«В потоках» Гордій Брасюк

Читати онлайн повість Гордія Брасюка «В потоках»

A- A+ A A1 A2 A3

Як підбитий птах, Сергій зсунувся з ялинки. Підбіг до стіни. В грудях затихло. І раптом, як пострілом:

– Ха-ха-ха! – веселий Олин сміх.

Захищаючи вуха, втікав, як божевільний. Його затримували і глузливо стьобали віти, але рвавсь і рвавсь на поле, на простір.

Це та наївна, щира Оля, що любить дітей, любить правду… Брехня… брехня… Ах, яка безсоромна брехня.

Біг, зупинявся, скручувавсь від обурення й болю, знову біг…

– Куди ж? Не втечеш!..

Повернув до своєї школи. Відчинив вікно, розхристав груди, впав на ліжко… Який благодатний рятунок – смерть!

У вікно засміявся ідіотом місяць.

Другого дня Сергій увійшов у кляс стомлений, анемічний. Учні це відчули й принишкли. Тоді подумав: "Для чого ці повинні страждати через нього?.."

Хотів почати лекцію бадьоро, весело, але видобути сили не міг. Утворилось між ним і учнями якесь пригнічене непорозуміння. В згусклому напруженні тратив свідомість.

– Йди, відповідай! – викликав учня, маючи надію тим часом зібрати думки.

– У нас учора Анелька каганця розбила, то я не виучив…

– А ти завидка робив?

– Тато загадали дрова рубати…

– Нє-нє – він бреше. Він ходив з Ониськом ставити сільця на синиці.

Спалахнув Сергій, але до учня – ласкаво мов кішка.

– Так це ти що, га? Скільки тобі років?

– Десять!

– І ти вже починаєш брехнею жити? З пуп’янка? Брехнею? Ти смієш мені ще в вічі дивитись?

Хлопчик опустив очи.

– Ні, – роздратовано кричав Сергій. – Йди сюди насеред клясу. Любуйтесь, які в нас брехуни ростуть.

Кляс зареготався в тон саркастичній усмішці Сергія.

"І нащо ця комедія?" – майнула думка.

В цей момент учень хотів сісти на місце, та Сергій наздогнав, стис за шию й потяг назад:

– Стій, я тобі кажу!

Учень, зашарівшись, заплакав сип’ю.

Сергія кольнуло. Ладен був провалитись крізь землю. Схопив голову в руки й осоромлений схилився на стіл.

Запанувала тиша непорозуміння.

– Йдіть додому. Я зле себе почуваю…

Як стогін прорвався діточий галас. Сергій зачинився у своїй кімнаті. Сором, образа й розпач спліталися в один вихрястий клубок. Свідомість не встигала за його стихійним льотом. Враз блимнула метеором і шугнула в чорну безодню, звідусіль, ураганом просторів:

– Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха-ха…

Як промінь свідомість: Гістерія… Гнила інтелігенція… І вже ледве чутким сарказмом душі:

– Ха-ха-ха!..

Десь глибше закричав переляк: рятунку, рятунку, опертя…

Гнилий? Романтика?! Доба осуджує? Що стає імпульсом життя? Ідеал! Що оздоблює життя? Романтика… Так-так-так…

В цей момент увійшла перелякана людська потвора.

– А мій малий прийшов, каже, що ви заслабли?!

– Це ви, Самойло? Ха-ха-ха… – не вдержався Сергій.

Самойло стояв з вилупленими очима й відкритим ротом, як у риби. Там, де була борода й вуса – синіла циратова шкіра.

– Та що з вами?

– Ой, що ж я наробив! – застогнав Самойло. – То це в неділю грати не будем? А я, вибачте на слові, з морди зробив…

Сергій реготавсь.

– Дурниця!

– Добра мені дурниця, як люди пальцями показують… Думаю собі: це ж у неділю прийдеться грати, а там же батько без бороди… Коли це як чорт шепнув: "Зріж уже й вуса, – як артист, то артист…"

– Правильно! – захоплено обійняв Сергій Самойла, – як артист, то артист. Оце я розумію – романтика! Вже заради ваших вусів я готовий перерватися, а в неділю таки поставимо…

– І справді?! – неймовірно перепитав Самойло і стішився, як дитина.

Сергій теж розваживсь; радий був нагоді продовжувати свою думку.

– Вас турбує, що поголили вуса, мовляв, що люди скажуть. А що ті сами люди скажуть через років десять, двадцять, як увійде це в моду? Може ще більше тикали б пальцями, коли б побачили вас з вусами… Нічого нема на світі сталого. Те, що було вчора правда, сьогодні – брехня. Все на світі відносне, умовне. Скажемо, ви знаєте, що це за штука? Ні. Хіба ви знаєте, яка його субстанція? Ні. То, що ми бачимо – це просто ефірне дратування нервів нашого ока; твердість чорнильниці – це опертя якоїсь енергії… Значить, ми нічого не знаємо, що воно за річ. Це є просто "комплекс представленій". Значить, чорнильниця – "комплекс представленій", стіна – "комплекс представленій", он той ліс – "комплекс представленій", палець – "комплекс представленій".

– Ну, а я?

– Теж – "комплекс представленій".

– Що ж воно таке? – знову роззявив рота Самойло.

Довелося зробити чималий екскурс в різні науки. І після того, як Сергій переможно підняв своє чоло, Самойло вийшов очмарілий, збентежений.

Увечері в Самойла були сусіди. Він доводив:

– От ти думаєш, що це лампа, а це просто комплекс приставлєній: тобі світ ріже око і все. Ти думаєш, що я Самойло? – а я комплексє приставлєній. І ви для мене приставлєніє. Все на світі приставлєніє. В тіятрі – тоже приставлєнія. Жизнь! Так само, як і на дворі. От коли пішов у тіятр – я прямо горю. Романтика, ви понімаєте?! Жизнь це така філософія, така… В голові не вміщається, в хаті не вміщається… Я сам не знаю, на якому тепер світі…

Він метушивсь по хаті, жестикулював, а жінка на його злякано позирала.

Сусіди, переглянувшись, мовчки вийшли.

– Да-а… В Самойла щось не всі вдома.

– Я аж злякався, як побачив його голеного.

– А яке городить!..

– Та… Це можна було знати, ще скоро він пішов у той тіятр.

У неділю вдало пройшла вистава. Сергій був подвійно задоволений. В антрактах на сцену із залі долітали згуки піяніно. "Грає Крученецька!" – переказували актори.

Присутність Олі схвилювала Сергія. Проте, ні в антрактах, ні після вистави не підійшов побачитися з нею. Яке йому діло до всяких міщанок. Він чоловік праці й ніколи йому займатись фліртом.

Задоволений собою, що видержав характера, він був тієї думки, що й надалі в його буде тільки справа.

Пізніми вечорами й ночами, коли над Манівцями розлягались дикі вигуки пісень разом з димом самогонних апаратів, у клубі відбувались бесіди, репетиції. Отже, через деякий час немов поза Сергієвою волею трапилось інакше.

В клубі мала відбутись співанка, а поки що Хведір Степанович виконував свої обов’язки бібліотекаря. Поруч Сергій відчинив свою музейну шафу і впорядковував експонати. Поволі сходились співаки та читачі. Раптом у дверях – Оля:

– Добрий вечір!..

Її розчервоніле обличчя впекло Сергія. Чого їй треба? А десь глибше мелодійно: невже небайдужа до його?

Недбало подав руку. Глянула просто в очи.

– Що з вами? Ви хворий?

Сергій зніяковів:

– Та-а… Трохи!..

– То-то й до мене не заглянете. А так хотіла з вами поговорити.

В Сергія прорвалась лють:

– Чого саме зі мною? Думаю, у вас було з ким балакать.

Оля посумніла.

Сергія дратувало. Маскує. Ні, він її одріже раз назавжди.

– Ходім, я теж маю вам дещо сказати.

Вона слухняно пройшла до самої алеї.

– Товаришко, – офіційно звернувся Сергій, – про що ви хотіли зі мною говорити?

Оля спантеличилась.

– Та-а… Навіть незручно якось… Ви хворий… Дрібниця.

– Товаришко! Не люблю я крутійства. Кажіть прямо: чого ви прийшли?

Оля зальодяніла:

– Я?! Мене Хведір Степанович просив… Я маю акомпанувати на співанці…

В Сергія гадюкою скрутнулись ревнощі, а разом і засоромився грубіянства:

– Вибачте… Я нервовий… Я сам не знаю, що зі мною.

– Так, Сергію Петровичу, я справді вас не впізнаю. Що з вами? Вам потрібно відпочити… У вас, мабуть, підвищена температура…

Сергій відчув, як її ніжна рука торкнулась чола. Його враз зігріла тепла хвиля, хотів без кінця просити в неї вибачення. Проте, так само грубо промовив:

– Хочете, щоб я заспокоївся, скажіть мені просто, про що мали зі мною говорити?

Оля випросталась і ображено заговорила:

– Я думала по-людськи побалакати. А коли вам просто потрібно знати для якоїсь колекції – то прошу. Недавно в нашому селі ночував комісар. Зайшов до мене. Признавався мені в любові, а за те, що я розреготалась йому в вічі – другого дня в моїй групі найшов непорядок. Обіцяв провчити. От і все. Заспокоїлись?

Вона повернулась і швидко рушила до клубу.

Момент Сергій був приглушений, потім як іскра метнувсь навздогін.

– Ради бога, вибачте…

Стиснувши їй руку, з інтимною щирістю почав оповідати про свої переживання…

Оля безжурно розреготалась на ввесь сад. В цей момент з тераси її покликав Хведір Степанович.

Весело забігали Олині пальці по клавішах. І такими ж веселими очима стежив за нею Сергій. Загула пісня. Глухо. Мертво.

– Хведор Степанович, дозвольте мені…

(Продовження на наступній сторінці)