Вашмосць виробляєш в місті несотворенні речі. Захоплюєш жінок та дівчат на сваволю, посилаєш гультяїв нападати на спокійних міщан... це злочин, а вашмость хіба не знаєш, яка за це кара?
Це неправда,— крикнув Оржеховський.— Ніякого насильства не було. Ті, що до мене приходили, приходили добровільно. Свідчить про це моя служба. А що вони потім інакше говорили, то звісна річ, що кожна бялоглова так говорить, коли її прогнати з хати.
А нічний напад на Серпанка?
Нема на те свідків, котрі би мені до очей сказали, що я тих гультяїв туди посилав. Гультяї хотіли або ограбити Серпанку, або забрати його дівчину й продати татарам. Має бути дуже гарна бестійка...
Так зізнавали гультяї, як я їх переслухував, і це записано в протоколах...
Але до очей повинні мені це сказати. Я хочу їх бачити, чи посміють... То, що вони говорили не в суді, не було конфронтації, це неважне. Шкода, що Чаплінський так з ними поспішився... А може, йому було треба того більше, як мені..._
Тепер побачив староста, що не на страшка натрапив. Але хотів того авантюриста чимшвидше з міста позбутися...
Найліпше, вашмосць, зробиш, коли звідсіля перенесешся до іншого гарнізону... Тут вже занадто на тебе ремствують... _
Я того не зроблю. Стою під приказами його милості пана коронного гетьмана Потоцького. Я поставлений комендантом тутешнього кварцяного війська і тільки на приказ пана, гетьмана уступлю...
Оржеховський знав, що староста Конецпольський з гетьманом Потоцьким не любляться і староста до гетьмана не піде жалітися, а коли б і пішов, то той навмисне йому цього не зробить. Потоцький хоч вже й старий, а любить ще з молодицями погуляти.
Оржеховський сердечно сміявся, як вийшов від старости. От утер носа магнатові і легенько вибрехався з халепи.
Чаплінський дораджував теж Оржеховському, щоб пішов собі геть, щоб з старостою не задирався, бо то магнат і поставить на своїм, як захоче, а він дуже завзятий. Чаплінському хотілось теж по послідній афері, позбутися того авантюриста.
— Ти дурень,— відказав ротмістр Чаплінському.— Як довго Потоцький з Конецпольським жруться, так довго мені твій староста нічого не зробить.
Буцімто все втихло, але причина нападу на Серпанків та й її справник були усім відомі. Міщани роззвірились на Оржеховського тим більше, що й староста не міг йому нічого зробити. Серпанки, хоч щасливо відбили напад, не почували себе безпечними. Це могло ще повторитися, коли найменше того сподіватимуться. Те саме говорив і Онацький і радив Катрусю де-небудь сховати, поки чорти того клятого ротмістра не заберуть з міста.
Серпанки вирішили вивезти Катрусю до Києва, до якого жіночого монастиря потай усіх і там її сховати. Старий Серпанка з сином повезли її серед плачу матері й самої Катрусі.
А Оржеховський, хоч йому доповідали, що міщани йому погрожують, не робив собі з того нічого і продовжував свою сваволю далі. Одного разу зайшов у переулок, де жила гарна молодиця, зайшов в хату і почав її напастувати. Вона наробила крику. Збіглися міщани і вбили його колами, мов собаку...
Довідались про це кварцяні і шукали помсти за свого командира. Стали до міщан стріляти. Зчинилась баталія на вулицях. Конецпольський послав свою прибічну коругву і кварцяних роззброїли. Староста затирав руки, що так легко позбувся ненависного ротмістра, і післав про те реляцію не до свого ворога, гетьмана, а просто до Варшави...
Корнієнка не було на ярмарці в Бужині, як ув'язнили Хмельницького. Довідався про це від козака, що водив коня на ярмарок. І Степан кудись пропав. Корнієнко оставсь ні в сих ні в тих, не знав, куди дітись, і вернувсь до Чигирина.
Горпина прийняла Корнієнка з плачем. Вона знала, що Богданові притрапилось.
— Ой! Кари на них, пекельної кари, на тих панів-нелюдів...
Від Горпини довідався Олексій, що в Серпанків сталося і що Катрусі в Чигирині вже немає.
Зайшов до Серпанків, де його привітали, мов рідного.
Про те, щоб Катрусю тепер можна привезти додому, ще не говорилося. Всі ще боялися помсти кварцяних.
І знову розпочалось безділля для Корнієнка. Сидів у няні Горпини та заходив до знайомих, найбільше до Серпанків, куди його тягло поглянуть на ті— місця, де пережив найкращі дні свого життя. І бандури не було, бо її оставив на Січі, виїжджаючи з Хмельницьким до Варшави. Він знав, що Хмельницький втік, непокоївся тим, що не знав, чи повелося йому перебратись поміж ворогів на Січ.
XII
"Я СТАРИЙ СІЧОВИЙ ТОВАРИШ"
Коронний гетьман Потоцький такий був певний, що Хмельницького піймають, що, видавши накази до усіх станиць і до старших реєстрових козаків, поїхав сам до Бродів порадитися із своїми однодумцями-магнатами, що зробити з цим бунтарем. Для всякої певності післав наказу й на Січ Запорозьку, щоби там бунтаря Хмельницького, як тільки з'явиться, піймали і в кайданах йому віддали або його голову привезли.
А тим часом Хмельницький зі своїми двома вірними товаришами мандрував на Січ. Оминали села і містечка, щоб на якого знайомого чорта не наскочити. Марко Голод показав себе неабияким вожатим. Знав околицю, начеб свою хату. Знав кудою їхати, щоб і своїх знайомих не стрінути. За харчами посилали Степана, а ночували, де припало: в лісі, в байраку або й серед степу широкого.
І так їм таланило, що лише раз наскочили на польську стежу. Сховались в траві, коні полягали, а стежа переїхала та й їх не помітила.
Настала осінь, похолодало добре. Треба було кожухів. Степан купував по одному в містечках.
Нарешті прибули на Січ. 11 грудня 1647 р. Хмельницький зайшов до кошового і тут довідався, що гетьманський наказ на його арештовання його випередив.
Гонять за мною, мов за скаженою собакою,— говорив з жалем,— та, бодай, тут ляцька рука мене не досягне... 1
Ти помиляєшся, Богдане,— говорив сумно кошовий.— І тут для тебе небезпечно. Знай, що за твою голову поставлена велика нагорода, а на таке не один злакомить-ся. А хоч би й не те, то, бач, що гетьман не задоволиться письменним приказом. За тим може кожний день прийти й сила, якій ми не зможемо опертися, бо тепер на Січі запорожців мало. Усе розбрелось по хуторах та зимовках. Моя рада така: втікай, Богдане, далі до Дніпрового лиману.
Нічого було робити. Хмельницький зібрав на Січі гурток охочих товаришів і подався далі на Низ.
Аж тут, на Низу, серед непроходимих плаїв, закрутів, річок, потічків та озерець почував себе безпечним. Хто б не обзнайомлений зайшов сюди, пропадав певно. Такому не було вороття. Тут був останній азиль для тих всіх, яким не було безпечного місця між людьми. Таких застав тут Хмельницький чимало: Як тільки з'явився, стали біля нього збираться різні сіроманці, одчайдухи і горлорізи.
Хмельницький взявся зараз до їх організації і поклав на них свою тверду вмілу руку. З тої безкарної юрби хотів зробити військо. Змагався в їх неслухняні, бурливі голови втовкмачити ідею освобождения України з ляцької кормиги, вляти в їх серця любов до неї, до батьківської віри та церкви.
— Хіба ж вічно хочете так по-звіриному жити та вашою кров'ю комарів годувати? Хіба ж вже немає на божій землі такого спокійного кутка, де б ви могли жити, як люди живуть? Ні, брати, і ви люди, а не звірі, і для вас право людини писане, і для вас знайдеться місце між людьми на нашій широкій Україні. Але це місце треба собі здобути силою, а сили у вас є. Треба вимести з України це сміття, цих заволок, з яких причин ви стали бездомними сиротами, скитальцями. Дивіться на мене: я старий козак, січовий товариш, і я попав між вас, сіроманців, бо мене гонять, мов звіра, за це тільки, що, ограблений злодіями з батьківського і мого власного майна, хотів я чесною, мировою дорогою доходити на розбійниках мого права. Тепер і я з вами на одному возі їду.
Так говорив Хмельницький до тієї напівголої й босої голоти, а кожне слово западало їм глибоко в душу. У тих вкритих звіриними шкурами викидків тодішнього суспільства, пробуджувалась людська душа, прокидалась любов до батьківщини, їх захоплювала Хмельницького ідея. Кожному пригадувалось колишнє. Стискав серце жаль за покинутою ріднею, за рідною стріхою та селом, і вони липнули до Хмельницького, мов бджоли до матки. Хмельницький своїм розумом, своєю великою душею поконав дикі Інстинкти тієї сірої юрби і зробив з них слухняне здисципліноване військо...
Ляхи й тут не лишили Хмельницького в спокої. Справдилось те, що говорив кошовий. Потоцький не довіряв січовій старшині, щоб вона по-доброму видала Хмельницького, і тому недовго по висланні листа післав знатніше військо, яке мав під рукою, на Січ. Під командою польських офіцерів послав 800 жовнірів. Між тими було 300 поляків, а 500 українців. На Січ вийшли вони без ніякого опору зі сторони січовиків. їх було під цю пору дуже мало.
Команда, не заставши тут Хмельницького, пішла за ним услід далі на Низ. Хмельницький сподівався того і розтягнув свої стежі аж до самої Січі. Хмельницький довідався зараз, які гості йдуть до нього. Він післав зараз двох дотепних козаків напроти поляків і навчив, що мають робити.
(Продовження на наступній сторінці)