«В потоках» Гордій Брасюк

Читати онлайн повість Гордія Брасюка «В потоках»

A- A+ A A1 A2 A3

В клубі захвилювались. Вчитель заарештований. А репетиція? А вистава?

За дверима зчинивсь галас.

Сергій ступив до комісара:

– Скажіть, будь ласка, чого я тут стою? У мене робота…

– На мєсто!

Сергій спалахнув:

– Я не скотина, а ви не губернатор. Я прошу сказати мені причину мого арешту.

Комісар зміряв поглядом і, здавалось, уже був готовий розірвати Сергія, – як у дверях з’явився натовп.

– Скажіть, пожалуста, нащо це ви арештували? Ми зібралися на репетицію…

Тоді запас люті вибухнув на гостей:

– Шкурнікі! Ви собрались, штоб шкурниє пєсні пєть? І ето в присутствії? Всє арєстовани!

Зчинилась паніка. Міліціонери кинулись заганяти. Лемент, крик.

– Товаришу комісаре! Що ви паніку підводите? – підступив з зубами Марчук.

– Ви кто такой?

– Я завклубу…

– А-а! Завклуб! Вмєстє с учітєльом церковь устраїваєтє!

– Я влаштовую клуб, а ви нам руйнуєте! За що ви людей арештували? За що ви вчителя арештували?

– За то, что учіт шкурних пєсєн!

– Я сам їх не знаю! – наступав і Сергій. – А що вони співали, то позаарештовуйте краще їх дідів.

– Та ми так співали, для голосу.

– Ви дітей поперелякували. Я взавтра ж напишу на вас заяву в партком, – не вгавав Марчук.

– А я сєгодня же напішу рапорт, какіє здєсь учітєля і завклуби…

– Пишіть! Тільки не заважайте нам робити зараз репетицію!

– Можете расходіться! Завтра я вас всєх на учот!

Всі понуро посунули. З різних кутків підходили з запитаннями люди, що поприбігали з села.

– Ну, виходьте на сцену! Почнем репетицію! – оголосив Сергій тремтячим від знервування голосом.

– Яка там репетиція! Добре й так підрепертирував.

Ще кілька реплік – і клуб спорожнів.

– Ну, що тепер? – підійшов Сергій з запитанням до Марчука.

– Обов’язково заяву.

Другого дня в Манівцях тільки й мови було, що про комісара.

Вночі заарештували декого з дезертирів – і тепер батьки розносили славу:

– Як мого, то забрали, а як Зануда завіз хуру пашні, то його ще малий… Це правда така?

– Еге, як у Макулів пили до ранку, то він його синка забере?

– Адже кажуть, що на призвичайці вже служить…

– Нема вже потягу з тіятру?!

– Мені все, як усе, але Зануда!

Марчук з Сергієм натрапили на слід. Терешко пив на Покрову з Занудою в Жольки. Тоді Зануда хвалився Шумівському кумові:

– От як бояться цеї власті, а мені вона десь. Мій син не служив комезі й не буде служить. – Він одвів Шумівського кума й навчав, що треба зробити, щоб його зять залишився вдома.

Терешко підслухав, бо мав зуба на Зануду, ще відтоді, як Зануда сіяв його поле з половини. Тепер Терешко посвідчив усе своїм підписом на заяві, що склав Сергій. Задоволений, що поставив справу на колеса, Сергій рушив до Олі. Не привітавшись, Оля тикнула папірця.

"Під час ревізії, переведеної в вашій школі волкомісаром Таранюком – у другій групі, яку веде О. М. Ярова, в учнів знайдено часословці та "ветхій завєт" закону божого та інші конфесійні книжки. Волкомісаром т. Таранюком ще установлено, що О. М. Ярова здобула симпатії куркулівського населення навчанням слав’янської мови та закону божого. Вважаючи вищенаведені явища неприпустимими в радянській школі, колегія повітнаросвіти в присутності волінструктора т. Чухрая від 13/ХІІ ц. року – постановила: Вас, як відповідального адміністратора, усунути з посади завідувача; О. М. Ярову усунути з посади культробітника без права вступу ні в яку установу Наросвіти".

Затаївши дух, Сергій моргав очима, силкувався збагнути істину:

– Викладала?!

Оля допитливо глянула. Вмить її пальці зламали стебло лілеї, що плакала в вазоні: пелюстки одна за одною летіли, мов білі птиці.

– В ирій! – подумав і завагавсь: – Що, він справді в тебе знайшов?

– Так. Знайшов закон і часословці. Минулого року. Я їх десятками одбирала в учнів. Нема ніяких книжок, так вони й беруть на горищі в старій школі, мовляв, аби книжка…

Вона заломила руки…

Сергія прострілило болем жалю: він нізащо її не зречеться. Стиснув в обіймах немовби востаннє:

– Не бійся! Я виведу на чисту воду Таранюка. В цю неділю у нас з’їзд волосний… Ми доб’ємося.

Неділя. Ранок. В Кутянській церкві дзвін бевкав, неначе бичок, що заблудив між запорошених инеєм садків. Мороз позапинав вікна, позаганяв у закутки живу тварину, а сам погуляв Кутянськими вулицями.

Пустельно. Лиш зрідка проскрипить подертими черевиками посиніла вчителька, поцибає, мов заєць від гончих, довготелесий, в демісезонному пальтечку, вчитель. Збігалися на з’їзд.

У школі хекали, хукали, жестикулювали, палили махорку, й потроху кімната зогрівалась людською парою та розважливою гутіркою.

– Ну й мороз, аж чуть дух не виперло…

– А ти б приперся за двадцять верстов, як я, тоді і лоб змокрів би.

– А який тобі чорт винен, було осідлати голову…

– Хіба що самого голову, бо підводи не дає…

– От у мене голова, так голова! Якось я до нього: "Вези дрова, бо діти подубнуть". А він помирив там двох, та з судцями могорич запиває: "Тобі холодно? На, погрійсь!" Ну, і гріли мало не до ранку…

– Ти запропонував би, щоб голова ще й школярам по чарці давав… Веселі заняття були б!

– А я оце сам чарчину випив би! – промовив учитель, що вистукував жіночими туфлями в такт з власними зубами…

– А ви б помінялися з Параскою Григоровною!

– Ні, я не згоджуюсь. Для мене добре й моє. – Посміхнулась стара вчителька, що була в чоловічому пальті й чоловічих чоботях.

Серед усієї маси вона була, здавалось, найбільш задоволена.

В кутках було чимало похмурих блідо-анемічних та жовто-саркастичних облич.

"Морлоки" – виникла в Сергія асоціяція за Уелсом.

– Он бачите того, що курить… Он той надутий, – знайомив Сергія Степан Хведорович, – то анархіст. Був у Махна, а це сидів півроку в чека. А той-о! Блідий, блідий… – той був інспектором у Петлюри. А той другий біля нього – есер, був у Гритор’єва. Он той – толстовець, а ці-о два – боротьбисти, тепер укапісти…

Сергій силкувався у кожній постаті вловити характерну рису, відповідне назвисько, але всі вони сходилися до одного типа вчителя-морлока.

Лише інструктор став за стіл, усі замовкли, немов школярі з приходом учителя-грози.

Багато справ у вчителів. Поліпшувати методи викладання без ніяких до того засобів, поширювати програми, вести культосвітню працю в клубах, сельбудах, в хатах-читальнях, вести громадську працю в ревкомах, комнезамах, у різних комісіях, провадити ударні кампанії, статистику, учоти… До цього всього ухвалили на з’їзді ще кілька пропозицій інструктора, потім ще заслухали інформацію профуповноваженого, що пайків за останні два місяці ще не одержано, але є надія… І з’їзд мав розбігтись.

Раптом Ярова:

– Товариші, я прошу розглянути мою заяву.

– Ваша справа розглядалася в колегії повітнаросвіти і вчительські збори тут ні до чого, – заперечив інструктор.

– Я апелюю до волосних зборів нашої спілки…

Затяглася суперечка між Яровою та інструктором. Кінець кінцем збори більшістю голосів ухвалили прочитати заяву.

"Півтора роки я ретельно виконувала обов’язки культробітнка другої групи. Доказом цього можуть бути ті знання, що придбали мої учні за цей час. Але видно, це не має значення для деяких урядових осіб. Волвоєнком т. Таранюк…"

– Товариші, – злісно перервав читання інструктор. – По-моєму, збори плямують себе вже тим, що слухають таку контрреволюційну заяву. Ви тільки прислухайтесь, що це за тон: "деяких урядових осіб". Урядових. І хто ж ці урядові особи? – Комуніст-воєнком. Хватає ж нахабства у людини. Тепер я вас питаю, кому ми можемо більше довіряти, чи комуністові, що обґрунтував свою заяву фактами, чи Яровій, що на протязі року навчала закону Божого?

– А скажіть, будь ласка, – перебила Ярова, – коли ви на цьому пересвідчились і скільки разів ви бували в моїй групі?

– Доволі того, що воєнком був у вас два рази.

– Думаю, що воєнком і педагог – велика різниця.

– Щоб розпізнати конфесійну літературу – досить бути воєнкомом. Ми не можемо не довіряти комуністові. Справа остаточно вирішена. Обов’язок кожної урядової інституції гнати в шию контрреволюцію. Сором, ганьба вчительству, що береться захищати таку темну справу.

– Прошу слова! – скочив Сергій. – Тов. інструкторе, краще ганьбіть себе за свій бюрократизм. Я вас питаю, який це рік самодержавства? Коли це у вас виросли роги – страшити дітей? Розглянути справу товариша – наше професійне право. Товариші, я вношу пропозицію: обрати комісію й результати на розгляд до правління спілки. Справа ясна. Ставлю на голосування… Хто?

– Більшість.

(Продовження на наступній сторінці)