«В потоках» Гордій Брасюк

Читати онлайн повість Гордія Брасюка «В потоках»

A- A+ A A1 A2 A3

Всі дні до святкування новорічної ялинки Сергій був бадьорий, працьовитий. Не менш завзято йому допомагали й школярі. Від ранку до ночі вони вештались, готові інсценувати, співати та чепурити.

Їхньому шалові не було впину, як побачили в залі ялинку: біготня, зики, танці, борня… Одні надійно позирали на пундики, другі на шкільне приладдя та книжки. Все це зумів придбати Марчук.

– Сергій Петрович, – підбіг школяр, – а йдіть подивіться, як Параска вбирає…

– Що там?

Сергій став за лаштунками. Параска разом з іншими дівчатами чепурила ялинку. Була, як усі. Раптом повернулась до стіни й кілька цукерок тикнула в пазуху. Так повторилось кілька разів.

Тоді Сергій підійшов:

– Параско, краще йдіть собі звідціль.

– А чого це я піду? Ви тут пан чи що? Або я не така, як усі?

– Того ж бо, що не така. Ніхто цукерок не ховав, а ви ховаєте.

– Я ховаю?! – спалахнула. – А щоб вам повилазило.

– Отже не повилазить, отже не повилазить, – пританцьовував на сцені школяр. – Бо я бачив, скільки ти напхала в пазуху…

– Жабеня ти! – погрозливо ступила Параска до школяра, але через мить вона роздумала, сплюнула й гаркнула демонстративно дверима.

За кілька хвилин Сергій повернувся до праці й забув цю сутичку. Однак Параска не могла забути прилюдної образи. Ввечері, як зайшов по неї Макула, щоб іти на виставу, Параска розповіла, що вчитель ніпрощо вигнав її з залі.

– Як?

– Отак, підійшов та й каже: "Геть звідціля…"

– Ну, не я буду, як не посаджу його в чека. Думає, це йому старий режим, командувати?!

З лихим серцем увійшов Макула в залю. Тут було урочисто, чепурно. Перед сценою по один бік іскрилась вогнями ялинка, по другий – лунала музика: всюди звисали гірлянди, пишались плакати та лозунги; нічого цього Макула не помічав, – його очи шукали вчителя.

Врешті, після "Інтернаціоналу" Сергій вийшов з промовою.

– Товариші, є давній звичай на Україні під новий рік викликати долю, ублагати її піснями, стравами та молитвами. В цьому звичаї позначається вся вдача українця: "А може Бог дасть", "а може вродить", "а може мине лиха година"…

Як протилежність, Сергій узяв німця з його критичним світоглядом, з його надією на власні руки. Далі порівняв благання робітників в 1905 р. з непримиренною боротьбою й завоюваннями в Жовтні.

– Цей рік ми зібралися не благати долю, а з’ясувати якою вона повинна бути, спільною працею і боротьбою добути її. – Так кінчав промову Сергій.

Тоді виступив Макула:

– Товариші! Кому це плескаєте? Ви розбираєте, що він говорить? Каже: "німець бореться, німець працює, німець перемагає, німець і має". Знаємо, як німці з нами боролись! Вибороли нам гетьмана. А хліба мало забрали? Диво, що мають! Так бачите вчителеві шкода, що ми не піддержали німців та й скинули гетьмана. Де ж пак! Він тоді паном був би. Знаємо, чого шкода німців! Німці вже царизну заводять, а в нас нема долі. Якої долі – спитайте його? Петлюри? Самостійності? І це називається вчитель? Просвіщає народ? Контрреволюція! Таких вчителів треба загнати туди, де Макар телят не пасе.

Знову оплески, галас. Знову виступив з спростованням Сергій, після нього завклуб Марчук, потім знов Макула…

Привітання перейшли на мітинг. З залі вже кричали: "Та ну вас к чорту. Починайте приставлєніє!" Поки дійшло до "приставлєнія" – діти потомились, а деякі й поснули. Дитячі номері, грані на репетиціях з захопленням – тут пройшли мляво, непомітно. В комічній ролі, що грав Сергій, виявилось дуже мало комізму, й кінець кінцем уся програма зійшла на ніщо.

Сергій був роздратований, стомлений.

В кімнаті він затулив уші, заплющив очи й, здавалось, летів у якусь темну безодню. Від того зроджувалась болісна захоплююча втіха: далі… далі… швидше…

Після Нового року комісія відвідала Крученецьку школу. Виявилось, що конфесійну літературу розкурювало все село, хоч ніхто нікого не обвинувачував за вмисне ширення її.

Комісія висловила лише догану завідувачеві школи, що не підшукав належного місця для цієї спадщини старої школи. Завідувач змовчав комісії, зате другого дня в Наросвіті знали, що завідувач нічого не винен; він з самого початку бачив буржуазний ухил Ярової й тому був проти її призначення; останній же час Ярова так уміло маскувалася під революційність, що він зважився довірити їй групу. Комісія визнала невинною Ярову, але це тільки через те, що один член комісії – сам автокефаліст, другий – петлюрівський старшина, а третій – колишній меншовик.

Наросвіта надіслала нову постанову, погоджену з праці: завідувачеві повернутись до виконання своїх обов’язків, а щодо Ярової – попередня постанова лишається в силі.

Оля, як одвернулась від папірця – так і захолола. Перспективою для неї тепер була остання цятка в вікні, що й її замуровував мороз. В серці зростали холодні снігові візерунки. Оля не повернулась навіть тоді, коли ввійшов Сергій. Він прочитав мовчки і так само зальодянів: крах!

Довга задума. Два німі крижані полюси.

– Олю! Ти поки перейдеш до мене, а там побачимо.

– Ні, я до тебе не піду…

– Де ж ти дінешся?

– Піду!.. або… або…

– Чи ж знаєш ти життя? Загинеш. А мені… тяжко без тебе.

– А я не хочу бути жінкою й куховаркою.

– Олю! Нащо так говориш?

– А що я в тебе буду робити?

– Ну, я допоможу як товариш, а там…

– А там зав’язнем у злиднях і довіку будем купатися в помиях за шматок хліба.

Сергій замислився: справді, він ледве стягав собі одному на харчі… Хай іде… І враз від цієї думки скочив, немов ужалений:

– Олю, не бійся, ми вирвемось!

Вона, здавалось, сягала задумливим зором у безмежну глибінь, і докази були для неї чужими. Мовчання. Раптом стрепенулась і рішуче підійшла до Сергія, аж йому якось боязно стало:

– Добре. Я піду до тебе. Пам’ятай, що я вирвусь.

А ранком, чуть світ, щоб не бачити дітей, Оля прощалася з парком. Дерева уквітчалися инеєм та журно схилилися віти; серце точило розпуку.

Хруснули кроки; з-за кущів вийшов Сергій. Розбійник! – уявила, а вона одинока в лісі – тривожно захвилювалися груди.

– Ходім.

Покірливо пішла, розуміючи, що змагатись даремне.

Холодна кімната похмуро глянула замерзлими вікнами. У Олі на серці так само замерзло, заніміло.

Сергій розважав, цілував її в той час, як думка була: добути зайвого пуда пашні…

Коли стрівся на вулиці з Макулою – вперше зросла тривога: він може нашкодити.

Сірі дні, німі вечори. Клуб завмер. Десь на селі йшла підготовка до виборів у сільраду. Сергій весь вільний час працював у ревкомі та комнезамі, – тлумачив декрети, налагоджував діловодство, філософував. Вертався пізно – веселий, гомінкий, соковито цілував Олю. Думав, що й вона повинна бути задоволена з його праці та заробітку. Вона приймала поцілунки з обов’язку коханої, а сама ховалась у свою мушлю: він чужий їй, не розуміє. Безконечними вечорами вона одиноко пряла свій чорний кужіль думок. Для чого живе? Нахлібниця! Жінка-наймичка принаймні послугує, пере, варить… А вона – коханка!

Свідомість етичної загибелі проймала серце ножами, в кривавій розпуці затоплювала волю. Знищить себе.

Робила огляд пережитого. Нічого світлого там не було, єдиний теплий спогад: на дворі тьма, хуртовина, страхіття, а в кімнаті вона притулилась до матері; в материних обіймах – затишно, любо; кожний поцілунок – гарячий, ясний промінь, а обійми – найміцніший захист від усяких страхіть. В Олі тоді певно билося серце, вона сміливо дивилась у пітьму…

І все. Немов для цього тільки народилась, тільки це понесе з собою.

Оля писала:

"Люба матусю! В цю хвилину мені безмірно хочеться тебе гаряче поцілувати і подякувать за ту щиру ласку та піклування, що мала від тебе. Від щирого серця бажаю тобі щастя й долі. Прости свою Олю за всі неприємності, що мала в житті від неї. Бувай щаслива. За мене не турбуйся. Я сама влаштую своє щастя. Зі мною мій любий. Він багатий. Я тікаю за кордон…"

В цей момент відчинилися двері й з’явився Сергій, Оля похапцем ховала листа за блузу. Сергій ураз зблід і зупинив пронизливо лютий погляд:

– Що ти ховаєш?

– Листа до матері, – відповіла, як оволоділа собою.

– Не мути! Хіба лист до матері така таємниця? Я би не читав, коли ти маєш секрети від мене…

Утворилась напружена мовчанка.

– Ти можеш дати мені листа? Я ніколи не думав бути твоїм контролем…

– Можу!

Вона твердою ходою підійшла й подала. Була біла, мов крейда.

Через хвилину Сергієві руки затремтіли, рознялись, а лист упав перед ним, як смертний вирок…

– Так… Я думав… ти… чесна… Їдь!

Величезна скеля тяжіла над головами. Ледве чутним шепотом промовила:

– Відішлеш листа матері. – Рушила в двері.

Вмить хропнула скеля, Сергій упав застогнавши.

Оля повернулась на мить й припала гаряче йому до руки. Жорстоко рванув руку, але відчув як вирвав власне серце.

(Продовження на наступній сторінці)