Сьогодні Ганна почувала свою перемогу. В ній оживала жінка-мачуха. Ганна вже свідомо намагалася підтримувати в собі войовничий дух. Вона не дасть їм супокою.
Але в міру того, як сонце схилялося за обрій, гаснув і запал Ганни, а натомість почав підвищувати голос Володимир. Талі не було вдома цілий день. Володимир шукав її і в лісі, і біля річки… Даремне. Мало що могла вона зробити з собою, доведена до розпачу такою відьмою. Володимир так і сказав Ганні: "відьма". Але на цей раз Ганна змовчала. Вона сама почувала, що завинила перед Талею. Хіба можна було так діймати бідне, спантеличене дівча? А що, як, боронь боже, Таля справді зробила що з собою?.. І Ганна сама пішла поміж деревами, виглядаючи Талю.
Вже стемніло. Ганна, пригнічена злочином, як тінь Каїна, поверталася додому. Коли це зовсім несподівано побачила, як до веранди з протилежного боку наближалася Таля. Ганна мовчки пропустила її наперед себе, а сама винувато пішла вслід.
— Талочко! Що з тобою? Де ти була? — ошалілий від радості перестрів Талю Володимир. Він хотів узяти її за руку, але Таля різко вирвала її.
— Ідіть від мене!
Коли Ганна заглянула в кімнату, щоб покликати її на вечерю, Таля вже лежала роздягнена в ліжку, повернувшись лицем до стіни. Вона не озвалась до матері, і Ганні вже не було потреби повертатись на веранду. Сьогодні ніхто не обідав, але й вечеря була зайва.
Володимир допізна ходив нервово по веранді. Згодом він зайшов у кімнату до Талі, і тоді знову Ганна почула роздратоване Талине: "Ідіть від мене!"
Володимир пройшов у кімнату до Ганни й, не роздягаючись, з розгону ліг горілиць на своє ліжко навпроти.
Уранці, приготувавши каву, Ганна сходила з очей, щоб дати змогу напитися Володимирові, а потім і Талі. Але до обіду взялася сама Таля. Вона однаково була мовчазна, як з Володимиром, так і з Ганною, і це вже до деякої міри вдовольняло Ганну. Вона вже почувала приплив теплого материнського почуття до Талі.
Коли Володимир зник у лісі між деревами, Ганна провела його очима, засилаючи в думках якнайдалі, а сама повернулася до Талі під сосну.
— Іди відпочинь, я сама буду готувати.
Таля мовчки продовжувала кришити буряка з таким виразом, немовби материні слова — це лише дитяча забаганка.
Ганна почувала, як у ній підступає роздратування, їй знову хотілося досадити Талі.
— Що ти хочеш цим довести? Що мене для тебе не існує в цьому домі? Що ж, я піду, коли тобі так хочеться. Будь повноправною господинею, якщо в тебе нема іншої перспективи. Я піду… В мене ще багато праці. Я не кину так на глум праці твого батька, як кинув її Володимир.
— Але ж ти, здається, кинула раніш його, ніж Володимир Андрійович зміг віддати ту працю, — зі злісним смішком зауважила Таля. В її руках засичав примус, і здавалось, що то сичала сама Талина злість.
Ганна почувала, що в неї з-під ніг висковзує ґрунт. Вона мусить утриматись за всяку ціну.
— У тому, що я зробила, він сам був багато винуватий. Він мене давно простив. Але, коли б він знав твій вчинок, він тобі цього не подарував би, — промовила Ганна суворим тоном закляття, проте зараз же винувато глянула на Талю, злякавшись, що вона надто жорстоко поводиться з нею.
На диво Таля лише посміхнулася:
— Не подарував би через те тільки, що Володимир твій полюбовник.
— Мерзотнице! — скрикнула Ганна.
— Не гірша, як була моя мама, — так само, не підвищуючи голосу, відповіла Таля.
Ганна відчула, як її всю обдало варом, вона задихалась, але в другий момент її захлинула якась страшна холодна хвиля, кров у жилах зупинилась і навіть нігті на пальцях, якими тільки-но Ганна ладна була вп'ястися в Талю, поблідли. Ганна раптом прозріла. І пригнічена своєю провиною, вона мовчки відійшла від Талі.
Коли б Ганна не розходилася з Ніком, тоді б Володимир напевно був би законним Талиним чоловіком. З них була б прекрасна пара. Обоє музикальні, обоє романтики. Тоді б Володимир напевно мав ту цінність молодого кохання, що її бракувало Ганні, жодної трагедії тоді не було б. Це ж Талин знайомий. Яке мала право перехоплювати його від Талі? І тепер тільки Ганна усвідомила, що з самого початку ревнувала Талю до Володимира.
Так. Таля мала рацію називати її мерзотницею. Піти від них — нехай живуть. Це буде чесніше. На цей раз вона не поїде на помешкання до Володимира, вона оселиться десь у затишку, де ніщо не буде нагадувати їй про нього. Може, це навіть краще зробити, поки він не повернеться з лісу… Від сьогоднішнього дня вони не існують одне для одного.
У кімнаті Ганна знищувала все, що нагадувало тут про неї. Вона рвала папірці, що їх колись писала, вибирала ноти, переписані її рукою, упаковувала всі свої фотографічні картки, книжки з своїми написами…
Все. Тепер їй хотілося б лише тепло попрощатися з Талею.
Ганна підійшла на кухню під сосну.
Таля нехотячи слухала матір, склавши губи в зневажливу гримасу. Хоч би риска вдячності за материну саможертву, хоч би натяк на жаль перед розставанням. Нехай. Ганна нічого від неї не хоче, єдине її прохання — нехай Таля вплине якось на Володимира, щоб він не залишив так справи з Ніковим винаходом.
— Ти ж знаєш, що Вольський хоче привласнити його працю. Батько усе своє життя бився над винаходом, а тепер цей негідник запевняє, що він нічого не винайшов. А Володимир потурає йому.
Жорстоке Талине обличчя щораз набирало ніжних дитячих форм, воно запливало гарячою барвою розпуки. І враз Таля з глухим стогоном кинулася на груди матері.
Ганна притисла Талю з такою втіхою, з якою може притиснути свою дитину мати, що її давно вже вважала за загублену. Таля нічого не говорила, але Ганна почувала, як Талині сльози зогрівають їй груди. В них уже була і вдячність, і любов, і обітниця. Ганна вже з ніяковістю в голосі говорила Талі про її батька, про його видатний винахід, про його любов до Талі. Таля тільки тоді виправдає ту любов, коли примусить Володимира відновити винахід і Нікову репутацію.
— Живіть щасливо! Я не гніваюся. Я завжди любила Ніка і з думкою про нього доживу свій вік.
Ганна поцілувала Талю в голову й уже хотіла відійти, як Таля, зрошуючи сльозами, припала до її руки.
— Люба! Мамусю! Прости!.. Я не хотіла тобі робити боляче… Я його люблю. Я давно його любила.
При останніх словах Ганні пробігла по тілі ніби електрична іскра, але вона стримала тремтіння і, міцно поцілувавши Талю в уста, відійшла.
Таля скорботно дивилася їй услід.
Раптом на півдорозі до станції Ганну перестрів Володимир.
— Це що за комедія? — грізно звернувся він. — Що за потреба така раптом?
— Зовсім не раптом, — лагідно озвалася Ганна, — я давно тобі казала, що хочу жити сама. Справді, Володимире, так буде спокійніше для мене й для вас.
Лагідний Ганнин тон зовсім спантеличив Володимира. Він уже не міг так грізно кричати.
Взявши в одну руку чемодана, а другою підтримуючи її, він лагідно заговорив:
— Облиш це, Ганно! Вертайся додому, й обміркуємо. Навіщо це все?
Ганна слухняно повернулася. Вона спокійно доведе йому рацію свого вчинку, і вони розійдуться друзями.
— Ти ж знаєш, що ти хвора й тобі зовсім не можна залишатися без догляду. Я розумію, коли б ти їхала в санаторій, але ж ти їдеш у міську задуху. Я не уявляю, що може статися з твоїми нервами.
Ганна посміхнулася.
— Невже ти думаєш, що мої нерви кріпнуть від того, що я тут? Але облиш мої нерви. Поговорімо об'єктивно. Я ж тут зайва. Ви обоє молоді… живіть собі щасливо.
— Що ти хочеш цим довести?
— Я тільки погоджуюсь із тим, що ти мені колись казав. Ти ж кохаєш Талю?
— Ха-ха-ха! — раптом якось неприродно зайшовся сміхом Володимир.
Ганна відчула образу за Талю.
— Якщо ти граєшся дівчиною, то після цього ти…
Вона тільки поглядом доказала.
Володимир споважнів.
— Я вже тобі раз доводив… Це прийшло так несподівано, як і несподівано пройшло. Пора вже нам почати жити нормально.
— Як то? Адже ж ти мене зовсім не любиш?
— Може, й не люблю. Але я до тебе звик. Коли б це не так, я зараз тебе зовсім не просив би залишитися. Я хочу спокою. Я хочу працювати, мушу працювати — інакше кулю в лоб. Коли ти виїдеш — я певний, що не матиму його. Я знаю, що я баламут, хай негідник, але ти сама зваж: що може дати мені Таля? Вона ж дитя. Їй ще потрібна тверда материнська рука. І в цьому, може, ти сама винна…
Ганна здивовано дивилася на Володимира. Що за дипломатія?! Для чого це говорити, коли вона певна, що він не дотримає слова. Ганна заглибилася в себе, силкуючись збагнути причину такого повороту. Але задуму Ганні розвіяв дотик Володимира до її руки.
— Я бачу, що ти не віриш… Але ти повіриш, коли я всаджу собі кулю. Так, я це зроблю. Я це зрозумів, коли побачив твій рішучий намір. Я гублю рівновагу. Я ніколи не закінчу своєї опери, а без цього — я банкрут.
Уже дивлячись на Володимира, з яким азартом він доводив, Ганна припускала, що від його експансивної вдачі можна було сподіватися всяких випадів. Так чи так, а Ганна мусить подумати про Талину долю. Такий поворот справи зовсім не тішив її. Вона почувала, що опинилася в темному лабіринті, де кожен крок міг бути згубний як для неї, так і для Талі.
(Продовження на наступній сторінці)