«Під крижаним щитом» Василь Бережний — страница 8

Читати онлайн фантастичну повість Василя Бережного «Під крижаним щитом»

A

    Притишеним голосом, розрахованим на співчуття, він сказав, що досі йому не щастило зустріти отаку цікаву дівчину, якою є Клара. Були, звичайно, знайомства, але все не те.

    — Ну, як ваш проект моделювання історії? — перевела розмову на інше Клара.

    — Комісія експертів схвалила.

    — Он як! А ви особисто вважаєте, що він досконалий?

    — На жаль, він далекий від досконалості. Немає гарантії, що наслідки будуть не викривлені. Але час покаже. Спробувати варто.

    — А що ви вважаєте слабким у ньому? Генріх охоче виклав свої міркування:

    — Що таке, власне, історія? Це події в часі і в просторі. Так от, якщо простір ми забезпечуємо, то час… Ви ж розумієте, ми не можемо розтягнути експеримент, скажімо, на три тисячі років. Потрібне пришвидшення. І тут важливо визначити коефіцієнт.

    — Це було б комічно: філософи не прогулюватимуться, а бігатимуть і на бігу проголошуватимуть свою мудрість.

    — З філософами ще можна впоратись: думки їхні відомі, гайнувати час ніхто їм не дозволить. А от пересування армій, бої. Хоча швидкість подій і процесів — явище відносне. Може, порівнюючи з яким-небудь суспільством на другому кінці Галактики, земляни живуть у блискавичному, так би мовити, темпі.

    — Можливо, — згодилась Клара. — Але інша інтенсивність може привести й до інших наслідків. Та ме-не хвилює не це. Мені здається, проект у самій своїй суті антигуманний.

    Генріх не міг погодитися з цим і підкреслив, що біороботи — це, власне, механізми, або, сказати б, символи колишніх діючих сил.

    — Механізми… з емоціями? Чим же вони відрізнятимуться від людей?

    Генріх пустився в міркування про юридичний статус біороботів, їхнє походження. До того ж експери-мент, мабуть, доведеться розчленити — запрограмувати тільки вузлові, критичні моменти, які впливали на хід історії. Але Клара не відступалася, і Генріх зрештою постарався перевести розмову на інше.

    Зручно розташувавшись на сидінні коло Великого фонтана, вони заговорили про Кларину роботу. З чемності Генріх поцікавився новими відкриттями інституту "Геомагнітний полюс".

    — Нічого особливого, — без ентузіазму сказала Клара. — Виявлено тенденцію до зниження напруги ма-гнітного поля.

    — Цікаво, як це пояснюють ваші теоретики?

    — З’явилась чергова гіпотеза — синхронної періодичної пульсації.

    — І яку ж періодичність виявлено?

    — Нинішні параметри вважаються початком нового періоду, а скільки він триватиме…

    — Дуже цікаво.

    — А я не бачу в цьому нічого особливого.

    Після недовгої мовчанки Генріх делікатно запропонував:

    — А може, зробимо вилазку на сніг?

    Клара винувато посміхнулась:

    — Я боюся холоду. Та й часу, не маю. — Підвелася і запитала: — Ви зараз куди: на Космічну Пращу?

    — Так. — У Генріховому голосі забринів сум. — Я мушу повернутися на свою базу.

    — Щасливо долетіти!

    — А чи можу я коли-небудь ще прибути сюди? — спитав Генріх.

    — Так, — стримано дозволила Клара.

    Генріхове обличчя осяялось щасливою усмішкою.

    XII

    Язики полум’я лизнули Никифорові одежу, поповзли по рукаві, по грудях, по спині. За мить вогонь охо-пив його всього, золотисті пломінці танцюють, наче справляючи якесь жахливе торжество на голому тілі. Боля-че, ох, як нестерпно боляче! І всередині вогонь: пече, не дає дихати. Ноги теж не слухаються, скільки він не біжить, а здається, все стоїть на місці! Напружує останні сили, бо хижак ось-ось наздожене. Никифор вже не оглядається, кожною клітиною відчуває жах, крик застряє йому в горлі, а крізь зуби проривається стогін. Звідкись проникають приглушені слова: "Він марить". Хто це сказав? Може, Клара?.. Так, так, он вона побігла від нього, також уся обсипана золотистими пелюстками. Та почекай же!.. Никифор на бігу починає рукою збивати з себе скалки полум’я; вони падають у траву, перестрибують із стебла на стебло, люто кидаються на соковиту поживу, аж сичать. І він біжить по тих пекучих пломінцях, біжить і почуває, що ось-ось упаде. "Серце! Підтри-майте йому серце!.." — знову долинуло здалеку-здалеку.

    Він притискує долоню до грудей, де замість серця бурхає клубок вогню, і відчуває легкі поштовхи. І нараз з грудей спадають пекучі кайдани. Ах, як гарно, коли тебе не пече! Гарно лежати в траві, луки гойдаються, наче зелена палуба корабля, заколисують. Повіки склеплюються, нема болю, нема вогню. Похитується земля — плавно так. Спати, спати…

    …Тепер голоси звучать ближче, Никифор чує їх крізь туманну пелену сну, але не може прокинутись. "Криза минула. Сказати по правді, я дуже боявся сепсису. Інфекція почала атаку одразу, і коли б рана не була оброблена вчасно, важко б ручатися за щасливий кінець. Довелося б, певне, ампутувати ногу…" Голоси відда-ляються, тануть, і тоді Никифор таки розплющує очі. Де це він?

    Згорбившись, сидить біля нього, підперши голову кулачком, дівчина.

    — Віруню… — впізнає він дівчину і шепоче пошерхлими вустами.

    — Тсс… — свариться пальцем вона, у великих її очах і ляк, і радість. — Мовчи, тобі не можна говорити.

    Никифор мовчить, тільки дивиться. Потім облизує пошерхлі губи і шепоче:

    — Так, значить, міг бути й сепсис?.. — У Віри затріпотіли густі вії. — В кращому разі ампутація?

    — Лежи спокійно, Ник. Минулося, от і добре.

    — Та-ак, минулося… — Никифор перевів погляд на прозору стіну, за якою виднілася зеленкувата вода басейну. — А якби не ти?.. Недаремно мені Піфія казала, що я щасливий. Слухай…

    А що слухати, не сказав. Зітхнув і тільки промовисто подивився на дівчину. Віра здогадалася: мабуть, хоче спитати про Клару. Болісна гримаса з’явилася на її обличчі: ну що йому сказати?

    — Бач, як виходить… — обізвався Никифор. — Знову я опинився на цій віллі. Тут відпочивала Клара?

    — Так, — хитнула головою Віра. — Я сюди перебралася.

    — Якесь зачароване коло…

    — Може, перевезти тебе додому?

    — Ні, не турбуйся…

    "Йому тут приємно, — подумала Віра. — Все нагадує про Клару. А коли асоціації позитивні, швидше одужає. Інколи й ілюзії бувають корисними". І справді, його пам’ять відбирала з минулого лише радісне, хоро-ше. "Це ж тут вона була, — думав Никифор. — Ці стіни пам’ятають її голос, меблі ще, мабуть, не забули її тіла. І що в ній такого… Дізнатися б про це — значить зробити велике відкриття!"

    Стіна за ним ледь помітно засвітилася й погасла — пенати викликають Віру на зв’язок. Тепер, коли в приміщенні з’явився хворий, вони перестали користуватися звуковими сигналами. Віра полегшено зітхнула, підвелася і вийшла, м’яко ступаючи по голубому пластику. Никифор дивився їй вслід очима, сповненими надії, сподівання. Повернувшись за хвилину, Віра побачила той самий вираз очей і сказала:

    — Це Клара. Цікавилась твоїм здоров’ям, просила вітати…

    Яким радісним блиском засяяли його очі! Щось там у глибині заясніло, засвітилося, запромінилось. Вона цікавилась! Просила вітати!.. Невже не все втрачено? Можливо, Клара зрозуміла, що він завдав їй прикрощів, з надміру почуттів?

    А Віра ледве стримувалася, щоб не заплакати. В серці росла заздрість до подруги, і це було страшенно погано. Розмовляла вона зовсім не з Кларою. Клара невідомо де, Клара не хоче обзиватися, то Охоронці Здоров’я цікавились, чи все гаразд. Ех, Ник, Ник…

    XIII

    Побачивши на екрані Никового батька, Віра прожогом кинулася по юнака. Батько дивився з екрана, як накульгує син, і спитав:

    — Ну, як з ногою?

    — Бачиш, уже ходжу!

    Помовчали. Батько хмурився, торкався пальцями старанно поголеного підборіддя.

    — Ну, а що збираєшся робити? — запитав згодом.

    — Як тільки одужаю, подамся в Антарктиду. Я доведу… Я всім покажу… що Никифор Ярковий слів на вітер не кидає!

    — І що ж ти доведеш?

    — Я зроблю таке відкриття, таке відкриття!

    Батько поглянув синові у вічі:

    — Це добре, Ник, що в тебе завзяття. От тільки мотиви мені не подобаються. Покажу, доведу… Це хло-п’яцтво. Поміркуй спокійно, сам зрозумієш. Тобі треба почати з усвідомлення того факту, що ти живеш у суспільстві…

    — Суспільство не визнає мене, ігнорує!

    — Насамперед ти повинен…

    — Я повинен! Та що я, зрештою, такого вчинив?!

    — Ти порушив закон недоторканості особи і житла. Це атавізм, рецидив анархії, і суспільство…

    — Навигадували казна-скільки обмежень, рухайся в лабіринті законів і традицій. А я не хочу! Мені по-трібен простір і простір!

    — Неконтрольовані емоції…

    — Я знаю: вам якби тільки логіка і ще раз логіка!

    — А як же, сину? Емоції треба підпорядковувати розуму, інакше ніяка система не функціонуватиме, переважить ентропія.

    — Ну й нехай!

    — Оце вже нерозважливо, Ник.

    — Та як же мені бути розважливим? Вони там займаються всілякими дурницями, а спробуй висловитись — слухати не хочуть!

    — Може, ти мені розповіси?

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора