А хіба ж ми маємо свою виборну старшину? Шляхта понаставляла нам комісарів, полковників, а то й сотників, не питаючи за нашу згоду на те. А ця старшина вживає вільних козаків у себе до роботи, а плата, призначена на козака по ЗО злотих, йде в його кишеню. Як козак у поході здобуде на ворогові коня, то це не його, як би воно по-воєнному праву слідувало, це старшина для себе забирає. А як козак з нараженням свого життя візьме бранця, то полковник посилає його від себе до гетьмана і затаїть заслугу козака. Вони для дурної примхи посилають без потреби козаків у степ, невважаючи на те, що, сердега, може в татарські пута попастися. Пропав козак, та їм байдуже.
Говориться тут про реєстрових козаків. їм живеться ще півбіди, дивлячись на те, що терплять посполиті. За найменшу провину люто карають, та не лише їх, але й безвинних жінок та діток. До того ще наших жінок та дочок насилують, і нікому не пожалітись. Подарунки жидів затягли панам очі полудою. Пани віддали бідолашний народ жидові, що живиться його кров'ю. Падлюка жид розживається, панськими каретами їздить, а на це видумує різні відбутки: поголовщину, та дутки, та осип, та сухі мірочки, плату із жорен та очкове, то подимне і чортзна-що ще таке... 1
1 Не треба думати, що магнати на Україні заставляли своїх підданців "працювати на ріллі, так як у нас за панщини. Польової роботи на Україні було найменше на панських ланах. Магнати, посівши королівським наданням велетенські простори, не могли й не хотіли їх обробляти для хліба. Вони користувались багатством української землі таким побитом, що вели грабункову господарку нищили ліси, випалювали поташ, котрий вивозили за межі Польщі. А крім того, вибирали з своїх податі в натурі, скільки кому подобалося. Брали віск, мед, хліб, скот, шкури — все, що від мужика-підданця можна було взяти. Брали теж з-поміж підданців цілі сотні слуг, з котрими поводились, як з невільниками. До того, щоб з підданців якнайбільше здерти, вживали пани жидів, котрі без милосердя здирали з мужика для панів і для себе. У той час напливали жиди на Вкраїну з усього 'світу, мов до обіцяного краю, і тут дуже багатіли. Вони ставали у панів орендарями коршем, де шинкували панською горілкою й медом. Вони були теж поборцями податей, економами й довіреними. Особливо князь Ярема Вишневецький любився, в жидах. Це було причиною того страшного гніву народу проти жидів, котрих у всіх повстаннях, а особливо в часі Хмельниччини стільки вимордовано.—Авт.
— А як вони нашу православну віру гноблять та до унії народ примушують! Руйнують храми божі, продають із наших церков святий посуд, зневажають наших попів, виганяють архієреїв, церкви наші жидам орендують, а жид-орендар здирає з народу,' скільки йому завгодно...
Тоді відізвалися голоси:
— Несила далі терпіти, останній час взятись за шаблю і скинути з себе панське ярмо...
А були тут й такі, "що оглядалися на задні колеса". То були ті, що жили під панським боком, сімейні і мали причину боятися, що при такім зриві вени перші впадуть жертвою панського гніву.
— Братись за зброю, кажете, а де ж та зброя? Наші гармати забрали старости та їхні урядовці, а самими шаблями та палицями нічого не вдієш. Шляхти православної на наш бік не перетягнемо, нізвідки нам помочі не сподіватися. Покликати татар? Та то наші споконвічні вороги. Вони нам не поможуть, та раді будуть, коли нас пани розгромлять, бо тоді нікому буде заступати їм дорогу на Україну і в Польщу.
На таке каже Хмельницький:
— Поговірка говорить: два рази перемір, заки уріжеш. Всі ми раді йти зі зброєю в руках на панів та скинути із себе панське ярмо. Та чи встоїмось власними силами? Хто нам поможе, над тим би нам подумати. Маємо сусідів, та не на всіх нам покладатися. Ті менші сусіди, що від
Польщі терплять, нам не поможуть. Лишаються нам москвини та татари. Москвини одної з нами віри, і вони повинні б нам помогти. Вони ще не забули війни з Польщею, не забули втрати Смоленська. Та вони ще не вилічились із ран, які їм та війна завдала. Отож лишається нам татарська орда. Та з ними ми жили повсякчас у ворожнечі. Ми не лише, що відбивали їм набрану в Польщі здобич, та ми йшли на них ще вогнем і мечем. А далі нам би поміркувати, чи гарно воно буде, коли б ми поруч з поганцями воювали християнських магнатів... Та йому перебив зараз Іван Чорнота:
Ти, пане Хмельницький, покажи нам лише стежку, кудою йти і як з татарами можна поладнати, а коли лише будемо знати, що з татарами можна дійти до ладу, тоді буде нам байдуже, чи то гарно, чи ні. Пани-магнати не зважають на те, що воно негарно з жидовою спілку заводити і християнський народ мучити, і з тим їм добре. Яка ж різниця між жидівською та татарською вірою? Але між жидовою, а татарвою є велика різниця. Жидюги-тхорі беруть лише те, що легко взяти, а татарин, що й не кажіть,— лицар...
Як ви так говорите,— каже Хмельницький,— то я вам покажу стежку до згоди з татарами... Я вам вже пояснював королівську грамоту. Польща замишляє велику війну з муслемським світом. Нам поручає збирати військо. Поляки мали вдарити на Турцію, а ми на Крим. На те дав нам король і корогви, і військові клейноди, і булаву, котру давав мені в руки. Я того не прийняв раз тому, що між нами є кращі люди за мене, а по-друге, тому, що наш козацький закон велить, що гетьмана вибирає собі військо вольними голосами, а накидуваного гетьмана не приймаємо. Отож, на мою думку, післати б нам посольство у Крим до хана і сказати йому так: "Ось читай грамоту. Хочеш нам помогти проти Польщі і панів, так присилай нам військо, а ми будемо жити з тобою у вічній згоді. А не хочеш, то знай, що ми з тої грамоти скористаємо і підемо з великим військом на вас, чи Польща піде на Турцію, чи ні. Тоді ми вас з Криму проженемо, а сюди переселимо козаків, увесь український народ. А як засядемо на Криму за Перекопом, тоді ні Польща, ні Турція, ні Орда нам не страшні".
Гарно ти, пане Хмельницький, усе обдумав. Не треба нам інших послів слати, хіба тебе. У тебе королівські грамоти за пазухою, а в голові розум. Тобі треба у Крим їхати. А ми, панове товариство, найкраще зробимо, коли зараз Богдана Хмельницького нашим гетьманом оберемо...
Добре, згода! Хай нам Хмельницький гетьманує на славу і гаразд усьому козацтву...
Дозвольте, панове, ще імені слово сказати,— каже Хмельницький.— За честь я вам дякую, але гетьманства не приймаю. Не для козацького звичаю, щоб до трьох разів одмовлятись лишеному, що тепер не пора гетьмана обирати. Нас тут мало, то раз. Нема ще над чим гетьманувати, бо військо ще не зібралося. Лишіть вибір на пізніше. Тепер лише з'єднаймося одною думкою, як діти одної матері, і ставаймо на ворога в нашій обороні та в обороні нашої святої віри й церкви. Хочете мене послати у Крим, то я поїду...
Поляжем один за одного. Честь тобі, пане Хмельницький, що так гарно прирадив. Хай Бог тебе супроводжує у Крим, а ми тут робитимемо розпочате діло...
X
ЮДА, АБО РОМАН ПЕШТА, ТА ВІРНИЙ. ДРУГ КРЕЧОВСЬКИЙ
Коли між дванадцятьма апостолами знайшовся один Юда Іскаріот, то чому ж би такий Юда не міг найтись між сотнею козацтва, зібраного в байраку під Кременчугом...
Тим Юдою-зрадником був полковник реєстрового козацтва Роман Пешта.
Поки говорилося про утиски, він був одної думки з.усіма. Коли ж очі всіх звернулися на Хмельницького і стало ясним, що чи тепер, чи в четвер його виберуть гетьманом, то Пешті стало заздро такої слави. Як козаки крикнули: "Згода!", то він хотів крикнути: "Нема згоди!" Але він налякався такого протесту, бо одушевлене козацтво могло його на місці зарубати, і він замовчав, але в душі вирішив собі до того вибору за всяку ціну не допустити. Поки ще рада розійшлася, він вийшов непомітно з байраку, сів на коня і пігнав у Чигирин прямо до Чаплінського.
— Пане підстаросто! Якщо ви того бунтаря Хмельницького не візьмете негайно в руки, то він вам великого лиха накоїть...
І він розповів усе детально, що було в байраку. Чаплінський дуже зрадів тою новиною. Дотепер не міг із-за королівського глейта Хмельницького чіпати, стежив за ним своїми шпигами, та нічого не міг знайти. Тепер вже має в руках явний доказ заговору і ніякий глейт його не порятує.
Взяв зараз з собою Пешту і повів його перед старосту Конецпольського. Пешта повторив те саме тут та ще й забожився. Пешту відправили, пообіцявши нагороду, а тоді Чаплінський каже:
Тішуся дуже, що завчасно відкрилося те, що було перед нашими очима так хитро, прислонене та що нам загрожувало великим нещастям. Ваша милість підозрівали мене о "привату", а воно не так. Я все заздалегідь, передбачив ..
Признаю, що ти мав рацію. Тепер, незважаючи на королівський глейт, треба Хмельницького піймати й замкнути так, щоб його сам чорт не видобув...
Чаплінський вийшов від старости радий, мовби йому другий Суботів подарували.
. Від Чаплінського довідався про те старший над реєстровим козацтвом Шемберг, а цей написав зараз про це коронному гетьманові Потоцькому. Він писав: "Треба гасити вогонь, поки не розгорівся". Від себе видав Шемберг наказ до козацьких полковників, щоб Хмельницького піймати. Такий наказ дістав також і переяславський полковник Михайло Кречовський, український шляхтич латинської віри.
Він зараз розіслав своїх підручних за Хмельницьким і наказав привести його до себе. Він був певний того, що випередить у тому всіх других, що за Хмельницьким полювали. Та воно не зовсім вийшло по його думці.
(Продовження на наступній сторінці)