. Кречовський був страшно сердитий і наказав виважити двері. Та тут не було нікого. На землі лежали кайдани. Знову казав шукати, Марка ніде не було. Тоді покликали вартових з-під вікна, та вони нічого не знали сказати. Звечора чули брязкіт кайданів, а опісля стало тихо. З Хмельницьким пішов осавула спати. Зробилася в цілій корчмі страшенна метушня і крик.
Де ж би я того сподівався, щоб Марко мені зрадив. Ніхто другий, лише він поміг в'язневі втекти і сам з ним утік... Може, ще був до того спільник? — Він причепився до жида.
Ти був в змові з тим бунтарем Хмельницьким, я з тебе шкуру зняти прикажу.
Жид дрижав усім тілом і присягав на все в світі; що він ні при чому; він не знав, якого в'язня везуть, і не говорив з ним півслова. Козаки були з того дуже раді, що так сталося. Але говорили, що ще ніколи не бачили полковника таким сердитим, як сьогодні.
Кречовський приказав козакам перешукати ліс. Він знав, що нікого там не знайдуть, а коли б і знайшли Хмельницького, то його не візьмуть.
Погоня вернулась десь аж по півдні. Треба було поспішати й вислати реляцію до Шемберга про втечу Хмельницького. Ту реляцію вислав аж з Переяслава. Утеча наступила в "способ не вияснений". Довідався про те й Чаплінський. Він повинен був бути радий, що чорт не лише в Чигирині Хмельницькому помагає, але він побоювався за свою шкуру і для того враз з старостою намагався за всяку ціну Хмельницького піймати.
Гетьман Потоцький, Шемберг, Конецпольський, Чаплінський знали, що Хмельницький на Запорожжя втікатиме. На всі шляхи післали накази, щоб його піймати і доставити живого або мертвого. Ніхто Кречовського не підозрівав, хіба один Чаплінський. Та з-тим боявся виїздити, бо ніхто б його не послухав, та ще Кречовський міг упімпутися за свою честь, бо то був шляхтич та ще й католик...
Всі були певні, що Хмельницький щось недобре замишляє...
XI
ЗЕЛЕНИЙ ВИНОГРАД
По від'їзді Олексія на Січ, Катруся за ним дуже тужила. Не бралась її ні їда, ні сон, ні робота. Ходить, було хумна, мов хмара, або сяде в своїй кімнатці та сумненьких пісеньок собі співає, а вночі гірко плаче за милим. Даремно потішає її Настуся, уговорює мама.
— Не сумуй, моя дитино, не побивайся, тугою та плачем лиха не проженеш. Така наша жіноча доля, такий тепер час настав, що хлопці мусять йти туди, куди їх обов'язок кличе... Ти, доню, соромилась би, якби твій Олексів не пішов на службу батьківщини, коли другі пішли... Ти молись за нього, за його долю та дожидай, а дасть Бог, що він поверне здоровий та ще слави придбає...
— Мамо моя, що ж я вдію на це, що він мені все перед очима стоїть, куди ні ходжу, що ні роблю... І у сні його бачу, та такого знеможеного, недужого, а то й окривавленого. Він простягає до мене руки та просить помочі. Боже мій, може, він вже неживий, може, ляхи піймали та замучили...— Вона закрила очі і стала тихо плакати.
І так тривало довго...
Від Олексія не було ніякої вістки. Не знав нічого й Чорнота. Олексій з Хмельницьким їздить, але коли б що недоброго приключилося, то він знав би це певно.
-Згодом Катруся заспокоїлась. До неї приходили вечорами дівчата, що їх хлопці теж пішли на Січ, і вони себе вечорами розважали.
У тім часі прийшов до польського постою кварцяних новий ротмістр Станіслав Оржеховський. Говорено, що його сюди послали за кару за якісь промахи. Та він цього не вважав за кару, бо тут йому було добре. Розжився по-свойому і тільки було у нього роботи, що гуляв по ночах та водився з такими п'яницями та шибайголовами, як і сам, ганяв за молодицями й дівчатами. Був задирливий, і всі його боялися. Був поганий з лиця, поораного віспою, вічно п'яний і червоний, мов упир. На його великому червоному носі перехрещувалися сині жилочки, мов павутиння.
Незадовго по тім, як сюди прийшов, стали пропадати дівчата та молодиці. Піде, було, вечером куди-небудь небога та й вже пропала, не знать, де ділася. Аж згодом вертається одна, друга, знеможена та знеславлена, і сама не знає, де і в кого вона пробувала. Одна вернулась збожеволіла, але багато й не верталось. Догадувались, що самі наложили на себе руки, щоб не жити в неславі. Ті, що вернулися при здоровому умі, розказували, що їх зловлено на вулиці, зав'язано очі й рота, повезено кудись недалеко, а там мусили служити на втіху якогось упира та його товаришів. Опісля відвезено їх знову і пущено на волю.
Люди догадувались відразу, що то Оржеховського робота, що то він ловить дівчат і молодиць і вивозить до своїх гаремів. Ходили з жалобами о старости. Він теж боявся Оржеховського, що мав славу рубаки, з котрим не можна зачіпатися. Він, було, пообіцяє справу розслідити, а потому прохачів ще й вилаяв і відправив з нічим. Раз прикликав до себе Оржеховського і "хотів полагодити діло по-доброму. Представляв йому, що з тої причини може прийти до розрухів, та Оржеховський поставився зухвало, а розрухів він не боїться, бо за розрухи він має військо і заспокоїть бунтівників у .їх власній крові. ' А на військо міг справді покладатися. Він йому у всьому потурав, не вимагав від нього нічого і дозволяв йому робити що завгодно. Міщани лагодилися посилати депутацію до Варшави, а поки що треба пильнуватися перед напастю. Нікуди не пускали самих дівчат та молодиць, а ,вже ввечері ніяка не вийшла би з хати.
Оржеховський вмів собі і на те порадити. Мав своїх ловчих собак, котрі переодягнені, з замазаним лицем, вибирали слушний час і хапали намічені жертви силою з дому.
Помітив Оржеховський і гарну чорнобриву Катрусю Серпанківну і загнув собі на неї. Та Серпанки берегли своєї дитини, мов ока в голові. Нікуди з дому не виходила, хіба в неділю та свято до церкви, а тоді йшла в товаристві батька, братів та челядників. Даремно слідкували за нею посіпаки Оржеховського. Тоді вирішив він за всяку ціну добути її силою вночі. Та в Серпанків було багато челяді, і нелегка була це справа. Оржеховський розкрив свій план Чаплінському, що з ним приятелював і держав компанію. Обдумали обидва план нападу, і Чаплінський обіцяв йому дати кількох своїх довірених гайдуків, таких, мовляв, що самого чорта не злякаються.
Вони всі разом змовились, що вночі підступлять під хату Серпанки, потруять його собак, добудуться силою до хати і пов'яжуть челядь. Катрусю ждатиме повозка у найближчій вулиці. Зараз визначили час, коли це має статися.
Та вони не завважили, що цю диявольську розмову підслухав Онацький. Він лише усміхнувся.
(Продовження на наступній сторінці)