— Багато монументальних витворів стародавнього світу відновлено, — сказав Уранос. — Шкода тільки, що до цієї програми не включено Вавілона.
— А може, це й добре, — заперечила Клара. — Вавілон залишився в пам’яті історії як символ тяжкої не-волі, нечуваного насильства і рідкісної розбещеності. Навіщо його воскрешати?
— Історія — це історія, — зітхнув Уранос.
Острів Родос зі своїм колосом відплив у далечінь, окутався серпанком і швидко зник за обрієм. Знову на-вколо плюскотіли сині хвилі, де-не-де біліли кораблі.
— У ті часи мистецтво розвивалося наче якимись вибухами, — помовчавши, продовжував Уранос. — То в Межиріччі, то на берегах Нілу, то в Греції, Римі…
— Це влучно: вибухами.
— Але вже недалеко той час, коли таємниці історичного процесу будуть простежені.
— А хіба історична наука ще не осягла всього процесу? — Клара кинула на свого співрозмовника заціка-влений погляд.
— Бачте… Вона зібрала, мабуть, увесь фактичний матеріал, який можна зібрати, проаналізувала його і дала приблизно правильну картину того, як проходив історичний розвиток. А от чому саме так, а не інакше, чому вилився такий варіант, а не інший, на це відповіді ще нема.
— І, певне, ніколи й не буде, — замислено сказала Клара.
—Чому не буде? Ми терплячі, ми про все дізнаємось і поставимо крапку.
— Хто це — ми?
В Ураноса проскочила іскорка в жовтизні очей.
— Ну… історики, звичайно.
— Он уже Ніл! — вигукнула Клара. — Піраміди, піраміди бачу…
На якусь мить блиснула думка: вийти! Запросити його і вийти! Та Клара відкинула цей намір. Дивилася, як пропливають величні рукотворні гори, малесенькі постаті людей біля них…
— Ну, от хто пояснить: чому фараон Хеопс вирішив збудувати собі таку грандіозну могилу? Спору-дження пірамід, певне, дуже підривало економіку Єгипту, і, може, коли б не такі безглузді витрати людської енергії, історія пішла б по іншому руслу? Могли б же фараони вдовольнитися хоча б удесятеро меншими гроб-ницями?
— Все це можливо, — хитнув зеленавою головою Уранос, — і на всі подібні питання наука таки одер-жить відповідь.
— Яким чином? — з іронією в голосі спитала Клара. — Може, як у фантастиці, пошлють істориків у да-леке минуле, щоб вони там, на місці, все зафіксували?..
— Зараз розробляється складний, занадто складний, але й дуже цікавий проект,— зумисне не помічаючи її іронії, сказав Уранос— Він уже й назву має, але поки що тільки назву…
— Як же він зветься, цей таємничий проект?
— Модель Історії Людства — МІЛ скорочено.
— Що це означає?
— Тут може бути кілька варіантів. Ось, наприклад, такий. В одному з найбільших цирків Місяця, на не-видимому боці, спорудити зменшену модель Середземномор’я з прилеглими до нього територіями: Єгипет, Дворіччя, Мала Азія, Європа… Тектимуть річки, здійматимуться бурі, будуть запрограмовані землетруси, ви-бухи вулканів, словом, усі природні компоненти. На цій арені діятимуть біороботи, створені на основі електро-ніки білкових молекул,— шумери, єгиптяни, ассірійці, греки, римляни… Запрограмовані до розвитку, розмно-ження, з усіма людськими інстинктами. Можна буде побачити, так би мовити, в натурі Рамзеса, Накуходоносо-ра, Олександра Македонського, Юлія Цезаря… Взяття Вавілона персами, бій у Фермопілах і зруйнування Кар-фагена…
— Цікаво було б побачити Клеопатру, — сказала Клара і зашарілася.
— Звичайно, цікаво. Або засідання Ареопагу чи римського Сенату. Вони створять і свої піраміди, і колоса Родоського, і Парфенон, і Колізей.
— Заждіть, вони, значить, і кохатимуть і ненавидітимуть?
— Звичайно. Все, як у людей.
Клара здригнулася.
— І рабство в них буде?
— Аякже.
— І вбивства, і муки?
— Все, як у людей. Діятиме той самий закон причинності. Гігантський моделюючий центр лише збиратиме інформацію для аналізу, ніякого втручання в процес аж до кінця експерименту.
Клара подивилась на нього довгим, уважним поглядом:
— А ви не вважаєте, що це… жорстоко?
— Жорстоко? Залежить, як на це дивитись. Фінішний імпульс миттєво зітре пам’ять у мільйонів роботів, і згодом можна буде підготувати інші фази історичної моделі. Яка ж тут жорстокість? Це станеться миттєво, ніхто з них не встигне відчути жах загибелі.
— А що, як вони здогадаються про фінал? Ну, інтуїтивно чи внаслідок неточності в програмуванні… Ні, ні, таке моделювання… Коли цей проект винесуть на затвердження громадськості?
— Ми ще тільки розпочали розробку.
— Я голосуватиму проти.
Зеленоволосий вчений знизав плечима і нічого не сказав. Тільки поглядав на неї вивчаючим, зацікавленим поглядом.
На екрані його апарата пропливали африканські савани. Клара зіщулилася, сховала підборіддя в комірець куртки і мовчки спостерігала безконечні плантації. їй почулося, наче хтось кличе: "Кларо Кларо!" Ні, не почулось, голос шепотів їй із транзистора. Так, це Віра. Клара приклала долоню до вуха, щоб краще було чути. "Кларо! Ти мене чуєш? Де б ти не була — вернися! Никифор зник, можливе нещастя, вернися, будемо шукати, Кларо!.." Вірин голос благав, і першої миті Клара вже сіпнулася підвестися, піти до вихідного шлюзу. Зник… А їм, власне, яке діло? "Ти мене чуєш, Кларо? Де б ти не була…" Клара натиснула кнопочку, і Вірин голос обі-рвався. Досить із неї того Ника!
Сусід щось розповідав, та Клара не дослухалась, у відповідь на його запитання лише кивала головою. Коли він попросив дозволу зателевізуватися до неї, так само кивнула головою і механічно подала картку зі своїми координатами. Він, здається, з радістю зиркнув на той шматочок пластика і обережно сховав до кишеньки. Кла-ра була наче в трансі, до її свідомості майже не доходили чемні слова його подяки, стримані компліменти і по-яснення, що Антарктида цікавить його як археолога. Нарешті він встав на стартовому острові Космічна Праща. Клара зітхнула і заплющила очі, збираючись подрімати до Антарктиди.
VIII
Перші промені сонця застали Віру на пласкому даху. Тут вона любила робити гімнастичні вправи. Інколи виконувала загальний комплекс, передаваний по радіо, а найчастіше імпровізувала під музику. Легкість, пруж-ність тіла — яке це приємне фізичне відчування! Ходила то на пальцях, то на п’ятах, потім ногами креслила в повітрі зигзаги, підстрибувала, взявшись у боки, або котилася колесом, спираючись то на руки, то на ноги. Дрі-бні краплинки поту зросили її щоки, а дівчина гасала з непослабним завзяттям — то перекидалася через голову, розтріпуючи кучму світло-русого волосся, то на мить зупинялася, плавно розводячи руки і випинаючи тугі гру-денята. В таку мить промені сонця робили з неї дивовижну скульптуру, ніби стверджуючи стародавній афо-ризм: люди — діти Сонця. Бадьора й весела зійшла дівчина вниз, але, згадавши Ника, відчула якусь порожнечу, невиразна тривога стиснула груди. Де він зараз? Що робить?..
Переборюючи ніяковість, почала викликати його котедж. Ніякої відповіді. Пенати твердять одне: Ники-фора Яркового вдома нема. Куди ж він подався? Мабуть, таки втік. Це чомусь образило і засмутило Віру. Сні-дала зовсім без апетиту, обмірковувала те, що сталося. Ну, гаразд, Клара, ігнорація… Але міг же він хоч сказа-ти? А то навіть не попрощався! Ставало гірко на душі. Безцільно бродила по кімнатах, не знаючи, де себе поді-ти. Ех, Ник… Звичайно, якщо вона схоче — знайде його, хоча б по радіомаяку. Але чи потрібно нав’язуватися? Хіба що він потрапить у біду…
Віра спіймала себе на думці, що бажає Никові якогось нещастя, звичайно, не дуже небезпечного, а тако-го, щоб саме вона могла йому зарадити. їй одразу ж стало ніяково, що так подумала, а потім смішно: дитячість! Все-таки у п’ятнадцять років треба хоч трохи серйозності…
"Клара — ось хто тут зараз потрібний! Вона, тільки вона зможе відвернути нещастя…" Віра почала кли-кати подругу, але не докликалась.
Була в такому пригніченому настрої, що наступного ранку навіть зарядки не робила. Нашорошено, три-вожно прислухалася до тиші. Аж кинулась, коли її викликали на зв’язок. Доки добігла до Рожевої зали, чого тільки не передумала. От бач, вона образилась, а він викликає, не забув про неї. А що нічого не сказав, то, мо-же, побоювався, що вона відговорить, а тепер ось потребує її допомоги. Ех, Ник, Ник…
З екрана дивилась на неї Клара.
— Що з тобою, Віро, ти чимось збентежена?
— Нічого, це так… — Віра намагалась говорити якомога спокійніше. — Я сподівалася… Вірніше, не сподівалася. Ах, Кларо, чому ти так довго не обзивалася? Тут сталися такі події…
— Невже ти, Віро, не здогадуєшся, що ті події мене зовсім не цікавлять?
Віра відчула в цих словах щось силуване, чуже, подруга якось одразу ніби віддалилась. Раніше їхні заці-кавлення були спільними, а тепер, виходить… Як швидко міняються люди! Ну що ж, коли її не цікавить те, що тут сталося, то Віра й не казатиме.
Пауза затяглася, і Клара, мабуть, щоб внести розрядку, заговорила швидко-швидко, без ніяких запитань:
(Продовження на наступній сторінці)