«Модель слави» Василь Бережний

Читати онлайн оповідання Василя Бережного «Модель слави»

A- A+ A A1 A2 A3

1

Гілки тополі за вікном схитнулися, певне, там закублилось птаство, і Максим Петрович поклав ручку на чистий аркуш, підпер голову рукою і деякий час бездумно дивився на дерево, на білясті клапті неба, що просвічували крізь нього.

Останнім часом він усе частіше і з якоюсь полегкістю відкладав ручку. Раніше цього з ним не траплялось, писав, не підводячи голови, цілими годинами. Перевтома? Але ж інші он у шістдесят літ бадьорі, працюють легко. Може, в тому й суть, що легко? Йому ж художній образ давався не просто, звести ажурні вежі роману — то тяжкий, виснажливий, довгорічний труд, що всотував енергію мозку і серця. Те безперервне горіння живилося затаєною свідомістю: задля цієї праці він і живе на Землі, це його історична місія. Два романи трилогії йому, безперечно, вдалися, хоча критика згадала про них лише мимохідь. Та хіба він пише для критиків? Кожен день приносить листи — люди чекають, сподіваються... То голоси самого життя — хіба ж на них можна не відгукнутися?

Максим Петрович написав епіграф до розділу, почав перше речення, та одразу й закреслив: не те, не те... Слова якісь пісні, нейтральні, позбавлені силового поля, і думка розпливається, життя зникає, залишаються тільки знаки.

Залементував дзвоник. Мабуть, хтось із друзів-грабіжників. Вони відбирають найдорожче — час. Проте Максим Петрович пішов зустрічати непрошеного візитера без внутрішнього протесту. Робота все одно не йшла, а згаяну годину природа, може, якось компенсує. Відчинив двері — Севертека!

— По обличчю бачу: відірвав од рукопису! — загукав гість з порога.— Максим Лук невтомно збагачує людство!

Максим Петрович ніколи не сприймав його іронії, але звик, так, як ото звикають до гуркоту холодильника.

— Та працюю... потроху. Заходь.

Широкоплечий, животатий Севертека, тягнучи величезного портфеля, попрямував до кабінету, навалився на крісло, аж пружини заскрипіли.

— "Працюю..." Завжди він працює, ще з студентських літ! Тобі й померти ніколи буде,— видихнув Севертека, ставлячи портфеля на підлогу.

Скільки й пам'ятає його Максим Петрович — вони разом училися в університеті,— Севертека виділявся настирливим дотепуванням, через те ж і Севертекою став. Звуть його Грицьком, але, знайомлячись, він кожному переповідав анекдот: "Знаєте, як одна жінка говорила? Севертеко, Севертеко, чуєш, як смішно чоловіка звати — Грицько! Оце ж я й є". От його й прозвали Севертекою. Скоморошничав і тепер, хоча й став доцентом, та якщо колись це мало засвідчувати веселий характер, то згодом нібито прикривало глибоку натуру,— такий собі усний Вольтер чи Еразм Роттердамський. І найбільше кпинив із Максима Петровича саме за невилазну, каторжну працю.

— Ну, що нового, анахорете? Яку стрілу посилаєш у майбутнє?

— Та... застряв, як муха в патоці.

— А я тобі казав, і не раз, у такому розрізі: дай собі відітхнути, відпочинь!

— Коли б я тебе послухав, то... трилогії ще не було б і в зародку.

— Так життя ж минає, а Бальзаком все одно не станеш!

Максим Петрович ковзнув поглядом по густому йоржику товариша, досадливо поморщився. Наче й не дурний Севертека, а не розуміє, що другий Бальзак нікому не потрібен, а творча праця — то ж і є життя.

— Ну, знаєш...

— Знаю, знаю, мистецтво вимагає жертв. Але ж роками... та що я кажу, ось уже десятиліття ти прикутий до цього столу, як до галери! В такому розрізі.

Це мало означати турботу, вболівання, але Максим Петрович відчув якусь нещирість у голосі, награність, фальш. "Чи він мені заздрить? — подумав.— Відтоді, як перехопив Діану, йому не дає спокою моя "галера". Чому б то? Чи, може, прочитав про мене в Літературній Енциклопедії?

— А ти не чув про австралійського вченого Тейлора? Він витратив сорок шість років життя на пошуки первісних мурахів, і таки знайшов на півострові Ейр. Вважалося, що вони вимерли ще вісімдесят мільйонів років тому, і ось учений натрапив на кілька колоній живісіньких "викопних" мурахів. Хіба це не взірець самозабуття у праці?

Севертека вибалушив на нього очі:

— На мурахів... У такому розрізі... майже півстоліття?! Жахливе марнотратство.

— Ні, це науковий подвиг. Знайдено ланочку еволюції біологічного виду. А це крок у пізнанні світу.

— Крок до істини? — подався вперед Севертека.— Так давно помічено: істина — у вині. Я й заїхав, розумієш, у такому розрізі.

Він діловито розкрив портфеля, вийняв одну по одній три пляшки з красивими етикетками — вино, горілка, коньяк — і поставив їх просто на аркуші рукопису, що встеляли стіл. Потім почав діставати згортки, в яких, певне, була закуска.

Максим Петрович зніяковіло дивився на товариша, не можучи збагнути, чого це він затіває учту. Севертека, помітивши розгубленість Максима Петровича, підморгнув:

— Діна ще дещо привезе, я дзвонив їй. Ми ж знаємо, ти чоловік не ресторанний, от і вирішили, в такому розрізі... Бо хіба ж у тебе, самітника, що-небудь є в холодильнику? Може, коробка скумбрії... Діна салат зробить, от і відзначимо.

Аж тепер до господаря дійшло: сьогодні день його народження. Але ж дата не кругла — шістдесят один... уже шістдесят один?

— А знаєш, Грицьку, все це... фікції, оці дати. Життя — суцільне, а ми ділимо його на якісь відтинки.

— Ти що, хочеш відкрутитися? — вирячився Севертека.— Нічого, брат, не вийде. Діна сказала...

Діна... Діана... зоря його юності, гострий щем серця. Може, через неї так і лишився самотній. Тонкі риси обличчя, дивовижні агатові очі з синім відтінком, неповторний грудний голос... Але ж з емоційної сфери усе це давно перейшло в пам'ять, і нехай собі там зберігається, навіщо ці збурення? Перегоріло, перетліло...

— Я хотів докінчити розділ. Раз життя коротшає, треба працювати інтенсивніше.

— Робочий день уже закінчився, Сізіфе. В тебе хоч є скатертина заслати стіл? Давай, поки приїде Діна...

Дивно, але Максим Петрович і собі заметушився, прибрав із столу папери, застелив його квітчастою клейонкою, дістав із серванта чарки і бокали, поставив пляшку шампанського. Перемовляючись із Грицьком, думав про Діану. Було трохи досадно, що перебили роботу, але терпка цікавість змушувала серце битися частіше. Діана, Діана... Хоча б не пропустити першої миті, коли зустрінуться їхні погляди — це враження найоб'єктивніше. І чого вона раптом... Чи хоче побачити, як постарів, подався супроти Грицька за останній рік? Хоча на шістдесятилітті не була,— сидячи в президії, він уважно дивився в зал і вже кого-кого, а їх із Севертекою помітив би.

Нарешті з'явилась, і перше враження було: гарна, ще зовсім не стара. Така, як колись, і не така... До кутиків очей вчепились павутинки, обличчя прижухло, щоки втратили дівочу тужавість, але це таки вона. Трішечки відкопилена нижня губа і зараз надає обличчю якогось торжествуючого виразу.

Миттєва ніяковість була погамована, і ось вони вже заговорили, як і належить давнім друзям. Колись вона була веселою щебетухою, тепер її мова розважлива, некваплива, голос ніби аж погустішав. І пишна стала, як пава.

— То що, Максимку, перевалив за шостий десяток? Рости великий і мудрий! — її ніжні пальці торкнулися його вух, легенько сіпнули вгору. В очах їй щось змигнуло, стріпнулись густі вії, і розчулений Максим Петрович прихилив її до себе та й діткнувся примхливих губ.

— Дякую, що ви з Грицьком згадали...

Севертека загукав:

— А він і забув! Сидить собі, пише, а я й кажу: істина, брат, у вині!..

Ступивши з тісного, пофарбованого у вишневе, коридора до просторої кімнати, яка правила Максимові Петровичу і за кабінет і за вітальню, Діна примружила очі, роздивилася.

— Ого! Тут зовсім інший світ! Лаокоон... А хто цей мореплавець? — вказала на картину.— Він що — прив'язаний до щогли?

— То Одіссей.

— Хороше в тебе товариство...— Діна перевела погляд на чоловіка.— А ти чого сидиш склавши руки? Бери он, там усе є для салату.

Севертека, дурнувато усміхаючись, ухопив сумку і пішов на кухню.

Після першого ж тосту, випитого за здоров'я іменинника, "нашого славного письменника", Севертека розпочав нові наскоки на "галеру", мовляв, пора економити енергію, більше і — головне — регулярно відпочивати, бо доробок уже ж є...

— Що ж то за будівничий, який вилежується в холодку, коли залишилося звести дах? — добродушно захищався Максим Петрович.— Та й взагалі, мислячий мозок ніколи не вимикається.

— Йому якби тільки відпочивати,— Діна кинула докірливий погляд на свого балакуна.— Колеги вже давно професорами стали, а ти... все стараєшся, щоб не старатись.

Севертека змовчав, налив собі коньяку, одним духом вимчав і взявся апетитно заїдати салатом.

— Ми в гостях у письменника,— провадила далі Діна.— Цікаво, про що ти зараз пишеш, Максиме?

— Ну, як тобі сказати.... Завершую останній роман трилогії. Сучасність.— Максим Петрович усміхнувся.— Взагалі, я все життя пишу про життя.

— А я всю дорогу писав би про дорогу,— вставив Севертека і, зиркнувши на дружину, докинув: — і про дорогу...

— А чи не міг би ти щось прочитати, ну... хоча б останнє речення, написане сьогодні,— Діна схилила голову набік, заглядаючи йому в очі.

Сивоусе обличчя Максима Петровича знову освітлила посмішка:

(Продовження на наступній сторінці)