Автор "Кобзаря" як речник волі названий в резолюції Конгресу — поруч виразників західного поняття особистої свободи, і, певна річ, неможливо заперечити проти зближення в згаданому понятті, наприклад, Шевченка і Шеллі. Обидва, при багатьох відмінах, були борцями проти деспотії. Політична лірика англійця охоплює ряд мотивів, що зустрічаються також і в "Кобзарі". Образ нескоримого Прометея-тираноборця спільний в обох поетів. А герой Шевченкової "Тризни" належить цілковито до сім'ї ідеальних постатей в творах співців свободи, Шеллі, Байрона, Гельдерліна та інших: постатей з трагічною долею і шляхетністю свободолюбних поривів. Теоретик з "Літературної газети" підставляє, замісто західних поетів свободи, "реакційну буржуазію", аби тільки очорнити цілком вірну думку: про спорідненість ідеї Шевченка і поняття справжньої свободи особи на Заході, поняття, що як раз там протистоїть всякій буржуазній реакції, проти якої протягом життя боролися Шеллі і Байрон, Гюґо і Барб'є, Шіллер і Гайне, виразники того поняття. Всі герольди свободи на Заході боролися проти реального противника і надзвичайно сильного, терпіли поразки і гинули, аж поки домоглися перемоги: над реакційною буржуазією і шляхтою, в наслідок чого тепер твердими законами забезпечено в Англії та інших демократичних країнах цілковиту свободу особи. Скажім, в Лондоні, при зборищі народу, під відкритим небом, промовці критикують уряд країни, перебираючи всі кісточки і вказуючи на кожну помилку і відступ від законности; нехай спробує теоретик з "Літературної газети" зупинити їх! — поліція забороняє перешкоджати. Це — так само, якби 1936 року в Києві, біля пам'ятника Богданові Хмельницькому, виступив перед народом товариш Л. Новиченко і в промові, заявив, що вождь Кремля застосовує масовий терор до безвинних українців і "нищить їх фізично і морально". Коли ж секретар парторганізації Спілки письменників хотів спинити промовця, — підійшов міліціонер і сказав, що закон забороняє перешкоджати громадському промовцеві.
Про таку свободу, неможливу в СРСР і повно здійснену в демократичних державах Заходу, говорить документ Конгресу.
Шеллі, Байрон і Гайне провіщували її, як Шевченко: в цьому ж і спільність! — при всіх різницях. І нема в такому прирівненні жодних "гріхів", навіть з погляду марксизму, бо його основник, Маркс, захоплювався названими співцями свободи, віддаючи перевагу першому з них.
Він з великою тривогою стежив за зростом неситі і.мперіяльної Росії, як носія всякого невільництва, і відзначив по кілометрах розпросторення царської чінґісханщини в її загрозах для Заходу. Як Маркс остерігав західні країни (між іншим, він користувався в них справжньою свободою особистої думки, переважно — проти них), так Достоєвський попереджував саму Росію: що її загарбництва в Европі примусять тамішні держави об'єднатися для оборони, і росіян будуть спалювати, як "шкідливих паразитів". Це був пророчий голос найбільшого з геніїв Росії, полум'яного патріота її, який провиджував, звідки і від чого — нещастя: від отечественної жадоби на чужі землі в Европі. Бо хочеться і там накласти мимрецовську лабеду, щоб згас дух людської свободи, який огенно довшає в імперський острог народів і збуджує вільнолюбні думки.
Сьогодні той самий "пейзаж"!
Від Будапешту до Баку — всюди, як звав Достоєвський і "божевільна скачка... розгнузданости" породжує ненависть в народах.
Один приклад: недавно польський журнал "Культура", в числі, проуроченому до польсько-російських відносин, вмістив статтю з увагою, що російський народ не здає собі звіту, наскільки велика ненависть до нього в Польщі, де це почуття охопило всіх: інтелігенцію, робітників, селян, комуністів і католиків. Читаємо: "ненависть поляків до росіян досягнула безмірности, перевищує ненависть індусів до англійців, і ніякі слова не дають про неї поняття." Якщо хтось думає, ніби це почуття менше в Угорщині і східній Німеччині, в країнах Прибалтики чи на Кавказі або в середній Азії, — той помиляється. Все більше і більше росіяни стають найосоружнішою і найненависнішою нацією новітнього часу і довго на тому огненному вулкані всидіти не зможуть.
Хто зберігає здоровий сенс і серце, не радітиме про це, навпаки, дуже скорбітиме, бо ненависть між народами є сила руїни для всіх разом, крім того, що це почуття своєю природою становить найбільше зло також для тих, в кому воно твориться.
Але нема іншої ради, як одна, — для загального визволення — росіяни повинні з несвоїх земель відійти; бо та ненависть, вибухнувши при обставинах значного конфлікту, відплатиться на нації: можливо, з історичною катастрофою.
КОБЗА І СОКИРА 1. Небо поета
Ненависть, яка мстить, є початок безумства і смерти, своєї і чужої. Навпаки, прощення, становлячи початок миру з Богом, укріплює в дорозі до вічного порятунку, бо заслуговує, — в законі правди і милости, — відпущення гріхів. "Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть", сказано в Нагорній проповіді, повченні найвищому і неодмінному для неба і землі. Воно було світлом для Шевченка; передвіщення його в старозаповітному пророцтві стало взірцем для "Кобзаря".
Вдові убогій поможіте! Не осудіте сироти,
І виведіть із тісноти
На волю тихих, заступіте
Од рук неситих!
Це — переспів, майже дослівний, з книги Ісаї, який передає слова Божі:
"Обмийтесь, очистіться; віддаліть злі діяння ваші від очей Моїх; перестаньте робити зло;
Навчіться робити добро, шукайте правди, спасайте пригніченого, захищайте сироту, заступайтеся за вдову.
Тоді прийдіть — і розсудим, говорить Господь. Коли будуть гріхи ваші, як багряне, — як сніг вибілю. Коли будуть червоні, як пурпур, — як вовну, вибілю":
Шевченко часто звертався з віршами про милосердя і прощення; зокрема — в поемі 1848 року:
про козака, що його життя занапастив пан, спокусивши його жінку. Вернувся той неборак сивоголовий додому
Підняв руки калічені До святого Бога, Заридав, як та дитина ... І простив небогу!
Отак, люди, научайтесь Ворогам прощати, Як сей неук!..
Де ж нам грішним, Добра цього взяти?
І тут, в поемі, писаній на засланні, і в цілому "Кобзарі" — видно що Шевченко зовсім не був таким фанатиком сокири, яким хотять змалювати декотрі теоретики, кажучи, ніби аж в "омріяному майбутньому", куди поет "зазирав" (!), він бачив перемогу людяности, але його шлях туди лежав "через "сокиру"". Ото ж і є, що не тільки через сокиру, але і через людяність одночасно! — через християнську милість і прощення, як сказано в "Неофітах":
... Тебе простять, Вони брати і християни.
Пишучи ці рядки після заслання — після всього горя, він, хоч вів розповідь про римського цезаря, але мав на оці спричинника горя всенародного в Україні і свого власного: в десятилітній каторзі, — мав на оці царя.
Прощення було для Кобзаря ідеалом, якому всі люди повинні навчатись, бо ще не здібні до нього. Ще не мають його як добро для збагачення серця. Бо надто в гріхах. Тільки чисті серцем, не зіпсуті в несправжніх і морально калічних "науках", — здібні на великий, можливо найбільший для людини подвиг милосердного прощення: як той "неук", щира селянська душа, що калічені руки піднявши в молитві, прощає всі провини іншій душі.
Це була найвища мрія Кобзаря і небо для його власної душі, що освітлювало найкращий "шлях" до "майбутнього". Але, знаючи сили всіх пристрастей в полоні гріхів ("Де ж нам ,грішним, добра того взяти?"), знаючи брак цього добра на обох сторонах, Шевченко і сам грозив сокирою всім "губителям" і кликав до неї, щоб збудити волю. Проте, шлях через сокиру не був першим, з погляду поета: ні, був другим, після того, який показують •неофіти і сивоголовий селянин. Це вже теоретики, виховані в поспільній клясоненависті при партійній калабані, з ворожнечею, замісто людяности, дійсно "підкинули" Шевченкові сокиру сталінсько-беріївської продукції: для виключного і безперервного вжитку в ролі ключа до проблеми "май-бутности", шлях до якої спрямували тільки через це знаряддя, що має штамп ЦК і обробку в стилі "культу особи".
В цій сокиряній концепції комуністів, "торжество людяности" відкладається в "довгий ящик", поза межами "будівництва" з участю сучасних поколінь. Як і з особистою свободою, тут, за гострим висловом О. Герцена, "увертка", аби обійти справу.
На відміну від подібного відкладування "торжества людяности", замісто якого проголошено і запроваджено терористичну диктатуру на весь "шлях" до майбутнього, Шевченко бажав "торжества людяности" для свого часу: над сокирою і над всім шляхом до майбутности.
(Продовження на наступній сторінці)