Притишеним голосом, розрахованим на співчуття, він сказав, що досі йому не щастило зустріти отаку цікаву дівчину, якою є Клара. Були, звичайно, знайомства, але все не те.
— Ну, як ваш проект моделювання історії? — перевела розмову на інше Клара.
— Комісія експертів схвалила.
— Он як! А ви особисто вважаєте, що він досконалий?
— На жаль, він далекий від досконалості. Немає гарантії, що наслідки будуть не викривлені. Але час покаже. Спробувати варто.
— А що ви вважаєте слабким у ньому? Генріх охоче виклав свої міркування:
— Що таке, власне, історія? Це події в часі і в просторі. Так от, якщо простір ми забезпечуємо, то час… Ви ж розумієте, ми не можемо розтягнути експеримент, скажімо, на три тисячі років. Потрібне пришвидшення. І тут важливо визначити коефіцієнт.
— Це було б комічно: філософи не прогулюватимуться, а бігатимуть і на бігу проголошуватимуть свою мудрість.
— З філософами ще можна впоратись: думки їхні відомі, гайнувати час ніхто їм не дозволить. А от пересування армій, бої. Хоча швидкість подій і процесів — явище відносне. Може, порівнюючи з яким-небудь суспільством на другому кінці Галактики, земляни живуть у блискавичному, так би мовити, темпі.
— Можливо, — згодилась Клара. — Але інша інтенсивність може привести й до інших наслідків. Та ме-не хвилює не це. Мені здається, проект у самій своїй суті антигуманний.
Генріх не міг погодитися з цим і підкреслив, що біороботи — це, власне, механізми, або, сказати б, символи колишніх діючих сил.
— Механізми… з емоціями? Чим же вони відрізнятимуться від людей?
Генріх пустився в міркування про юридичний статус біороботів, їхнє походження. До того ж експери-мент, мабуть, доведеться розчленити — запрограмувати тільки вузлові, критичні моменти, які впливали на хід історії. Але Клара не відступалася, і Генріх зрештою постарався перевести розмову на інше.
Зручно розташувавшись на сидінні коло Великого фонтана, вони заговорили про Кларину роботу. З чемності Генріх поцікавився новими відкриттями інституту "Геомагнітний полюс".
— Нічого особливого, — без ентузіазму сказала Клара. — Виявлено тенденцію до зниження напруги ма-гнітного поля.
— Цікаво, як це пояснюють ваші теоретики?
— З’явилась чергова гіпотеза — синхронної періодичної пульсації.
— І яку ж періодичність виявлено?
— Нинішні параметри вважаються початком нового періоду, а скільки він триватиме…
— Дуже цікаво.
— А я не бачу в цьому нічого особливого.
Після недовгої мовчанки Генріх делікатно запропонував:
— А може, зробимо вилазку на сніг?
Клара винувато посміхнулась:
— Я боюся холоду. Та й часу, не маю. — Підвелася і запитала: — Ви зараз куди: на Космічну Пращу?
— Так. — У Генріховому голосі забринів сум. — Я мушу повернутися на свою базу.
— Щасливо долетіти!
— А чи можу я коли-небудь ще прибути сюди? — спитав Генріх.
— Так, — стримано дозволила Клара.
Генріхове обличчя осяялось щасливою усмішкою.
XII
Язики полум’я лизнули Никифорові одежу, поповзли по рукаві, по грудях, по спині. За мить вогонь охо-пив його всього, золотисті пломінці танцюють, наче справляючи якесь жахливе торжество на голому тілі. Боля-че, ох, як нестерпно боляче! І всередині вогонь: пече, не дає дихати. Ноги теж не слухаються, скільки він не біжить, а здається, все стоїть на місці! Напружує останні сили, бо хижак ось-ось наздожене. Никифор вже не оглядається, кожною клітиною відчуває жах, крик застряє йому в горлі, а крізь зуби проривається стогін. Звідкись проникають приглушені слова: "Він марить". Хто це сказав? Може, Клара?.. Так, так, он вона побігла від нього, також уся обсипана золотистими пелюстками. Та почекай же!.. Никифор на бігу починає рукою збивати з себе скалки полум’я; вони падають у траву, перестрибують із стебла на стебло, люто кидаються на соковиту поживу, аж сичать. І він біжить по тих пекучих пломінцях, біжить і почуває, що ось-ось упаде. "Серце! Підтри-майте йому серце!.." — знову долинуло здалеку-здалеку.
Він притискує долоню до грудей, де замість серця бурхає клубок вогню, і відчуває легкі поштовхи. І нараз з грудей спадають пекучі кайдани. Ах, як гарно, коли тебе не пече! Гарно лежати в траві, луки гойдаються, наче зелена палуба корабля, заколисують. Повіки склеплюються, нема болю, нема вогню. Похитується земля — плавно так. Спати, спати…
…Тепер голоси звучать ближче, Никифор чує їх крізь туманну пелену сну, але не може прокинутись. "Криза минула. Сказати по правді, я дуже боявся сепсису. Інфекція почала атаку одразу, і коли б рана не була оброблена вчасно, важко б ручатися за щасливий кінець. Довелося б, певне, ампутувати ногу…" Голоси відда-ляються, тануть, і тоді Никифор таки розплющує очі. Де це він?
Згорбившись, сидить біля нього, підперши голову кулачком, дівчина.
— Віруню… — впізнає він дівчину і шепоче пошерхлими вустами.
— Тсс… — свариться пальцем вона, у великих її очах і ляк, і радість. — Мовчи, тобі не можна говорити.
Никифор мовчить, тільки дивиться. Потім облизує пошерхлі губи і шепоче:
— Так, значить, міг бути й сепсис?.. — У Віри затріпотіли густі вії. — В кращому разі ампутація?
— Лежи спокійно, Ник. Минулося, от і добре.
— Та-ак, минулося… — Никифор перевів погляд на прозору стіну, за якою виднілася зеленкувата вода басейну. — А якби не ти?.. Недаремно мені Піфія казала, що я щасливий. Слухай…
А що слухати, не сказав. Зітхнув і тільки промовисто подивився на дівчину. Віра здогадалася: мабуть, хоче спитати про Клару. Болісна гримаса з’явилася на її обличчі: ну що йому сказати?
— Бач, як виходить… — обізвався Никифор. — Знову я опинився на цій віллі. Тут відпочивала Клара?
— Так, — хитнула головою Віра. — Я сюди перебралася.
— Якесь зачароване коло…
— Може, перевезти тебе додому?
— Ні, не турбуйся…
"Йому тут приємно, — подумала Віра. — Все нагадує про Клару. А коли асоціації позитивні, швидше одужає. Інколи й ілюзії бувають корисними". І справді, його пам’ять відбирала з минулого лише радісне, хоро-ше. "Це ж тут вона була, — думав Никифор. — Ці стіни пам’ятають її голос, меблі ще, мабуть, не забули її тіла. І що в ній такого… Дізнатися б про це — значить зробити велике відкриття!"
Стіна за ним ледь помітно засвітилася й погасла — пенати викликають Віру на зв’язок. Тепер, коли в приміщенні з’явився хворий, вони перестали користуватися звуковими сигналами. Віра полегшено зітхнула, підвелася і вийшла, м’яко ступаючи по голубому пластику. Никифор дивився їй вслід очима, сповненими надії, сподівання. Повернувшись за хвилину, Віра побачила той самий вираз очей і сказала:
— Це Клара. Цікавилась твоїм здоров’ям, просила вітати…
Яким радісним блиском засяяли його очі! Щось там у глибині заясніло, засвітилося, запромінилось. Вона цікавилась! Просила вітати!.. Невже не все втрачено? Можливо, Клара зрозуміла, що він завдав їй прикрощів, з надміру почуттів?
А Віра ледве стримувалася, щоб не заплакати. В серці росла заздрість до подруги, і це було страшенно погано. Розмовляла вона зовсім не з Кларою. Клара невідомо де, Клара не хоче обзиватися, то Охоронці Здоров’я цікавились, чи все гаразд. Ех, Ник, Ник…
XIII
Побачивши на екрані Никового батька, Віра прожогом кинулася по юнака. Батько дивився з екрана, як накульгує син, і спитав:
— Ну, як з ногою?
— Бачиш, уже ходжу!
Помовчали. Батько хмурився, торкався пальцями старанно поголеного підборіддя.
— Ну, а що збираєшся робити? — запитав згодом.
— Як тільки одужаю, подамся в Антарктиду. Я доведу… Я всім покажу… що Никифор Ярковий слів на вітер не кидає!
— І що ж ти доведеш?
— Я зроблю таке відкриття, таке відкриття!
Батько поглянув синові у вічі:
— Це добре, Ник, що в тебе завзяття. От тільки мотиви мені не подобаються. Покажу, доведу… Це хло-п’яцтво. Поміркуй спокійно, сам зрозумієш. Тобі треба почати з усвідомлення того факту, що ти живеш у суспільстві…
— Суспільство не визнає мене, ігнорує!
— Насамперед ти повинен…
— Я повинен! Та що я, зрештою, такого вчинив?!
— Ти порушив закон недоторканості особи і житла. Це атавізм, рецидив анархії, і суспільство…
— Навигадували казна-скільки обмежень, рухайся в лабіринті законів і традицій. А я не хочу! Мені по-трібен простір і простір!
— Неконтрольовані емоції…
— Я знаю: вам якби тільки логіка і ще раз логіка!
— А як же, сину? Емоції треба підпорядковувати розуму, інакше ніяка система не функціонуватиме, переважить ентропія.
— Ну й нехай!
— Оце вже нерозважливо, Ник.
— Та як же мені бути розважливим? Вони там займаються всілякими дурницями, а спробуй висловитись — слухати не хочуть!
— Може, ти мені розповіси?
(Продовження на наступній сторінці)