— Якщо цікавишся… Прошу. Спостереження за магнітним полем Землі за останні сто років показали, що воно слабне дедалі більше. Хіба це не свідчить про вичерпання речовини, яка його створює? Отже, в надрах Землі, десь в Антарктиді, є поклади матерії з природним магнетизмом. Чи повинні ми ждати, доки крива інтенсивності її випромінювання дійде до нуля? Хіба не ясно, чим загрожує не те що зникнення, а лише ослаблення магнітного поля, скажімо, наполовину? Жорстока радіація космосу, не маючи перед собою потужного магнітного панцира, сягатиме поверхні Землі…
— А хіба атмосфера не захищає нас?
— Такої інтенсивної радіації атмосфера неспроможна поглинути. її захоплюють радіаційні пояси планети — магнітні вловлювачі. Я гадаю, що наспів час знайти родовище магнітної матерії, вивчити її з тим, аби син-тезувати її штучно. Ось про що я хотів говорити з колегами, та вони відвернулись од мене. Але я… я їм доведу!
— Ах, Ник, — перебив старший Ярковий, — коли ти говориш як учений, тебе цікаво слухати, а як тільки починаєш "якати"… Ну, та до цього ми ще повернемось. Що ж до твоєї гіпотези, то можу сказати: вона цікава і навіть вірогідна, хоча й будується на фантастичній основі. Проти неї можна висунути серйозні заперечення.
— Які?
— От хоча б таке: що ти скажеш про магнітне поле Сонця? Там теж "поклади" якоїсь особливої матерії?
Батько очікуюче подивився на сина. Десь у глибині душі він захоплювався ним, навіть схвалював його бунт, але не наважувався зізнатися собі в цьому.
— Що ж, заперечення цікаве… — бубонів Ник. — Я якось про це й не подумав… Перше, що з’являється на думку, це… Аналогічні явища можуть виникати з різних причин… Хоча чому б Сонцю не мати такої мате-рії? Адже модель сонячних надр гіпотетична.
— Ну що ж, сину, все це цікаво, але насамперед ти мусиш… увійти в колію.
Никифор засміявся, відкинувши голову назад і притуливши долоні до грудей. Так само, як колись сміяв-ся і старший Ярковий.
— Оце влучно сказано: в колію! Ввійти в колію традицій, а голову — в ошийник звичаїв.
Віра дослухалась до кожного їхнього слова. Аргументація Никового батька здавалась їй переконливішою, проте в душі чомусь схилялась на бік Ника, всупереч логіці симпатизувала його запереченням. А коли б хто спитав її "чому?", не знала 6, що й відповісти.
— Рано чи пізно, а тобі доведеться піти на компроміс, — сказав на закінчення батько. — І чим раніше, тим краще для тебе.
— Ніяких компромісів!
— Тільки без хлоп’яцтва. Ти вже дорослий, відповідальний член суспільства. Не забувай про це.
"Дорослий, відповідальний…— думав Никифор, втупившись у порожній екран.— А що я такого зро-бив?"
XIV
Кілька днів після розмови з батьком Никифор був дуже мовчазний, нічого не розпитував у Віри, нічого не розповідав їй, навіть Кларою не цікавився. Годинами лежав собі чи сидів у кріслі навпроти скляної стіни, а його бездумний погляд блукав десь далеко-далеко. Віра, остерігаючись набриднути йому своєю увагою, захо-дила до кімнати якомога рідше. Увечері, плаваючи в басейні, спостерігала крізь плетиво гілля, що його скляна стіна кидає в простір лише тьмаві полиски.
А вечори пливли прозорі і такі тихі, що, здавалося, прислухайся — і почуєш шерхіт тіней. Віру тягло кудись, байдуже куди, аби тільки йти стежками, травами і щоб не самій, а вдвох. Хай би Ник мовчав, і вона б мо-вчала, аби тільки чула його дихання побіля себе. Ах, ці вечори! Кого вони не зачарують? Віра зітхала, накидала на плечі легкий халатик і неквапно йшла до свого покою.
Одного разу, коли вона вже спала, до вілли прокралася темна постать, прочалапкала до Никової кімнати і легенько постукала. Ник щось невдоволено буркнув, двері прочинилися.
— До тебе можна? Тільки не вмикай, будь ласка, освітлення. Це я, Гліб. Не впізнав?
— А чого ти так скрадаєшся? — здивувався Никифор.
— Та, знаєш, щоб Віру не потурбувати… Я ненадовго… — Він сів у крісло біля Никового ліжка, піді-бравши ноги і обіпершись руками, наче готувався схопитися і побігти. — Розумієш, Ник… Ти не ображайся, що я ото так відповів тобі… Знаєш, мені незручно було перед колегами…
— Незручно… — з іронією повторив Никифор. — Скажи просто: злякався.
— Ну, це ти занадто. Нічого я не злякався, але, розумієш, якось воно в такій ситуації…
Никифор слухав і дивувався: що сталося з Глібом? Колись поривистий, енергійний, незалежний у міркуваннях, зараз перетворився на свою протилежність — боїться навіть Вірі потрапити на очі, говорить зовсім не те, що думає. Деякий час Никифор слухав, не перебиваючи, але слова товариша несли так мало інформації, що він зрештою не витримав і махнув рукою:
— Досить! Ти не ввів програми в свою електронну машину!
Гліб здивовано вирячився на нього.
— Ну, знаєш, я думав… просто побалакати…
— Формальна увага до товариша, який спіткнувся?
— Чого там формальна…
— А рецепти, поради, настанови, приписи для мене маєш?
— Порада одна, — твердіше заговорив Гліб. — Поки Рада Моралі й Етики не застосувала до тебе санк-цій, ти мусиш чесно визнати…
— Оце вже думка! Хоч і убога, нікчемна за своєю суттю, але думка. А то лепече…
— Чому убога? Чому нікчемна?
— Ти цього не зрозумієш. А втім, подумай.
Розмова явно не клеїлась. Глібове моралізаторство нічого не дало. Трохи посидівши, візитер вийшов так само тихо й непомітно, як і зайшов. А Никифор довго не міг заснути. І шкода було, що втратив друга (ех, як потрібен йому зараз справжній товариш!), і якось ніби й легше стало на душі. Що ж зробиш, дрібнокаліберним виявився Гліб. Проскочив сюди, мабуть, щоб і Льоля не знала… Ну й нехай собі, нехай… Може, й Клара хоті-ла, щоб я в нашийнику ходив… Клара… Піфія…
XV
Віра посміхалася, спостерігаючи, як Никифор вимушено, але в силу необхідності підкоряється "кнопковій цивілізації".
— Ну, як тобі, Ник, полегшало?
— Трохи.
— А дикого меду не кортить?
Він тільки махав рукою і одвертався — мовляв, знайшла над чим жартувати. А згодом уже й сам сміявся:
— Якби ти знала, як вони накинулись! Хмарою! Коли б я не стрибнув униз та не відкотився під кущ…
— Не стрибнув, а гепнувся, — сварилась пальцем Віра. — Бо й ногу поламав і бока обдер.
— Не будемо деталізувати. Я затулив обличчя руками, а вони… Ох, і люті!
— Не треба їм дорікати: вони захищали свій дім.
— А чого ж переслідували, коли я відступив?
— Ти хочеш сказати: коли вони тебе прогнали?
— Яка різниця?
— А така, що вони хотіли прогнати ворога якомога далі. Може, й гарячкували трохи.
— І все-таки вони злостиві…
Довго, аж поки Никифор і не видужав, головною темою їхніх іронічно-веселих розмов були його контакт з природою, а особливо бджолине "частування". Жартами Віра весь час намагалася приховати хвилювання, яке охоплювало її в присутності юнака. Він же був чемний і… байдужий. Минали дні за днями, Віра продовжила собі відпустку, і зрештою Никифор не міг не розпочати наукової роботи. Зважаючи на ігнорацію, він і не нама-гався зайняти своє місце в Науковому Центрі, але через Віру одержував усі матеріали, які його цікавили, і про-сиджував над ними цілі ночі. Особливе заінтересування викликав у нього геомагнітний полюс в Антарктиді.
— Це, мабуть, тому, що там Клара… — якось напівжартома сказала Віра.
— Ти так вважаєш? — Никифор підвів голову від проекційного апарата.
Віра підійшла до Никифора і легенько торкнула за плече:
— Слухай, а ти… коли втечеш до Антарктиди?
— Не втечу, а відправлюсь, коли добре підготуюся, — І він заговорив на свою улюблену тему, немовби перевіряючи власні висновки. Напруга поля, силові лінії, функції — ці слова не зачіпали Віриної душі. Дівчина думала одне: "Поїде, поїде… Ну то й що? Але ж там Клара… Клара… Невже я ревную? Невже закохалась? От тобі й гра…"
— Ти чого мовчиш? — зупинився проти неї Никифор.
— А що? Хіба ти щось питав?
— Вже пізно, іди спати.
— Ай справді… — Встала, потяглася, помітила, що він ковзнув поглядом по ній, і зашарілася. — Пора! Я так замріялась… Ага, ти от кажеш: джерело… А це ж твоя вигадка? Навіть батько…
— А я доведу, от побачиш. Там, де полюс, там і джерело, вірніше — навпаки: де джерело, там і полюс. Бо коли б це була функція всього ядра Землі, то полюсів на поверхні не було б. В кожному разі пора вивчити його, бо фактично про магнітне поле Землі ми знаємо не більше, як у двадцятому столітті. Ну, а ти, я сподіваюся, здогадуєшся, яке це має значення?
Останні слова Никифор вимовив з іронією, але Віра тільки поблажливо усміхнулась.
— А яке це має значення, коли я не здогадуюсь?
— Дуже велике, — не сприйняв жарту Никифор. — Я думав, ти мені допоможеш…
— Збиратися до Клари?
(Продовження на наступній сторінці)