Він бачив неминучість боротьби і з найбільшою рішучістю кликав до неї, але ніколи не надавав виключности, як "шляху", і не бачив зверхности в ній — над іншим напрямком, що відкривався в світлі великих правд. Звідси походить одна з різниць між Марксом і Шевченком, протилежними сучасниками. На погляд комуністичного патріярха, суспільство — арена безжалісної і безкомпромісової, поза всякою людяністю ,боротьби проти зненавиджених кляс: для встановлення диктатури і, в безперервному насильстві, зметення тих кляс цілковито з поверхні життя, — "майбутність" побудується без них. Жодної сфери святих і вічних могутностей, суперечних з теорією тієї боротьби, для Маркса немає, і вся мораль загальнолюдського і надчасового значення перекреслена; назамін проголошується мораль відносна: з погляду клясових інтересів.
Зовсім відмінні погляди Шевченка, як співця боротьби: звільнення треба здійснити враз — через всенародне одностайне повстання — і, покаравши головного "ката вінчанного" строго по суду ("немудрії" — "осудять"), враз, негайно, в той самий час відновити громадянський мир і знайти згоду для життя. Всі повинні всім простити, як брат братові, і жити чесною і доброю громадою. Коротко кажучи, "торжество людяности" здійснюється негайно після розправи з "великими катами", "царями неситими'; без жодного відкладання в майбутність; і продовжується в житті весь час. Це негайне торжество, як мотив, проходить через весь "Кобзар", висвітлюючися в різних сторонах свого здійснення і цінности.
Не тільки в прощенні від простих сердець — їхнім вельможним терзателям і злим людям: як вчинив сивоголовий козак або жінка в поемі "Слепая".
Я всем простила, я забыла, И вашей славы не взяла,
Я подаянием кормила Мое дитя.
Але торжество людяности в час перемоги і до неї, повинно здійснитися, як вчить Шевченко, також і в відношенні до "царів неситих". Є в поемі "Тризна" знаменні слова Шевченка про заповідне вчення: вище за всі інші, знані людям, — це християнське вчення він зве таємним ,бо до нього треба готуватися, треба перейти трудний шлях перемоги над звичною ненавистю багатьох, яка так відкрито запанувала в суспільстві.
Скажи мне тайное ученье Любить гордящихся людей И речью кроткой и смиреньем Смягчать народных палачей.
Отже, не тільки ота сокира, як виключний ключ, але, над нею — щось незміренно вище: вже 'тепер, на всьому шляху до прийдешнього.
Шевченка іноді порівнюють, зіставляючи в ряд, з Пушкіном ,або Лєрмонтовим. Це — і вірно, і невірно. Бо в "Кобзарі" є відповідники до творчости і того і другого поета. Але, коли говорити про зіставлення, то сталося так: творчість Шевченка одного вмістила в собі достатньою мірою для України всі цінності, які заключені в творах всіх російських поетів т. з. "золотої доби", включаючи Тютчева. Так здійснилася справедливість Духу — в розсуді між великозваними і приниженими.
Згаданий мотив зм'ягшення сердець "народних катів" зустрічаємо в багатьох поетів, зокрема, як паралель, в Тютчева і Шевченка, але з якою глибокою і цікавою відміною! Тютчев в "Послании к Пушкину", також клясичному речникові того мотиву, — окликує:
Певец! Под царскою парчою Смягчай, а не тревожь сердца!
Тютчев, як і Шевченко, бувши сучасником Маркса, протиставився теорії кривавого насильства над множинами людськими і нищення їх, ніби то для виправлення суспільства. Він знав, як і Шевченко, значно, значно більшу правду: про сили надсвітні і визначальні, в їх світлі любови і милосердя. Над всім "Кобзарем", над повним закликом до боротьби сокирою і над всією свідомістю Шевченка постійно світліла священними обрисами своїх світів — та вища сфера вічного буття. В осяєнні від неї поет бачив шлях людей до майбутности, коли, після перемоги, без "врага" і "супостата", без заллянованого вживання сокири, мирною працею "пустинню опанують веселії села".
Чому в "Кобзарі" відкинуто постійний сокиряний вжиток, про який теоретики червоної преси запевняють, що то — єдино можливий спосіб на "шляху"?
А ось чому: Шевченко, як поет з пророчою ясновидючістю і виключним даром серцевідання, бачив, що постійний вжиток кривавих засобів оздоблює серця і породжує нескінченний ланцюг ненависти з помстою, який приводить до спільної загибелі. Взірець того, на науку обом сторонам, дано в "Гайдамаках". І сказано твердо в передмові, з увагою якраз для тих, хто вспадковує наступні ланки погибельного ланцюга.
".... Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами."
Знав Кобзар: що грозило руїною безконечною і як треба вчинити, запобігаючи їй — спинити враз злі пристрасти і, через прощення, завінчати перемогу миром.
Чому теорія Маркса, при запровадженні в життя, сама виключає свій успіх? — тому, що руйнує духовні підстави його в суспільстві. Бо воно, з своїми досі невивченими закономірностями і рушійними могутностями, — поступає вперед через возмездя за переступи. Вся ненависть і безвинна кров, пролита в масових насильствах, великовимірних і заплянованих в теоретичній системі, мусить відплатитися на всій справі. Від неї віднімаються наперед життьові благословення. Без відпокутування всіх кривд, здійсненого по негайній і цілковитій відмові від них, — серця будуть і далі породжувати злобу. Будуть обертати її знов і знов на "своїх", за відсутністю знищених "ворогів" кожної попередньої формації.
Ця правда чудово висловлена в найвизначнішого мислителя кінця XIX століття, В. С. Соловйова:
"... Для всякого неупередженого розуму цілком очевидно, що бунт і грабунок — погана школа справедливости і що немаєтні, ограбувавши маєтних, неодмінно почнуть грабувати і утіснювати один одного".
Тут, мабуть, найгіркіша і найсміливіша істина новітньої доби! — охоплює цілий закон діяння многости людей, відданих свавіллю і переступові, в ім'я поборювання цих останніх, чинених іншими. Відколи існує думка геніїв поезії, вона весь час вертається до цієї теми, наприклад, в Есхіла — в "Орестеї": трагічна повість про скінчення згаданого ланцюга переступів і відплат. Шевченко вирішив загадку дуже мудро, як і еллін: через велику дію громадського розсуду назавжди і через негайну відмову від злоби і помсти, замінених на добротворність.
Вірші милости і прощення в "Неофітах" написані після каторжної солдатчини десятьох років і гіркого досвіду їх, по всіх іспитах долі — в стражданнях і руїні особистих надій, зате на вершині життєвої мудрости, здобутої в довгочасній душевній драмі, з думами, родженими при шуканні, що завінчують світогляд безмірно вищими скарбами духовними, ніж вся поезія соціяльних розсудів зброєю і кров'ю.
Бачимо духовну велич поета-християнина, образ якого так лихоманково закривають бронзовою личиною, фарбованою червоно, службові теоретики. Вони звикли думати по розказу "деспота скаженого" і його душогубницьку сокиру чіпляють на "Кобзар".
Але в Шевченка сокира знаменує тільки неминучий сполох кари, викликаний самими "катами людськими"; сполох і вибух, в якому виразиться гнів народній. І тоді враз — мир і згода! як благодать, незміримо вища від всіх порахунків ненависти з П прокльонами.
Не прокленуть, а тільки плюнуть На тих оддоєних щенят ...
Поет волів бачити повну перебореність всякої злоби і лиховістя; мріяв про беззлобність і вгашення гніву.
І на злих моїх погляну Незлим моїм оком.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба — Любов безвічную сугубу На той світ тихий принести.
Отже, в першу чергу і над усе Шевченко був людиною миру особистого і громадського — в суспільстві, як також на всьому світі: всеземній сім'ї народів; був передусім людиною братерської любови між всіма людьми і націями, а не людиною пролиття крови і ворожнечі. Свій ідеал — "І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буле син, і буде мати, і будуть люди на землі", — Шевченко стверджував як ідеал вічний і абсолютний: без відступу від нього в довгочасні омріяні заміни на дорозі до майбутности і без поступок з його повного значення. І якраз Шевченко, передусім ісповідник цього ідеалу, є справжній
Шевченко — як мислитель, як поет, як громадянин і особистість.
В радянський час цей справжній образ поета змінюється на образ сокмрянмка передусім, і в цьому полягає найбільша неправда про Кобзаря. Бо замісто першозначної дійсної характеристики його ставлять другозначну, теж дійсну, але підрядну і залежну від першої.
Шевченко є ісповідник євангельського ідеалу любови між людьми, як братами: і до початку сподіваної боротьби з сокирою, і під час неї, і після неї і над нею всією, раптовою і дочасною, в його заповітах. Цей ідеал любови, згоди, замирення, злагоди становить джерело світла в цілому світоглядовому небі поета: небі християнської віри — з безкінечною могутністю і рятівничою дією Божого провиду.
2. Закон і карні провістря
(Продовження на наступній сторінці)