Його вимріяна народ-сім'я включає всі окремі родини в життьовому здійсненні заповіді любови: в "невечірньому" світлі, що тихо сіяє, в мирі і злагоді. Вірш, написаний через два роки, "Садок вишневий", хоч виображує вечір, але відкриває малюнок життя — без темряви і навіть без тіні. Жодного слова про них, хоч сказано про вечерю і вечірню зірку. Вся картина має вищу духовну символіку, крім свого найреальнішого змісту з побуту. Це, може, найгарніше в світовій ліриці прославлення святощів побуту, мирного і повного людської добрости: в сім'ї, серед благословенної природи і між тихими, незлими людьми.
Такої гармонійности і ласкавости в цілому обсягу життя, від окремих родин аж до єдности всіх душ — в Церкві Христа, над віками, досягнути неможливо, вживаючи насильство в ворожнечі і подавления з зброєю і кров'ю.
Ні, це досягається тільки через любов і прощення, мир і згоду; і от насамперед їх співцем був Шевченко.
4. Сокира і духовна революція
Із сокири зроблено вже великий ідеологічний знак, але в самому "Кобзарі" належить вона до уявлень посереднього значення, порівнюючи з образами, повно та благоговійно оспіваними: "сонце правди", мати-вітчизна, сім'я-народ, хата-країна, лілія-Богоматір, степ-воля, слово-огонь та інші. Про це свідчить вже поетичне заперечення в вірші 1860 року — при описі дерева з великою алегоричною значенневістю, ніби видіння в пророцтвах:
... І без сокири Аж зареве та загуде, Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфіру, Роздавить вашого кумира, Людськії шашелі.
Шевченко належить до поетів, що ставлять постійні ряди образів-алегорій і образів-символів, або уявлень, зближених з ними. Другорядні малюнки слова міняють значення або з'являються в різному освітленні і вжитку, доброму чи злому; але першорядні зберігають свою ідеальну цінність постійно. Цілі підґрунтя з народнопісенної символіки лягли в глибині поетичної мови "Кобзаря", в якій є збір постійних образів найвищого світоглядового і мистецького значення, наприклад: "рожевий цвіт" — "рожевий крин", "цвіт неукритий"; "огненне слово", слово, що "пламенем взялось", що "семикрати перелите огнем в горнилі", що "огнем невидимим" палить "замерзлі душі" і т. д.
Місце сокири — серед уявлень з перемінним освітленням і вжитком; в зборі образів підрядних. Один вжиток її проклятий, в руках убивників. Про це оповідає поема "У Вільні, городі преславнім": там крамар, що мав красуню дочку, вибіг, "мов скажений", вночі і її коханого зарубав сокирою. Тією ж сокирою дочка вбила свого батька.
Вихватила ту сокиру І батькові в груди Аж по обух вгородила.
Потім і втопилася отцевбивниця. Звичайно, сама сокира, вжита тільки як знаряддя, тут не служить початковою причиною страшного злочинства. Але в символіці мови Шевченка такий вжиток, якщо потім не було зворотного переосвітлення, — вже відділяє образ від ідеальної сфери лірики і відсторонює його в нижчі ряди.
Коли ж стаються трагічні і страшні вжитки найвищого уявлення, тоді автор, чи в тому самому творі, чи в іншому, подасть переосвітлення. В вірші "Ще як були ми козаками" сказано: "іменем Христа" прийшли людоненависники і "запалили наш тихий край". І в тій поезії подано на закінчення висновок, як звернення до поляка, "друга, брата": що то нас порізнили "неситії".
Подай же руку козакові І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим Возобновим наш тихий рай.
Розрізнені з дограничною ясністю два протилежні вжитки; відібрано ідеальне уявлення від ворогів людських і знов оспівано в високому світлі.
Для сокири здійснюється переосвітлення тільки почасти — через заклик до пробудження волі, попереджений таким болючим передчуттям з примарення, таким пекучим криком серця, що вже не видно: чи приходить щастя від сокири, чи ні. Немає такої справдженої візії, як "возобновим наш тихий рай": в запевнених означеннях майбутности.
Покликано сокиру, але спинилося віще серце поета, зойкнувши від таємничого болю.
В ряд ідеальних уявлень Кобзаря входять тільки образно-символічні малюнки з великими духовними значеннями від любови, добра, правди, миру, згоди, радости, краси, милосердя, справедливости, від всіх світлих, протиненависницьких почувань, що беруть силу в джерелах чистого серця або дають її для нього.
Революціонери радо вживали образ сокири ("К топору зовите Русь"); гасло про сокиру ніби приєдналося до "крилатих слів". Але Пушкін і Достоєвський говорили про "безглуздий" і "безпощадний", демонічний бунт в їх вітчизні, який діє з сокирою. В романі "Біси" Степан Трофимович "понадився був мурмотіти собі відомі, хоч трохи неприродні вірші, певно, складені яким-небудь давнішим ліберальним поміщиком:
Идут мужики и несут топоры, Что-то страшное будет.
Варвара Петрівна крикнула йому: "Нісенітниця, нісенітниця!" і вийшла в гніві". Достоєвський в іншому творі вертається до сокири: пропонує уявити, коли закинуть сокиру між небесні світила, — що тоді ? .. Внесуть в календар відомості, і все.
Оправа сокиряного бунту в Росії для Достоєвського, найбільшого знавця психіки свого народу, була страшна — безвинною кров'ю, що неодмінно проллється в "безглуздості" і "безпощадності" дій. Розмовляють брати Карамазови, Олексій і Іван.
— "Бунт? Я б не хотів від тебе такого слова, — проникненно сказав Іван. — Чи можна жити бунтам, а я хочу жити. Скажи мені сам прямо, я зву тебе — відповідай: уяви, що це ти сам зводиш будівлю судьби людської з метою в фіналі ощасливити людей, дати їм, зрештою, мир і спокій, але для цього необхідно і неминуче належало б замучити всього одне лише крихітне створіннячко, ось те дитятко, що било себе кулачком в груди, і на не-відімщених слізках його оснувати цю будівлю, чи згодився б ти бути архітектом на цих умовах, скажи і не бреши!
— Ні, не згодився б, — тихо промовив Олексій.
— І чи можеш ти допустити ідею, що люди, для яких ти будуєш, згодилися б самі прийняти своє щастя на невиправданій крові маленького замученого, а прийнявши, зостатися навіки щасливими?
— Ні, не можу допустити".
Достоєвському відома була в повному обсягу різниця між героїчністю гасла в журналах і кривавістю його здійснення в Росії, та і не тільки в ній, коли неминучо проллється безвинна кров. Тому для нього сокиряний шлях був неприйнятний, як шлях, то неодмінно проріжеться в найгірші злочини і перекреслить можливість здобути щастя.
Події від жовтня 1917 року і по сьогодні з моторошною повнотою потвердили правду Достоєвського, який цілковито відкинув насильницький і кривавий спосіб суспільного перетворення.
Шевченко з роками все більше роздумував над цим.
Якщо він незадовго до смерти вжив вислову: "І без сокири аж зареве та загуде, козак безверхий упаде", — то це можна прийняти, як вираз особливої сили нападу і удару, яку має той "безверхий козак": в судній події, ніби з стихійною разючістю і руйнуючою навалою обрушуючися на царя і його самодержавство. Властиво, з певною подібністю так і сталося, "без сокири", в лютому 1917 року, мов на потвердження віщого видива. Застережене виключення сокири не видається випадковою подробицею в вірші, — навпаки, тут є якась значуща при-гадка, звідки символічний зв'язок відходить до іншого уявлення, його відсторонюючи. Тим більше, що жодна інша картина не давала такої асоціятивної можливости для згадки про сокиру, як опис алегоричного "старого дуба", що мусить всією велетенськісгю своєю впасти на злочинного царя-тропосидця в порфірі. Але сама природа поетичної ідеї тут настільки відмінна виязністю, що не випли-вав з неї вжиток сокири. Тут дія сили проточується в часі: шашелі, "жеруть, гризуть, тлять" дерево, а вони ж якраз творять підпору "отечества чужого" та в ньому "святого ідола". Старий дуб приуявлюється, ніби дерево-алегорія для минущого складу старого життя в його вижизненні: через дію поганого зборища. Намісто струхлявілого, з'явиться склад життя новий — на нього вказано:
А од коріння тихо, любо Зелені парості ростуть І виростуть . . .
Після цього, в тій самій фразі — картина обрушення велета: карою на самодержавного мучителя. Вжиток сокири тут був би зайвий, раз діють в старому дереві злоточиві нащадки після Киселів і Кочубеїв, згаданих на початку.
Хто мас очі, той бачить: з повною достатністю в думках і образах представлено безсокиряний шлях перемоги над деспотією, — розбиття її силами потужної і раптової історичної переміни в наслідок сточення на глибині життя. Через те зазначено: "без сокири", хоч, властиво, цієї подробиці не вимагала логіка опису; але її вимагала дуже відмінна поетична думка, в певному відношенні сурядна з згадкою про сокиряний шлях і навіть почасти протиставна їй.
Глибокі зв'язки сполучають революційний мотив "Кобзаря", найполум'яніший і найсокиряніший для всієї поезії XIX століття, з головними джерелами духовного життя поета. Бачимо залежність самого уявлення про вжиток сокири — від значніших категорій в творчості Шевченка, від яких визначився також безсокиряний хід для зруйнування деспотії.
Згадаймо, що Шевченко прийшов також до застережного заперечення "залізної тарані" в Неофітах", проголосивши найвищу перемогу "без ножа".
(Продовження на наступній сторінці)