Вранці вона прокинулася ще змарніліша, ніж була до того. Під очима обвисли мішки, по зжовклих щоках розходилися борознами зморшки, бірюзові очі вицвіли й стали каламутно-сірі, колись красивий класичний ніс непропорційно збільшився. На скронях у косах витикалися подекуди сірі волосинки. Ганна за короткий час постарілася на який десяток років.
Коли Таля поставила біля Ганни на стільці каву, Ганна старечим хрипким голосом промовила:
— Дякую. Може, краще ти налила б мені отрути.
До кави вона не приторкнулася. Вона одяглась поволі, поклала дещо зі своїх дрібних речей у валізку і, ні з ким не попрощавшись, пішла на станцію.
І Володимир, і Таля силкувались не помічати ані Ганниних приготувань, ані її виходу. Це ще більше роз'ятрювало Ганні рану її самотності й безпорадності.
Всю дорогу в її уяві був домок біля заводської контори з усіма його привабливими моментами співжиття з Ніком. О, як би хотіла вона тепер оселитися там, щоб дожити лишок своїх днів. Марне бажання.
У місті вона пішла на Володимирове помешкання й дико озиралася серед порожніх кімнат.
Другого дня була на могилі в Ніка. Вона тихо плакала, схилившись на надгробок, і здавалося, що зі сльозами просякали в землю до нього її скарги. Та хороша чиста Таля зрадила їх. Вона передалася на бік Володимира, того розпусного Володимира, що став поміж Ганною й Ніком, як лихий дух. Ганну покинули всі.
Чому Нік так скоро пішов від неї? Він своєю міцною рукою врятував би Талю, він помстився б над тим напасником.
Сльози полегшили Ганні тугу. Відійшовши, вона озирнулася. Новий чавунний обеліск крицево мінився на сонці. Він міцно стояв на своєму постаменті, здавалося, то горда Нікова постать.
І Ганна вже не почувалася такою самотньою. З нею Нік, з нею його моральна підтримка. Ганні вже хотілося відновити спогади минулого, заслужити ту моральну підтримку своїм піклуванням про Ніка. Вона пішла за місто до заводу.
Так само чорним димом куріли гігантські димарі; так само незмінно пневматичний молот відбивав ритм праці, так само свистом обертались вентилятори, трансмісії, скрипіли зводи, гарчали вагонетки…
У будинку, де мешкав Бачинський, тепер оселився інший інженер. Крізь вікно Ганна бачила тюлеві гардини, а поза ними жінка уявляла молоду чепурну господиню з щасливим виразом на лиці.
Ганна зайшла до Вольських, але цього разу вона застала лише хатню робітницю Гашу, що працювала раніш у Ніка.
— А де ж Любов Григорівна?
— Е, Любов Григорівна вже давно не живе з Андрієм Григоровичем. Вони ж розлучилися.
— Розлучилися?
— Ну да ж, місяців зо два. — І робітниця почала вводити Ганну в курс справи.
Андрій Григорович уже тепер на заводі замість Олександра Йвановича — директор. А Любов Григорівна такі нехороші чутки пускала про нього! Тут є на заводі нового інженера дочка, молода, красива дівчина. Через неї, здається, все й почалось. Андрій Григорович, мабуть, одружиться з нею.
Далі Гаша перейшла на загальнозаводські теми. Ганні нікуди було поспішати. Вислухувала, хто з ким у сварці, хто в приязні, які інтриги між жінками та службовцями…
Прийшов Вольський.
— А-а! Ганна Павлівна, скільки літ? — заспівав із властивою йому влесливістю, але "чин" технічного директора все ж на ньому позначився. Рухи його стали повільніші, і кожен з них був розрахований на імпозантність.
— Ну, як живете, як Володимир Андрійович? Давно я його бачив. Прекрасний чолов'яга. Заздрю вашому родинному затишку. Ви ж знаєте, ми з Любов'ю розійшлися. Далі неможливо було терпіти таке непорозуміння. Це ж був безперервний спорт.
— Це ж ваш ідеал. Perpetuum mobile.
— Для всього є свої межі, своя пора. Від зловживання спортом завжди буває поширення серця. У мене вже нервів нема. Як не є, я людина відповідальна, у мене серйозна праця. Я хотів мати хоч хвилину спокою. Та вже, власне, й літа не ті, не молоденькі ми вже з вами, Ганно Павлівно. А час великий учитель. Великий… Що більше вибуває твоїх днів, то настирливіше з'являється бажання продовжити їх у роді. Інстинкт — велика сила.
— Так хто ж у тому винуватий, що ви розгубили себе в грі?
— Не я розгубив себе, а вона. Я їй завжди говорив, що зрада чоловіка — це плювок за вікно, а зрада жінки — плювок у вікно.
— Так ви вирішили одружитися вдруге?
— Можливо.
— Єсть же подружжя, які й без дітей щасливо живуть. Візьміть, наприклад, інженера Кравченка.
— У Кравченка ж дружина серйозна. Кравченко може спокійно працювати. Тепер, наприклад, він чимало зробив щодо раціоналізації нашого виробництва.
— А як же у вас посувається справа з Ніковим винаходом? — раптом перервала мову Ганна
Вольський затнувся. Його губи розтяглися в улесливу посмішку й злегка здригнулись.
— Не в образу вам кажучи, моя думка така, що в Миколи Матвійовича жодного винаходу й не було.
— Як? — Ганна широко розплющила очі. — Адже ж він демонстрував перед вами?..
— Микола Матвійович демонстрував перед нами струм високої частоти. Це вже давним-давно винайдено. Це лише було повторення інженера Тесла, але бездротової передачі електричної енергії так ми й не побачили. Можливо, якби не той нещасний випадок, він довів би свій експеримент до кінця. Але я от на протязі цілого року б’юся — і без жодних наслідків. Я реставрував за його планами всі поламані частини генератора й кінець кінцем доходжу висновку, що й самий генератор його — недороблений. Можливо, у вас іще залишились якісь додаткові матеріали — ви передайте мені, будь ласка.
— Абсолютно нічого не залишилося. Володимир Андрійович передав вам усі матеріали.
— Значить, справа безнадійна.
— Зовсім не безнадійна. Цього не може бути. Ви мусите передати всі матеріали до бюро винахідників.
— Бюро винахідників розглядає винаходи, а не заміри на винахід. Це ж смішно. Мало кому що западе в голову.
— Смішного тут нічого нема. Винахід був, і він мусить бути відновлений. Я як дружина його вимагаю, щоб ви повернули мені всі його матеріали, я направлю їх куди слід.
— Пробачте, — зневажливим тоном промовив Вольський, — ви — дружина Володимира Андрійовича, по-перше. А по-друге — я генератора відновив за власною конструкцією. Я зберіг лише деякі непопсовані частини й думаю, що Микола Матвійович нічого не мав би проти, як я передам цього генератора для вжитку в наш завод.
— Ні, Андрію Григоровичу, цього ви не зробите. Я так не залишу цієї справи.
— Ви залишите, бо ви абсолютно не маєте нічого спільного з нею. Я вам кажу це одверто, як добрий ваш знайомий. А коли хочете офіційно — подавайте в суд. Як двічі два — чотири, я вам доведу, що Миколу Матвійовича ви давно вже зрадили й що експлуатувати його працю ви не маєте жодного права, що, врешті, сам винахід є лише замір.
— Ви негідник! — скрикнула Ганна, ставши в погрозливу позу.
— Негідніших претензій від ваших мені ще не доводилось чути.
— Де ваша честь?
— Ось для вас моя честь — прошу! — Вольський відчинив двері.
Ганна раптом схилила голову й покірливо вийшла. На момент вона відчула себе абсолютно обеззброєною і безсилою. В словах Вольського був заслужений нею докір — вона зрадила Ніка. Образа від цього зменшувалася лише сумнівом щодо здібностей Ніка. Але це був лише момент. На вулиці Ганна вже певна була того, що вона все життя належала Нікові. Вона мусить боротися за його імя, за його винахід. Ніякого сумніву — він був геніальний. Почувала, що кревно любить цей винахід, як своє життя. З ним пов’язано стільки спогадів і страждань! Хай загубила Нікову доньку, але його винахід вона врятує.
Заява Вольського так вразила Ганну, що вона забула про всі інші свої прикрості. Всі думки, всі почування були тепер з Ніком і його винаходом. Того ж дня вона пішла до юрисконсульта спілки металістів.
— Скажіть, у пресі де-небудь було оголошено про його винахід?
— У нас же не Америка. Та й сам Бачинський довгий час держав свою працю в секреті. Тоді тільки, після катастрофи, була оповістка, що він загинув під час експерименту з електричним струмом високої напруги. І все.
— М-да… Це трохи ускладнює справу. А ви могли б знайти свідків із фахівців, що потвердили б цей винахід?
— Свідків? Звичайно, можу.
— Довідайтесь, які саме можуть бути їхні свідчення. Якнайбільше відомостей. Свідчення вашого другого чоловіка, які саме матеріали він передав Вольському, акт слідчої комісії, в якому саме вигляді була машина після катастрофи… Тоді ми побачимо, які наслідки можуть бути з цієї справи… Якщо справді винахід такої ваги, як кажете, може бути дуже голосний процес.
О, Ганна певна, що процес буде голосний.
І з завзяттям людини, що відшукала мету свого існування, Ганна взялася до справи. Але з першого кроку вона натрапила на перешкоди. Колишній технічний директор, Олександр Іванович, що його свідченням мала заручитися Ганна, зовсім виїхав із родиною з міста. Проте Ганна цим не засмутилась. Вона зараз же пішла до Кравченка.
Подружжя Кравченків радо зустріло Ганну. Тут не було патетичних фраз етикету, але в кожному звичайному слові Ганна почувала до себе приязнь. У взаємовідносинах подружжя вона не помічала сентиментальної ніжності, але й не було дражливих моментів ворогування. Була певність, приязнь і взаємна повага. В душі Ганна по-материнському раділа за це подружжя.
(Продовження на наступній сторінці)