13) створення атмосфери загального страху, недовір'я, підозри, при найширшому розвитку і культі шпигунства і провокації, з тяжіючою, мов гробова тінь, на всьому суспільстві — владністю тайної політичної поліції (на взірець "охранки"), з безперервним терором, як методою суто фашистського урядування;
14) улюблена всіма фашизмами перевага мілітаристичного настрою і культу збройної сили з мрією про панування своєї диктаторської системи над цілим світом: для ніби то месіяністичного призначення в історії всього людства, і назверх прикриття цього гаслами про мир, що особливо любив розігрувати нацистський фюрер;
15) проголошування переваги однієї нації, як основного носія тоталітаристичного строю і резервуару його сили (в гітлерівців — вищерасовість німців, в комуністів "старшість" росіян), одночасно приниження і подавлення, нищення і національне знебарвлення залежних народів;
16) маскаради виборів з однопартійними списками, винайдені фашистами, коли нема між ким і ким вибирати;
17) загальний духовий примітивізм керівної кліки і вождя-фюрера: характеризує кожний фашизм без винятку;
18) зневага до віри в Бога і самих віруючих людей; заміна її парарелігійним культом вождя і світоглядової доктрини в комуністів, старогерманськими мітами в нацистів.
З надмірністю справдилося провістя Шевченка і Герцена про прийдешню тиранію: якраз тому, що більшою мірою, ніж вони гадали, позбавлено людину її особистої свободи. І якщо теперішній вождь, виступаючи в Тбілісі, під час сорокаліття совітчини в Грузії, проголошує, що в СРСР існує найбільша свобода і демократія, то це, як дві краплі води, нагадує запевнення вождя південноафриканського племені Баротселенд. Той 'правитель сказав представникові Заходу: мовляв я — непохитний прибічник свободи і демократії, і тому завжди довідуюся в своїх дорадників про бажання народу.
— Зараз покажу! — промовив вождь і ляснув долонями.
На той знак шість чоловік на животах уповзли в приміщення і в таких позах застигли біля ніг вождя, на невиразиме здивування присутнього посла.
— Чи щасливий мій народ? — спитав вождь. Всі дорадники, розпластані на животах, враз зачали широко всміхатися і наввипередки говорити про задоволення вільного народу.
— Ви ж бачите! — сказав вождь і знов ляснув долонями, — тоді всі шестеро, усміхнені, відповзли на животах за двері.
Теоретик "Літературної газети" має дані зайняти місце бригадира: на чолі тих дорадників.
Без свободи особистости, можливі і справді створюються страшні моральні рабства, навіть для націй, що цілковито звільнилися, за висловом Л. Новиченка, в "масі" своїй — від "ярма" і "гніту". І не тільки зажили без "ярма" чужоземних переможців і своїх панівних кляс, зокрема "реакційної буржуазії", але навіть запанували над іншими народами. Це — німці III Райху як суверенна нація. Але громадянин цієї народної збірноти, панівної на багатонаціональному Заході, був позбавлений особистої свободи думки і вислову, опозиційного до гітлеризму. Позбавивши права вільного вислову незгоди, того громадянина, разом з іншими, нацисти завели в морок шовіністичної гордині і підбою. Тільки після чорної катастрофи-поразки в війні, німець вибився з трагічного становища і вернув відібрану особисту свободу думки і слова як громадянин демократичного суспільства, 1 то не скрізь, а в самій західній частині вітчизни. Коли звільняють "масу", без свободи особи, стаються страшні речі; наприклад, також з росіянами як нацією. Вони і досі в неволі омани свого домінуючого становища при червонофашистському режимі, що спрямований проти неросіян, позбавлених національної незалежности. Одночасно ж і самі терплять, як народ, від того червоного тиранства, що потішає їхню гордість. Це дике становище не могло б зберегтися при свободі особистої думки і вислову: змінилось би під критикою від виразників народної опінії.
В редакції "Літературної газети" теоретики всміхнуться, мовляв — вигадка про затиск особистої думки. Але з ними незгідний, хто б вони подумали? сам теперішній вождь. Він на XX партійній вальпургієвщині дістав анонімну записку, в якій було запитання: — чому ви мовчали при всіх злочинствах покійного "генералісимуса"? Вождь сам спитався з трибуни: хто подав записку? Мовчання. Він ще двічі повторив оклик, і знов — тиша німа.
Після павзи він підсумував справу так: — боїтеся сказати? — я теж боявся.
Отже, сказав не про "маси", а про своє "я": однаково, як тепер бояться, так він боявся особисто;
його особисто застрашувало до згоди з кричущими злочинствами. Він коїв їх на посаді партсатрапа в УРСР, а там всі інші особисто боялися його: як він — "генералісимуса". В свою чергу, підручні наводили помножений особистий страх на менших чинів, ніж самі, а ті — особистий страх ще на дрібніших, і так аж до найнижчого щабля червоної драбини. Кожен міг би повторити слова теперішнього вождя: теж боявся особисто. І тут пригадується разючий парад подібного затиску — через ієрархію чинів.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
"Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!., ура!., ура! а, а, а!"
Відкрилася схема особистого подіювання в без-свобідній ієрархії, що осягає суспільство згори до низу. Це — сама "механіка" цілокупного впливу від зверхности до залежности, коли нищаться вартості осіб: гідність, особиста свобода 1 почуття справедливости. Замісто них заходить "раболепіє", розцвітаючи татарщиною примусового славлення царя — "губителя", на глибині народного побуту. Видно з мальовничої схеми, що причиною сліпого і закрученого славлення в "масі" служить попереднє знеправлення особистости в самій ієрархії. Весь гіперболічний Гротеск Шевченкового опису є взірець найсправжнішої реалістичносте: з мистецькою віддачею норовів і виразом самого характеру взаємин в здичавілій "піраміді" деспотичного уряду; а головне—в зображенні моральної зруйнованости серед обставин безсвобідного життя осіб. Тільки через державну драбину, складену з численних урядовців, що позбавлені свободи особистого погляду, можна тримати "маси" нанизу — в стані череди.
Декотрі кореспонденти "Літературної газети" з піною на устах винуватили всіх, хто в світі говорив правду про свавілля в добу "культу особи": досить поглянути в комплекти часопису — там знайомі прізвища. Що ж виявилося? Крик марний; на XX з'їзді КПРС таки ствердили — дійсно, країна страшенно терпіла від "свавілля однієї особи", яке "заохочувало до свавілля й інших". Супроти всього рожевого розмальовування і "ура!" для "батюшки-царя", що виголошували теоретики, голосні також і сьогодні, виявилося: "масові арешти і заслання багатьох тисяч, екзекуції без суду і навіть без нормального слідства витворили атмосферу непевносте, страху і навіть загальної розпуки".
Читаємо в документальному тексті з XX з'їзду КПРС точні означення про особисту владу: попередній вождь показав "свою нетолерантність, свою брутальність і своє зловживання владою"; користуючись "своєю необмеженою владою, дозволив собі багато зловживань"; "почав щораз більше зловживати своєю владою"; міг вирішувати всі справи "сам один"; "маючи необмежену владу... мучив людей морально і фізично"; "застосовував масовий терор". А як кричано йому "ура!" — всі знають; скрізь роблено; — на XX з'їзді теперішній вождь назвав джерела: "повісті, фільми та історичні "наукові" твори", тільки забув про творчість теоретиків з "Літературної газети", які безчестять Шевченка, віднімаючи в нього поняття особистої свободи, людини, бо воно для них самих стратило вартість. Ми далекі від винувачення їх за минулі славослов'я деспотові, — тільки ж треба хоч сьогодні схаменутися і перестати з льокайськими очорненнями правди. Існує вихід із становища: можна обминути випадки, коли змушуватимуть говорити фальш.
Здається, Бісмарк сказав, що найбільше кривомовности поширюють перед виборами, під час війни і після полювання. Що ж до всієї преси в УРСР, то рекорд без перерви здобувають навколо питання про свободу людини, право вільного вислову своєї особистої думки і можливість здорової і творчої опозиції — особистої і партійної, як на Заходь
Прикладів безліч: від очорнення робітничої революції в Угорщині 1956 року, як ніби то "буржуазної", і аж до поняття особистої свободи в Шевченка, мовляв, "підкинутого" реакціонерами.
Повну рацію мав Пушкін, казавши, що він народові довго буде "любезен", бо в свій жорстокий вік прославив свободу, і то в повному значенні і змістовому обсягу слова: і особисту і громадську. Але втричі з більшим правом міг це сказати про себе Шевченко. Від десятиліття стає все любезніший народові України як співець великої і повної свободи: в прагненні до безграничної добрости Творця.
(Продовження на наступній сторінці)