Никифор спохмурнів. Останнім часом він не любив говорити про своє захоплення, але Віра не знала чо-му: чи охолов до Клари, чи, може, не хотів роз’ятрювати болючої рани?
Підійшла до нього, зазирнула в очі:
— Ти образився? Ну, не треба, я пожартувала. А про джерело магнетизму… Цікава вигадка, можна б створити відеострічку.
— Я думав: ти поїдеш зі мною…
Никифор притулився лобом до прозорої стіни і так стояв, дивлячись у чорну призму ночі. Вірі забракло слів, груди їй розпирали радощі, хотіла кинутися до нього, пригорнути, поцілувати. Це ж те, про що вона боя-лась і мріяти! Отже, гра продовжується! Ах, який він чудний!..
— А коли ми вирушаємо? — спитала якомога спокійніше.
Він обернувся, і першої миті на його обличчі сяйнула радість, але воно одразу ж зробилося непроникним, щільно зійшлися брови.
— Як тільки підготуємось, так і вирушимо.
XVI
Виявилось, підготовка до експедиції — не така вже й проста справа, як гадала Віра. Найперше, вони не знали, скільки це відбере часу, отже, який запас харчів брати. Та й спорядження важко було вибрати. Сніг, крига, морози…
— А знаєш що, візьмемо все те, що беруть альпіністи!
— Хороша ідея, — погодився Никифор.
Віра, звичайно, проконсультувалася в одному із спортивних осередків і наступного дня привезла на віллу два чудові альпіністські комплекти. Тут було і взуття, і одяг з електрообігрівом, і намет із теплими надувними ліжками, сухі харчі на два тижні, аптечка, рація і багато іншої дрібноти.
Никифор дні і ночі просиджував над літературою про Антарктиду. З невеликої картки на нього дивився норвежець Руаль Амундсен — людина, що першою ступила на Південний полюс. А геомагнітний — майже поруч! Тепер, коли в цей район планети можна дістатися комфортабельним геочовником, тільки зусиллям фантазії можна уявити собі, яка то була неймовірно тяжка і небезпечна експедиція! Невеличкий, як на теперішню мірку, відтинок шляху Амундсен з чотирма товаришами долав майже два місяці. Транспорт — собача запряжка. Никифор усміхнувся: а що, коли б і собі спробувати на собаках? Тільки чи витримав би він подібну подорож? Адже навіть такий досвідчений полярний дослідник, як англієць Роберт-Фолкон Скотт, котрий вслід за Амунд-сеном побував на Південному полюсі, загинув у снігах…
— Поглянь, Віро, на оце довгасте обличчя, — показав портрет Амундсена. — Бачиш, які суворі зморшки його покреслили?
— Мужній, видно, був чоловік.
— Ех, як я йому заздрю. Перед ним були ще не займані полюси…
— А я гадаю, він би нам позаздрив. Хіба не краще, коли мети можна досягнути меншими зусиллями?
— Е… — махнув рукою Никифор. — Ти не розумієш.
— Не журись, нам теж є що відкривати. Якщо твоя гіпотеза справдиться… Це буде грандіозне відкриття!
Відкриття… Чи не в цьому сенс людського життя? Перші кроки дитини — перші відкриття. Поступово, день за днем, рік за роком, людина відкриває світ і саму себе — у русі, звуках, кольорі, в думці, у видимому і схованому від ока. Затаєне мусить стати явним! Потяг до відкриттів — це органічна потреба людського духу. Але звідки починати? Як заглибитися до самісінького магнітного джерела?
Никифор зробив безліч начерків. Вирішив, що насамперед треба дослідити вже тисячу разів досліджений район магнітного полюса в Антарктиді. Бо попередники досліджували, маючи на оці свої специфічні цілі, але такої мети, як оце в нього, ще ні в кого не було! Регулярно складали магнітні мапи, визначали зміни величин вікових варіацій, але ніхто навіть не подумав копнути материк під крижаною товщею… А як, власне, він це зробить? Потужність крижаного покриву — чотири кілометри…
Никифор вивчав підлідну карту, що є ніби рентгенівським знімком материка Антарктиди, а уява малюва-ла йому чотирикілометровий крижаний панцир. Десь там, глибоко-глибоко під міцним, немов кремінь, зеленку-ватим льодом, схований таємничий об’єкт, а вони з Вірою, як ті комашки, длубаються над ним на отакій висоті…
— Слухай, Віро, ти, здається, розповідала, що тебе запрошували в гості до Антарктиди?
Віра саме приміряла альпіністські бутси. Підвела до Никифора розчервоніле обличчя:
— Так, мене запрошувала Клара.
— І щось говорилося про тунелі в кризі?
— Так, Клара казала про крижані гроти. — Віра очікувально дивилася на Никифора.
— Що ж про них… було сказано?
— Клара запевняє: там чарівно.
— Перестань кларкати, цих гротів на жодній карті немає. А коли тунелі йдуть на велику глибину і поблизу полюса…
— Розумію, Ник.
— Так от, треба дізнатися про тунелі все: розташування, довжину. І потім: яким способом їх прокладено. Одне слово, все!
— Я зараз зв’яжуся з Антарктидою, і ми матимемо надійну інформацію.
— Е, ні, краще там побувати і все побачити своїми очима.
"Он воно що…— подумала Віра.— Ник обґрунтовує свій візит…" У неї опустилися руки, обличчя на-брало сумовитого вигляду.
— Ти чого скисла? — Никифор торкнув її за плечі. — Хіба це так важко?
— Чому важко? Упораєшся.
— Поїдеш ти.
— Я?.. Справді, я?..
— Ти.
Дівчина враз ожила. Никифор, значить, не їде до Клари. Ну що ж, коли кін так вирішив… їй хотілося ту-пнути ногою, відштовхнутись од підлоги і попливти, попливти у танці. Але на одній ступні в неї був тапок, а на другій — важенний альпіністський черевичище. Віра стукнула ним об підлогу, але стуку, власне, не вийшло — шипи вгрузли в килимовий пластик, і вона ледве що не впала.
— Поїду, поїду, Ник!
XVII
Антарктида так відрізняється від решти материків, що Вірі здалося, ніби вона потрапила на іншу плане-ту. Коли підйомник виніс її з підземної платформи на поверхню, до прозорого купола, оточеного безмежним сніговим простором, дівчина аж здригнулася. Навстріч їй, усміхаючись, ішла Клара. Шапка смолянистого волосся, карі, з сухим полиском очі й білі-пребілі зуби… Вслід за нею поштиво ступав невисокий, але, певне, мі-цний молодик,
Клара радісно привітала подругу, познайомила з Генріхом.
— Ах, як тут цікаво! Я ж досі не була за Полярним колом!
— Ну, от бачиш, я ж давно запрошувала, — усміхнулась Клара.
— Не уявляла, що тут така…
— Це загадковий материк, — сказав Генріх. — Як ви вважаєте, Кларо?
— Так, він ще не зовсім вивчений.
— А може, навпаки: зовсім не вивчений? — кинула Віра. — Тут ще безліч таємниць.
Вірі кортіло розповісти про Никову гіпотезу, розпитати про тунелі в кризі і про все, що стосується магні-тного полюса, але вона вчасно стрималася. Навіщо гарячкувати?
— Таємниць? — здивувалася Клара. — Я б цього не сказала.
— А знаєте, Кларо, — вставив Генріх, — уже те, що тут заморожено дев’яносто відсотків усієї прісної води, унікально.
Всю дорогу до інституту (а це становило трохи більше ста кілометрів) вони розмовляли про Антарктиду. Те, що Віра називала загадковим, Клара вважала специфічним, та й тільки. Генріх більше схилявся до Віриних розміркувань і цим викликав у неї симпатію.
— Ви ж самі розповідали, — гречно звертався до Клари, — що якихось двадцять п’ять тисяч років тому тут був субтропічний клімат, і все, що тепер росте у ваших теплицях, росло собі на волі. Зеленіли долини, схи-ли гір, і хіба що на їхніх вершинах взимку білів сніг. Так що це, не таємниця?
Клара поблажливо усміхалася:
— Ні для кого не секрет, що клімат на Землі міняється…
В Генріха аж брови підкидалися з подиву: Клара завжди знайде, що відповісти! Дивився на неї захопле-но,, і це збуджувало якусь невиразну заздрість у Віри.
В інституті Клара найперше одвела подругу до свого житла, щоб та відпочила з дороги. Віра запевняла, що не стомилась, їй не терпілось якомога швидше побувати в крижаних тунелях, але Клара була несхитна.
— Будь чемною, Віру сю. Все-таки не близенький світ. Ось душ, отам спальня…
— Та я не засну!
— Дві години, не менше! Ми за тобою зайдемо, правда, Генріху?
— Так, так, — закивав головою Уранос, і Віра помітила, що його волосся під світильником набирало ще зеленіших відтінків.
Клара щось поманіпулювала на пульті, встановленому при вході, і вони вийшли.
Всмак освіжившись під душем і з’ївши маленького бутерброда з якоюсь смачною рибою, Віра лягла в постіль. Ну, звичайно ж, вона не засне. Здумала Никифора: як там він? Може, викликати до екрана? Нараз їй почувся притишений шелест. Підвелася на лікті і крізь овальне вікно, якого раніше не помітила, побачила сад. Звичайний яблуневий сад. Невисокі густолисті яблуні, зелена стіна тополь… Накрапав дощик, шелестів у листі. Віра усміхнулась: ну й Клара! Знає, чим приспати,— ввімкнула дощик. Вірі завжди приємно засинати під монотонне шелестіння дощу в листі…
Так з посмішкою на лиці вона й заснула. Сон трохи розгладив той дитячий усміх, але сліди його лишили-ся в кутиках уст і зникли тільки тоді, коли Віра розплющила свої великі очі й ворухнула губами. Дощ пройшов, надворі сяяло сонце, скісне проміння торкнулося її обличчя —— від цього, мабуть, і прокинулась. Коло постелі стояла Клара.
(Продовження на наступній сторінці)