«В потоках» Гордій Брасюк

Читати онлайн повість Гордія Брасюка «В потоках»

A- A+ A A1 A2 A3

Я знала, що інші партії не визнають смертної кари, а Ленін визнав. Коли прийшли більшовики, я була про них одної думки з батьками – розбишаки. Та батько мій ішов далі: "Це називається – дай свині роги, – казав він, – ні, ти держи гада на ланцюгу, бо то звірина. Кротові призначення – тільки ритися в землі, арештантові возити тачку, а шмаровозові бути шмаровозом…" В таких випадках я вже не змовчувала.

"А Шевченко не з кротів? Ви дайте тільки кротові освіту…"

Але не любив батько ані Шевченків, ні кротів – "ми русскіє".

Одного разу в таких дебатах я притисла батька фактами. Привілейована кляса, і навіть такі урядовці, як він – визискували темного бідака, я на його місці соромилася б казати таке про бідних.

Тоді батько визвіривсь:

"А ти не соромишся експлуатувати мене? Ти хоч раз почервоніла за ті грубощі, що кажеш мені? Це мені дяка? Я тягнувся, як каторжний"… – "Що ж, – кажу, – я не винна, що мене привчили до ледачого хліба…" Тоді батько осатанів: "Марш з мого дому! До різунів! Вони любіші за батька. Дорізуйте…" – "І піду!" – відповіла я.

– Сергій, ви не зрозумієте, як страшно жити людині, що не вміє самостійно ходити. Мені було вісімнадцять років. Перед більшовиками тільки що закінчила гімназію. Я нігде не була, нічого не бачила, нічого не вміла… Я пішла в цю школу. Пішла. Принцип не дозволив вернутись, хоч й батько нічого не мав проти. До того злякалася життя й батьківських прокльонів, що мало не дійшла до самогубства.

Дали мені групу. Не знаю ні педагогіки, ні методів… Як же я зраділа, коли мені пощастило пригріти дітей. Любов моя до них стала за все. Працювала до шалу, до самозабуття. Думала, що нічого в світі не затьмарить моєї радости.

А побачила найгірше. Я побачила що нема правди ні поміж багатими, ні між бідними. Її треба створити, а може й добути. Я почала була ходити в наш сельбудівський хор. Співали майже сами комсомольці. Диригент хотів поширити хор і набрав дівчат з села… То що ви думаєте? Яка-небудь Ониська як почне штурхати та цькувати "безпартійних"… Хор розпався.

Така досада мене взяла… Думаю, помирю якось, як зумію, а прочитаю лекцію… Вже й зібрались. Але почати ніяк не можу. В кутках хлопці з дівчатами все регочуть над якимись картками… Підходжу. Хлопці лукаво всміхаються, показують. Коли ж глянула – мало не згоріла від сорому. Закрила очи руками й вибігла, як ошпарена. Потім чула на вулиці на свою адресу: "Пани в закутках тішаться та знімаються, а на людях очи затуляють". Просто сором пройти селом. А тепер ще ця…

Вона замовкла й схилила голову. На обличчі промінь місяця заграв щирим сумом.

"Мадонна!" – хотів сказати Сергій.

Дихнуло холодом. Земля закоцуліла, а ранки обсипалися крупою та білим морозом. В один з таких ранків, як граки на весні, до школи позліталися школярі. Крик. Галас. Їхні обличчя ще мали сліди пекучого літа – засмалені, облуплені. Їхні рухи позначалися впливом поля та лісу: нестримні, мов вітер, крикливі, як зграї птиць, обшарпані, немов дикуни в шкірах, з запахом диму.

Борня. Міна.

– Дайош коржа, дам гнилиць!

– Ти, а в його сало!..

– Ах, ти ж кабан халєрний, дай трошки!

– Дай!..

– Дай!..

– Умгу… на!..

– Ти ж, куркулівська твоя морда…

– Пусти, комеза нещасна…

– Ей, ви! Разойдісь, таку вашу мать…

– На призвичайку його…

– На призвичайку!..

– Дайош торбу!

– Кантрибуція…

У деяких місцях шарпалися, граючись, а в других товклися насправжки.

– Це вже знов на цілу зиму морока! – дивлячись у вікно, казав Хведір Степанович.

Сергій думав своє: "Яке почесне завдання – з оцих дикунів виховати людей соціально-етичних, людей розуму й волі".

Гордий своєю місією, він ступив у кляс. То була третя й четверта група.

– Що ж, нагулялись за літо, попрацювали руками, попрацюємо тепер і головами. Руки без голови ніщо…

Раптом:

– А він б’ється…

– Ні, ні, він бреше… То він мене…

– Дозвольте я скажу! – встає третій. – Як ви сказали "попрацювали руками" – то він його кулаком – каже "отак", а як ви сказали "головою" – то цей його лобом "отак"…

– Ну, діти, так же ж не можна! Забудьте вже про свої дикунські звички. Ви ж прийшли сюди, щоб заніматися, щоб вийти в життя людьми, а не звіриною. А чим людина відрізняється від звірини? Розумом…

– Дозвольте вийти.

Сергія починало дратувати.

– Слухай, хлопче, чого ти прийшов до школи?

– Щоб учитись!..

– Чого вчитись?..

– Читати, писати, щитати.

– І бігать срати… – доказав хтось у риму.

Всі зареготали.

– Порося! – нестримано вдарив Сергій по столі. – Отже, коли прийшли, щоб учитись, то й учіться. Нічого бігать. Третя група, вийміть свої зошити, а ви свої читанки.

Зашаруділи з одного боку зшитки, ручки, оливці, дехто рвав клапоть паперу, а дехто розгортав сало й пристосовував прозору обгортку до писання. З другого боку з’явилось кілька книжок, а решта перешіптувалась, або жувала гнилиці.

Сергій нервувався. Не знав, з чого почати.

– Напишіть твір на таку тему: "Як я провів літо". Читай! – звернувсь до дівчинки.

Та, зашарівшись, швидко стала водити пальцем між рядками, часто зовсім не там, де читала; заїкуючись щось вимовляла, але ні вчитель ні вона сама – нічого не розуміли.

– Ти ж чому не пишеш?

– Я… Я… – шморгав носом школяр. – Я не знаю як?..

– А чого ж от він знає?

– І він не пише. Він так собі водить…

– Ану, дай сюди.

– От і Матвій не пише…

– Я теж не знаю…

Виявилось, що ніхто не писав. Сергій розкричавсь:

– Ну, як вас можна було переводити в третю групу, як ви не вмієте записати того, що робили влітку?!

– А-а!.. Що робив?! – відкрив уже один "Америку". – Я напишу!

– І я напишу…

Поки Сергій пояснював третій групі, дівчинка, що читала, відчула, як її кілька разів ззаду нестерпуче вщіпнули. Вона заплакала.

Сергій розлютувавсь:

– Та чорт би вас забрав; діти ви чи звірі?

Його сильний голос враз утворив дисципліну; вже до кінця лекції мав змогу вичитать мораль.

Вийшов невдоволений. Казенщина, поліцаїзм. Мусить мати більш інтимний підхід. Такий, напевне, в Олі. А в його не те, не те… Не знає школи, не знає методів… Профан!

Сергій довго був пригнічений: він зайва людина. Проте, жадоба життя примусила впевнитися, що він набуде досвіду й розів’є громадську й педагогічну працю. Справді, як поставилася б до його Оля, що починала йому вірити. Він не смів тепер заходити до неї.

З якоюсь нервовою інтенсивністю переглядав літературу, щовечора засідав з активом клубу, розробляв плани. Своєю рухливістю захоплював і інших співробітників. Навіть Хведір Степанович погодився керувати співочим та бібліотечним гуртком. Решта ж гуртків (щось біля десяти) припадала на самого Сергія. Потребу існування кожного гуртка він довів. Адміністрація клубу дивилась на його, як на чарівника, що мав перевернути Манівці догори дном.

Завклубу Марчук майже щодня жилив голову ревкому: "Давай підводу!" Добра половина села кляла і "косомол", і "триятр". Марчук не зважав. Його захоплювали реальні наслідки праці. По ордеру добута піяніно, книжки, люстро, дошки, дикт, фарби… Члени клубу – столярі робили для залі стільці, перебудовували сцену.

Під грюкіт молотків, немов під впливом найвитонченішої музики, Сергій розмальовував декорації, плакати… В роботі йому чимало допомагали школярі; вони були по-дитячому цікаві й Сергій радо пояснював, відчуваючи, як між ним і школярами протягується спільна нитка інтимно-товариських відносин. Селом ходила слава: "Це ділок. Такого в нас ще не було".

Сергій робив висновок: варто вік попрацювати для громади, аби відчути одну хвилину такого морального вдоволення. Відчув таку повідь утіхи, що хотілося ще далі десь пориватися, хотілось малювати ще ясніші перспективи на майбутнє. Перед кимсь, хто зрозуміє й привітає їх.

В шаленому екстазі Сергій рушив до Олі. Приморозкуватий вечір молодив рухи. Над мутними полями темно-синє небо розсипало зорі, як мрії над буднями.

Надійно вступив, у гущавину парку. Роздирав оголені віти, уп’явши очи в освітлене вікно: там Оля, ясно, затишно…

Раптом збентеживсь: у вікні мигнула подвійна тінь. Утрьох їм ні про що говорити.

Кинувши оком на присадкувату ялинку, Сергій швидко став підійматись між її густими вітками. Позиція підходяща. За вікном червонів кашкет волосного комісара, що брав його на учот. Комісар розмахував руками, сміявся. Проти нього була, мабуть, Оля.

– Їм весело! – щавило Сергія.

Даремне чекання. Минула година, друга. Напруження дійшло вищої точки.

Комісар зник за стіною. Через хвилину він вийшов з Олею, тримаючи її за руку. Нахиливсь і знову обоє зникли.

(Продовження на наступній сторінці)