Вона просто, без зайвої дипломатії розповіла про справу з винаходом.
Кравченко серйозно замислився.
— Так, я більше ніж певний, що тут шахрайство Вольського. Я ніколи не припускав, щоб Микола Матвійович грався у винаходи. Правда, електротехніка — не мій фах, але я на власні очі бачив нової конструкції генератора, бачив, що він діє. Я не можу свідчити, що Микола Матвійович винайшов бездротову передачу, але я бачив струм високої напруги. Думаю, що Вольському неважко було відновити за планами Миколи Матвійовича поламані частини. Тут шахрайство й шахрайство. Про це вам могла б дати цінні відомості Вольська. Знаєте, що вона останній час говорила: Нік загинув за участю Вольського.
Ганна вражено відкинулася від Кравченка, ніби він гучно випалив у неї.
— Так, так! Я певний, що це могло статися. Хоч на заводі ці чутки розцінюють як провокацію, з помсти. Але, безперечно, тут є частина правди. Я певний цього. Особливо після того, як мені стало відомо, як він виживав з заводу Олександра Івановича.
Але для Ганни це були вже зайві докази. Вона вже цілком певна була, що Вольський стратив Ніка. І раптом її охопив такий розпач, як у перший момент, коли почула звістку про його смерть. Тепер вона знає вбивцю. Вона ладна була бігти й кричати серед площі: "Вольський убивця".
Кравченко сам злякався за своє зізнання. І коли його дружина, обійнявши Ганну, тамувала її розпач, він уже з ніяковістю говорив:
— Звичайно, це тільки чутки і поки що нічим не обґрунтовані. Важко припустити участь у цьому Вольського, особливо коли там був Володимир Андрійович.
Але Ганна вже хотіла якнайскоріше побачити Вольську. Якнайскоріше вона мусила впевнитись. Вольський мав бути вбивцею, щоб Ганна могла помститись за Ніка й за себе разом. Який жах! Його свідомо вбито. Його вирвали живого у неї з рук. Живого Ніка. Її захисника, її батька, її друга. Скоріше бачити Вольську.
Кравченко сказав їй адресу.
Ганну зустріла жінка, що в неї Вольська знайшла кімнату.
— Любов Григорівну? Тільки позавчора виїхала на завод до сестри. Казала, раніше, як восени, не повернеться.
Після цієї звістки Ганна почувала себе такою знесиленою, що мусіла сісти на кілька хвилин, щоб отямитись. Здавалося, що вона вже програла справу назавжди і їй ніколи не пощастить помститися за Ніка.
Проте за кілька днів вона міркувала вже по-іншому. Справи вона не залишить, навіть якби довелося їхати та розшукувати Вольську чи Олександра Івановича, але Вольська за місяць-два повернеться, а до того часу Ганна зможе підшукати ще багато іншого матеріалу.
Увечері, щоб не навернутися на очі Вольському, вона пішла на завод до техніка. Технікова дружина, здивована таким несподіваним візитом, почала загонити дітей до другої кімнати з таким виразом, ніби боялася, що Ганна їх зурочить. За дверима вона наказала старому батькові не випускати Колі й Ліди, а слідом за собою привела чоловіка.
Карпенко був ввічливий господар, намагався розважати Ганну, але поміж розмовою раз по раз кидав на неї допитливий погляд.
Ганна розпочала про справу дипломатично, здаля. Він, здається, був тоді, як Микола Матвійович демонстрував свій винахід.
— Аякже, був.
— Як ви вважаєте, чи мав той генератор якусь відмінну конструкцію?
— Безперечно, безперечно.
— Як на вашу думку: він діяв?
— Безперечно, безперечно.
— Ви могли б це посвідчити й на суді?
Технік дивився злякано на Ганну:
— А хіба може бути суд?
— Та ні, я просто до слова. Але, скажімо, яка-небудь комісія, щоб реставрувати машину?
— Ну, звичайно, звичайно. Це ж, напевне, може підтвердити і Вольський, і Кравченко?
— Звичайно. Оце ж я зараз і заходила в цій справі до Вольського. Він, виявляється, розійшовся з Любов'ю Григорівною?
— Йому це давно слід було зробити. Він — людина серйозна, а від неї, окрім неприємностей, він нічого більше не мав.
— Кажуть, що останнього часу вона поширювала про нього якісь непевні чутки?
— Від такої істерички всього можна було сподіватися. Він це розповідав вам?
— Дещо розповідав. Я тільки сміялася.
— Казати, що Вольський виживав директора — це ж справді смішно.
— Або ж ото про Миколу Матвійовича?
— А що? — здивовано перепитав технік.
— А що ніби Вольський підвів Миколу Матвійовича, щоб позбутися його конкуренції, — підказала технікова дружина.
— Ну, ви повірите цьому? — знову зі сміхом перепитав Ганну Карпенко.
— Все могло бути, — серйозним тоном відповіла Ганна. І той момент у перехресних поглядах подружжя пробігла тривога. Розмова обірвалась. Ганна підвелася й почала прощатись:
— Я гадаю, що ви не відмовитеся від своїх слів.
Технік мовчки простяг руку з таким жестом, ніби приспішував Ганну, щоб вона скоріше вийшла за двері.
Ганна зважила це. Вона знала, що технік — мала їй підмога.
Того самого вечора вона мучилася, що має дуже замало сили, щоб помститись Вольському. Вона мусила б почувати біля себе тверду чоловічу руку, яка б підтримувала в її намірах. Тоді знову на думку Ганні спав Володимир. Він мав щиру приязнь до Ніка, він шанував його винахід і, врешті, він же ж передавав, він усе знає. Він був під час смерті Ніка. Можливо, він не здавав собі справи в деяких явищах, але ж вона йому відкриє очі. Володимир мусить узятися за цю справу.
Всю ніч Ганну мучили кошмари. То вона бачила, як Вольський оплутав дротами Ніка і він корчився в дротяній наелектризованій павутині, то раптом вони обидва ставали на герць; Вольський кидав Ніка на електричну машину, і обидва, винахідник і винахід, конали в електричному вибухові іскор. Над умерлим Ніком несподівано нахилився Володимир і ревно плакав.
Ганна прокинулася вся в сльозах. Її мучила глуха самотність. Єдиними близькими людьми, що могли з нею оплакувати Нікову смерть, були Володимир і Таля. Ганна вирішила сьогодні ж виїхати до них. Вона розкриє їм очі на справу Ніка. Вони вжахнуться своєї поведінки. Вони мусять узятися за цю справу, щоб спокутувати свої гріхи.
Але, ступивши крок у напрямку вокзалу, Ганна гостро відчула ту зневагу до себе від Володимира й Талі, яку зазнала перед від'їздом. Вона не могла їхати.
І що більше впевняла себе Ганна в доцільності свого візиту, то гострішим ставало почуття зради Володимирової й щораз більше затьмарювалась мета.
Ганна жила день за днем у борні з своїми суперечностями. І це були найгірші тортури, що їх Ганна знала за своє життя. Після такого дня наставала безсонна ніч, коли в Ганниній уяві випливали картини шлюбних оргій Володимира й Талі. Тоді Ганні хотілося, не діждавшись ранку, їхати до них і потруїти обох. Це був єдиний засіб позбутися нестерпних мук. Але на ранок Ганна ставала знесилена й не здатна ні на яку дію.
Одного такого ранку Ганна почула дзвоника. Вона здивувалася. За ввесь час свого перебування вона не бачила в помешканні жодної людини. І раптом!.. Здивування Ганні ще збільшилось, коли вона побачила перед собою Володимира. В перший момент вона так йому зраділа, що мало не кинулась на шию, але, уздрівши строгий Володимирів погляд, опритомніла й мовчки пропустила його в двері.
Володимир сів, як гість, прибравши відповідного для офіційної розмови виразу.
Ганна, вичікуючи, стала навпроти.
— Скажи, будь ласка, що за комедію ти тут розпочинаєш?
— Як? Що?
— Які відомості ти збираєш?
— Так, збираю, — промовила Ганна довірливим тоном. — Справа набирає кримінального характеру.
— Психозу, ти хочеш сказати? — брутально викрикнув Володимир. — Кого ти запідозрюєш у злочині? В якому?
— Я не підозрюю. А факт явний. Вольський привласнює винахід. Він у вічі мені заявляє, що ніякого винаходу не було, що від генератора нічого не залишилося, крім зламу, що він, нарешті, зробив власного генератора.
— Так! Так! Так! Жодного винаходу ми ще не бачили. І ніхто не бачив. Його побачать хіба нащадки наші. Мені відомо — як не бився Вольський, нічого з того не вийшло. Коли б ти була бачила, в якому вигляді забрав машину Вольський, ти б і словом не закинула йому про якесь привласнювання. Чи ти вже заразилася психозом Любові Григорівни й разом з нею ви маєте зайнятися шантажем? Я досі не припускав, щоб ти до такого могла дійти.
Ганна, що прислухалася здивовано до тону Володимира, раптом сама підвищила голос:
— Так ти зважаєш на те, що тобі говорить Вольський? Він уже поскаржився? А ти знаєш, що говорять усі, хто бачив винахід? Тобі байдуже до того? Ти легковажно передав працю, не порадившись ні з ким, і тепер же хочеш виправдати себе. Ви обидва погубили його.
— Кого погубили? Говори! — осатаніло підступив Володимир.
— Погубили винахід. Винахід був. Це ствердить добрий десяток свідків. Якщо ти одмовляєшся винуватити того негідника, я сама з ним розправлюся. Так, так! Можеш посміятися з того, що тебе обводять навколо пальця. Так. Вольський ніколи не був приятелем Нікові, а в твоїх очах він став після того, як підвів Ніка на страту.
— Божевільна! Опам’ятайся, що ти говориш? Яке ти маєш право? Які підстави?
— Підстави я маю й доведу. Доведу!
(Продовження на наступній сторінці)