«В потоках» Гордій Брасюк

Читати онлайн повість Гордія Брасюка «В потоках»

A- A+ A A1 A2 A3

– Для пролетаря – ввесь світ батьківщина, – махнув механічно Сергій, і трапив так влучно, що ґедзя як батогом злизало.

Сергієві було ясно: мистецтво – великий діючий фактор; але який розвиває смак оте грубе рипання? що дають для душі актори з наліпленими носами в "Бувальщині"? І що, врешті, може зробити один в замуленому морі?

Через декілька день Сергій в сусідній Крученецькій школі доводив:

– Силами інтелігенції нашої волості слід організувати путній драмгурток, хор, видавати, принаймні, писаний журнал…

У його авдиторії розтягались іронічною усмішкою губи. Врешті один з присутніх, що держався досі руками за скули, люто блимнув і скочив:

– Що ви єрунду порете! На чорта здався мені ваш драмгурток, як я з голоду пухну. Нам дихать не дають, а ви тут з своєю філантропією… Попробуйте двадцять років провчителювати, а потім хай вам дулю покажуть – що ви тоді заспіваєте? Я – бувший есер, я моливсь на село. Я віддав йому все своє здоров’я, я організував їм і хори, й читальні, й кооперативи, а тепер цей скригна шматка хліба для тебе жаліє. Він краще пастухові заплатить, бо йому свиней потрібно випасати, а не вчити дітей…

Очі інших так само лізли рогами на Сергія, неначе виною цього всього був тільки він.

Сергій оторопів. Враз йому в вічі скорботний погляд молодої вчительки, що, здавалось, промовляв: "Шкода мені тебе, голубе… Не в ту компанію ти потрапив"…

Сергій мужньо стрепенувсь:

– Тоді лізьте живцем у яму, не загноюйте світа.

Вилаявсь і грюкнув дверима.

Тієї безсонної ночі в Сергія чорною трояндою розцвітала зненависть до мертвої інтелігенції.

Невже і йому завмерти тут?

Холод пліснявого ставу просякав нутро, осіння ніч тарабанила мжичкою в вікно.

Жах самоти підіймав на голові волосся. Або роздмухати вогнище культурної праці, або… повіситись!

Другого дня ввечері Сергій роздавав ролі місцевому драмгурткові. Він був наелектризований.

Раптом Макула:

– Я не буду грати, – й майнув за двері.

Сергієві очи розширились:

– ?!

– Та… йому хотілося пана грати.

– Але ж йому ця роля не підходить…

– То що? Зате Параска підходить…

– Ну, то грайте сами, як вам Параска сидить поперек горла, – спалахнула дівчина й рушила слідом за Макулою.

Сергієві одібрало мову. Він тільки скригнув зубами й пішов зганяти злість на Хведорові Степановичеві.

– Це чорт знає що. Гірше обломовщини. Коли бере ролю такий, як Самойло, що має четверо дітей, то вам же соромно одмовлятися.

– Ну, єй-богу ж, немає часу. Ви знаєте?.. Та може якось… – раптом змінив він тон, уздрівши Сергіїв погляд.

Сергій погодивсь на "може якось" і побіг в Крученці до вчительки.

– Ради бога, візьміть ролю. Ви розумієте, яка морока…

– Думаю, що розумію, – сміючись зустріла його. – Ви тільки перший рік на селі, а я вже другий.

Була розважлива, погодилася взяти ролю.

Сергій відчув рівновагу.

Після цього, мало не щовечора проводив Ольгу Миколаївну з репетиції в Крученці.

Вона його розуміла й тоді Сергій, жестикулюючи, ділився з нею думками.

– Манівці може найдикіше село в окрузі. Дарма. Ви побачите, як скоро звідси бризне культура на сусідні села, й тоді скажете, що можна зробити при бажанні. На селах інтелігенції у нас нема. Є міщани, обивателі… Горами можна вернути в дружній спайці. Ви побачите, як скоро я зроблю з оцих Данилів та Денисів культурників. Хто з нас ще так захоплювався роботою, як вони? Як не кажіть, а пролетаріят таки виб’ється на культурну дорогу й тільки сплюне на нас, анемічних інтелігентів. Ви придивіться, які потенціяльні багатства в маси! Як грає Самойло! А він же перший раз на сцені… Ви уявіть, скільки в нас розвинеться талановитих артистів, музик, поетів, художників…

Сергій горів. Ольга Миколаївна не сміла йому перечити. Його дотик до руки запалював у ній віру.

Проходили в темряві згуслими осінніми полями, а перед очима ввижався пожежний ореол майбутньої культури.

День вистави. Заля розгортала завісу сотнею очей.

На сцені чепурно прибрана кімната.

Все завмерло, вслухаючись в інтимну розмову закоханої пари.

– Так-так, брат, горни…

– На ліжко коти її…

– Ш-ш… позакладає вам…

І знову очи прошпилюють сцену.

Врешті буйний дощ оплесків закінчив дію.

Гамір. Суперечки.

– Ну й Самойло, так Самойло!..

– А Крученецька!.. прямо тобі апікіс.

– Куди вона, – перечить Параска, – їй зовсім не підходить ця роля. Тут треба сільську дівчину, а вона така цепка…

– Говори!..

Поруч стояв Макула. Йому не подобалась ані постановка, ані гра самого вчителя, та він ні одним рухом не виявляв свого невдоволення. Навпаки, він пішов за лаштунки, давав поради й розпорядження, як досвідчений театрал.

Отже, в другій дії, в момент драматичного напруження, несподівано загорнулась завіса.

Публіка невдоволено замукала, а по сцені вихром шугав Сергій:

– Сволочі! Хто сказав завісу?

– Макула.

– Де він? Рило розтовчу. Підіймай!

Знову йде гра, і публіка забула про перерву.

Актори щасливо дотягли п’єсу до кінця. Схвилювалася повідь й зашуміла в двері, немов у лотоки.

Раптом голос:

– Ніхто не прись. У Левка Ковалишиного пропали гроші й документи. Ми повинні обшукати…

Біля дверей стояв з револьвером агент чека – Грабар.

Повідь заходила коловоротом. Напруження зростало:

– Хто вкрав, а ми повинні страждати?!

– Він же роздягавсь за сценою, може де впали.

– Або актори вкрали.

– І то правда… Артистів обшукайте…

– Артистів! Артистів!..

Грабар з Левком рушили за сцену.

Артисти рачкували на сцені й під сценою.

Сергій зблід, як Грабар підійшов до Ольги Миколаївни. Вона, посміхаючись, підняла руки. Левко облапав і підійшов до другої. Грошей не знайшли.

Коли проходив Сергій з Ольгою Миколаївною, різонув вигук:

– Ну й артисти! Прокралися. Ха-ха-ха!

Ольга Миколаївна вже була забула про виставу, як надвечір до неї ввійшла незнайома жінка.

– Оце я мати того Левка, що гроші пропали. Бачите, я ходила до Гапки, до ворожки, що то в нас на кутку… То вже така, така!.. До неї й з Забіли, до неї й з Моргунів… півсвіта до неї сходиться. Вона мені ото кинула на карти, та й каже: "Гроші твого сина забрала русява женщина, що на схід сонця, а живе вона в казьонному домі…"

Ольга Миколаївна лагідно перебила:

– Чи не думаєте ви часом, що я ваші гроші забрала?

– Та ні… я б зроду не подумала, але ж карти…

– Повірте краще мені на слово, аніж Гапці на карти. Не брала я ваших грошей.

Жінка ображено замовкла. Раптом вона нестримано зарепетувала:

– Та що ви мені, баришня, забиваєте баки? Гапка як сказала? Русява женщина, на схід сонця, в казьонному домі. Та й хлопці добре бачили, голубонько, як ти в тому триятері терлась коло його штанів. Ти думаєш, я з тобою тут буду довго воловодитись? Та я тебе, лярвуго, зараз на призвичайку! Голодранці! Вчителі нещасні! З рук видерли б, не то з кишені…

Ольга Миколаївна оторопіла. Вона тільки хотіла промовить, як жінка, мов шуляк, налетіла на неї:

– Оддай гроші. злодійко, оддай! Коси повириваю!..

В цей момент у дверях з’явився Сергій, а в другий – жінка лише бемкнула язиком і затихла за дверима.

Ольга Миколаївна впала лицем у подушку й заніміла.

– Ольго Миколаївно, облиште. Ви дивуєтесь якійсь бабі…

Тоді здригнулися плечі, й голосний стогін вирвався з грудей…

За вікном снував вечір глибоку синю тугу. На дні її іскрились зорі, сплітались ефірно-мелодійні згуки жури.

Сергій відчув лоскіт волосинки на своїй щоці, перейнявся ясною радістю.

Оля таке ніжне, чуле дівча! Як музика, бриніли прозорі згуки.

– Коли мені було ще тільки вісім років, я прийшла була до своєї маленької подруги на іменини. Саме, як ми бавилися, в кімнату до нас увійшли жандарі з револьверами, шаблями… Як ми полякались! Ми не знали, чого їм треба. Вони сами шукали, перекидали все. Потім Нінин батько нас поцілував і вийшов з жандарями. Надія Іванівна стояла як скам’яніла. Ми тільки залякано дивились на неї… Ніколи не забуду цього моменту. Вже потім нам Надія Іванівна розказувала про правду й кривду, про бідних і багатих… Як гірко ми плакали часом з Ніночкою, що її батько може ніколи не повернеться… Так от. Коли Ніна виїхала з матір’ю до батька на заслання, я вже не найшла собі більше подруги. Я самотньо шукала правди, думала, читала. З своїми думками я ховалась навіть від батьків. Коли настала революція – я думала: оце та правда. Всі революційні партії для мене дорогі, всі революціонери святі. Тільки дивуюсь, чого ж вони сваряться, чому не зіллються в одну – то ж одна правда. Більшовиків я не любила.

(Продовження на наступній сторінці)