Але Ганна, поза всю боязкість, яку навівав на неї Володимир, поспішала до Вольської. Вона ще встигне повернутися додому до закінчення репетиції. Їй так хочеться бачити Вольську, вилляти перед нею всі свої кривди, поговорити про Ніка. Після кількох несміливих натяків, вона зареклася говорити про нього з Володимиром. З Талею ж Ганна майже зовсім не розмовляла. Власне, не розмовляла з нею Таля. Вона почувалася в домі незалежною жінкою, ніколи не звертала уваги на Ганнині зауваження, бо до того ще мала заступника в особі Володимира.
Зверхні погляди, що їх кидали на Ганну з обох боків і Володимир, і Таля, поволі починали принижувати її у власних очах, Ганна починала запобігати як перед Володимиром, так і перед Талею.
Іноді, повернувшись із базару, вона заставала їх обох у піднесеному настрої, хоча у цей час Таля мусила бути в своїй музичній школі. Ганна ж удавала, що зовсім не помічає нічого, і мучилась тим, що не цінують її вибачливості.
Іноді ж увечері Таля поверталася додому далеко пізніше за самого Володимира. Тоді Володимир хмурився, пробував вичитувати Талі, але вона і йому так само безапеляційно відповідала: "Була там, де хотіла!" В такі моменти в Ганни прокидалася зловтіха проти Володимира. Їй хотілося з кимось тішитися з його поразки, але з нею ніколи не було нікого близького…
Подзвонивши до Вольської, Ганна очікувала біля дверей із таким почуттям, ніби вона ось зараз побачить улюблену сестру, з якою була розлучена цілими роками…
Вольська справді зустріла її, як рідню.
— Ви собі не можете уявити, Ганно Павлівно, яка я рада вас бачити. Я ж тут, як у тюрмі. Вже з місяць, як приїхала, і хоч би одна жива душа зайшла коли.
Видно було, що їй нелегко живеться. На обличчі ні однієї плями косметики, і від цього все обличчя видавалося старечим, зморшкуватим. Низенька кімната, звичайні меблі, — з минулих розкошів тільки того, що пишне трюмо. Ганна заглянула в нього й зауважила велику подібність з обличчям Вольської. Вона навіть сподівалася, що Вольська скаже їй про старезність, але Вольську, здається, найдужче обходило її особисте життя. Вона без упину розповідала про себе.
Хіба вона вже нічого не варта жінка, щоб ото він протиставляв її якомусь дівчаті? Любові Григорівні це особливо прикро тепер, коли Вольський став за технічного директора на заводі. Все ж вона чимало колись сприяла його кар’єрі своїми зв’язками. Ні, вона не стерпить цього! Вона помститься, так помститься, що Вольський буде пам’ятати її до смерті.
— Кінець кінцем, усі вони однакові, — зауважила Ганна.
— Не кажіть, ви того не пережили, що пережила я. У вас є родина, є якась мета… Ви знаєте, яка то мука — безперспективна самотність…
— О, це я добре знаю!..
Вольська здивовано глянула на Ганну. В її застиглому вогкому погляді вона прочитала таку муку, яку можуть породити тільки неймовірно тяжкі моральні страждання. Вольська мимоволі торкнулася співчутливо Ганниної руки. Цей дотик був тією краплею, що переповнила Ганні груди жалем до себе. Вона розридалась. Хіба в неї є родина? Хіба в неї є друзі? Коли б тільки Любов Григорівна знала, що сталося з її донькою.
Ганна майже з розпачем простягла руку до Вольської.
— Любове Григорівно, ради Бога, скажіть, що ви знаєте про Нікову смерть!
Вольська болісно стисла вуста. Здавалось, того, що вона знає, вона ніколи нікому не відкриє. Але на хвилину вона замислилась, і вуста їй рознялися.
— Я вас розумію… Я думала, що ви ніколи не будете знати про це, що ви будете щаслива…
— На бога! Все, все…
Вольська, зосередившися в собі, промовляла, як піфія:
— Власне, я нічого певне не знаю. Ви пригадуєте той вечір на іменинах? Коли б ви бачили, який розлютований вийшов тоді Володимир Андрійович! Він нізащо не хотів іти до нас спати. Але відпускати його в такому стані було небезпечно. Ми з Вольським майже силоміць затягли його до себе. І от тоді я почула за стіною їхню розмову. Вольський ніби жартома промовив до Володимира Андрійовича: "А ви ж сьогодні мали нагоду так легко позбутися свого конкурента. В той момент, коли він держався за мідні опуки, досить вам було вимкнути одного реостата з серії, що приводить у рух високу частоту, щоб вона вийшла з ладу. Клеми антени залишалися б під високою напругою з низькою частотою, а тоді… амба…". "Коли б тоді я знав, що він виявить себе такою падлюкою, я в цури розніс би його разом із винаходом", — каже Володимир Андрійович. "Ну, що ж… Проґавили. Лягаймо спати". "Ані чорта я не проґавив!" — ударив розлючено по столі Володимир Андрійович. Тоді, видно, Вольський застеріг Володимира Андрійовича від того, щоб я не почула, і дальшої їхньої розмови я не могла розібрати. Але справа, мабуть, на тому не закінчилася. Володимир Андрійович дуже часто після того заходив до нас. Випивали з Вольським і взагалі сприятелювались. Я знала, що їх об’єднала спільна зненависть до Миколи Матвійовича. Я знала, що Вольський, попри свою улесливість, ненавидів Миколу Матвійовича, бо той не поділяв його інтриганських намірів та й сам деякою мірою стояв йому на дорозі. Я знаю, що б живий був Микола Матвійович, Вольський ніколи не був би за директора. І коли я почула про трагічну смерть Миколи Матвійовича, та ще й у присутності Вольського й Володимира Андрійовича, в мене ні на хвилину не було сумніву. Це справа їх обох.
— І Володимира? — перепитала злякано Ганна.
— А ви хіба цього не почували? Ви ж самі мені на це сьогодні натякали.
— Так, так, — говорила про себе Ганна, протираючи долонями чоло й скроні. Вона була ніби в чаду, але від того в ній зароджувалась якась прозорливість. Ганна майже тішилася зі свого відкриття, хоч посмішка, що виривалася їй на вуста, зараз же перекошувалася в потворну гримасу. Ганна мінилася на виду. Вольська боялася, що з нею станеться істерія. Вона принесла склянку води, але Ганна відхилила:
— Дякую… Ви хороша. Але це так несподівано!
Ганна підвелася.
Вольська була розгублена не менше за Ганну. Вона вже, здається, каялася, що так довірливо висловилась перед Ганною.
— Ганно Павлівно, люба моя, ви не хвилюйтесь! Я ж нічого не знаю напевне. Ради Бога, не кажіть Володимирові Андрійовичу. Я така беззахисна!
Ганна погоджувалася, не слухаючи її.
Всю дорогу додому вона промовляла до себе вголос: "так, так"… Усе підтверджувало здогад Вольської. Хіба не приходив Володимир щовечора п’яний? Хіба не погрожував: "або він, або я"? Так, так! Він передбачав катастрофу. Він завчасу написав свій етюд. Він був майже божевільний у перші дні після катастрофи.
Дійшовши додому, Ганна не мала вже сумніву у Володимировій співучасті. З цією певністю до неї повернулося й самовладання.
Вона взялася до обіду так, як наймичка, що не сміє мати ані особистих переживань, ані трагедій. Але з обідом вона все ж запізнилася, і це дало Володимирові привід гукнути:
— Що, ти до цього часу фліртом займалася чи з візитами ходила?
— Хай це тебе не обходить! Маєш безплатну куховарку, і цього досить із тебе.
Володимир Андрійович замовк. Якісь нові погрозливі нотки звучали їй у голосі.
Як личить справжній куховарці, Ганна не вийшла на обід до столу. Вона почувала навіть напад люті від того, що бачила Талю поруч із Володимиром. Нехай підсвідомо, але в тому був Талин злочин. Вона обідає поруч із убивцею її батька. Проходячи повз Талю, Ганна напружувала всю силу волі, щоб не кинутись на неї з докорами. Вона ж його улюблена єдина донька! Вона його кров і плоть! У неї ті самі Нікові властивості. Широкий лоб, сміливий погляд, рішучість у затиснених вустах… Ні, Таля не гідна їх мати. Ганна почувала в приміщенні Нікову присутність, його докірливі чорні очі, його мстивий погляд.
І з нею сталось якесь запаморочення. Вона не чула, коли до неї озивалися. Почала переходити з кімнати до кімнати, ніби сподівалась когось застати там. Якось без слів утворилася до того задушлива атмосфера, що Таля поспішила зникнути з дому.
Ганна залишилася на самоті з Володимиром. У її запамороченій голові снували різні плани помсти, але при найменшому нахилі до дії голова вже просвітлювалась, вона почувала, що все ж не має достатньої певності в його злочині…
Пильно чомусь задивлялася пронизливим поглядом. Володимир мимоволі підніс голову й здригнувся перед страшними очима.
— Чого ти так дивишся? Що я тобі?..
— Вбивця, — хотіла доказати Ганна, але щось затримало їй голос, вона одвернулася.
Так. Нема сумніву. Він здригнувся. Він боягуз. Він тікає з дому… "Вбивця, вбивця", — тріумфував якийсь голос у Ганні, їй ніби хотілося сміятись від утіхи, але весь вираз обличчя був суворий.
Підійшла до гардеробу й почала переглядати Нікове хутро. Чомусь здавалося, що там повинні бути криваві плями. Але плям не було. Ганна опам'яталась.
Так, так! Вона мусить тверезо зважити всю ситуацію. Так. Це добре. Вона ж не почуває зараз жодного болю. Думка ясна. Зібрати всі матеріали — і справу до суду. Так велить закон… Але раптом обурено скрикнув у ній якийсь внутрішній голос: "це не те, не те!"…
І вже думки сплутані. Він убивця!.. Кошмар якийсь запаморочує голову. Ганна вже бачить, як у конвульсіях корчиться Нікове тіло, як громовими іскрами розлітається винахід. Володимир тікає. Він перед нею плаче, як боягуз, як нікчемна істота. І вона з ним жила?! Запродала себе й дитину?!
(Продовження на наступній сторінці)