Згляну на почини всі предсвітні:
там веселка—неня дневі».
Ввік, біліючи, престол аж сліпить
меви і орли огненні.
Дух царює; в стихарі сповірся,
небо і земля, з поклонів.
Він трисвітла зірка—зірка—зірка—
світ в окрилля ризи лонить.
Дух царює ввік: як кров горюча,
найпломінніша яскравість.
І весну сердечну з крил доручать
вікнам —вічники вівтарні.
І круги могутности всезверхні,
всі: вгорі! над подум людський.
Хто на білому престолі,—в церкві
позбира дітей, що любить.
Всі зітхання, всі—невисловимі—
про земелля в кривді людське.
Хто на білому престолі, змінить
океанами найдужче.
Не відстати від орлиних весен,
церкві скрізь: устами в псальмі:
так прославить Отчі мислі! й хресний
квіт тернини так прославить.
Вже, де сяйво храмових посудин,
свідчить серце добромовне:
Хто на білому престолі, судить—
все! й тисячокриле море.
З м'ятою, що материнська, віє
мирно крізь вечірні смутки —
річка: блискавчине слово вільне
пропливає в жар нескутий.
6.VI.16.VII.65
ПРИБЕРЕЖНИЙ КОМИШ
Всюди сіяне з пломінок поле:
океан! — могили стерпить.
А в печаль, як дерево безплотне,
привид міниться! посмертник.
Жарова спішить пташина зліва;
справа— свічністю найдужча:
чиста, мов леліяна лелія
при віконці неба в кругах.
І питає привид, мирний снами:
— звідки вклінністю потрійна,
на тростинник туга? їй минатись:
палева! як полку вістря.
Вже береза ближча, в звід, трикірій
воском білим розгалузить:
збірка грозовичок, блиск відкривши,
над комиш — береза в лузі.
16.VI. 65
ГОДИНА ГРОЗИ
Над обриви грозова розмова
догромаджена в обвалах.
Мов по смерті, за гробами, ловлять
змія—ангели, і палять.
Звільнено дощі: птахи тюрем'я,
помахами зливні в пір'ї—
кожен камінь розбудити з мертвих,
ніби серце, тінню вкритий.
Раптом віти всесвіту найдовші,
в сполох стелені, аж сліплять.
З плесками розбився звід недолі,—
сизий попіл на століття.
Трудиться при скелі сивоокий
океан: доткати скатерть.
І приплив, як скрипка скорбна, скотить
стогін! — бризком поторкатись.
Вбоге серце та невсильне стане
жебраком негоди в моря.
Тільки знов надія, що ласкавне
небо! й нива животворна.
18.VII.65
СУДНА ДОРОГА
І
Дві неділі, дві вінечні долі,
над гризню гармат рідніли.
Хоч від гілки віолет медовий
близько брався до одвірків.
Грішник, де з навал незваник танків
близять розблиски в розбої,—
став: стріляйте! а не згоден знати
тьми з неправди гробової.
І калікою з обжинків крови,
дотерпівши смерть, як прірву,
звівся—кривду ночі відвороти:
в знаках дикістю звірину.
Вибийся з тенет: мов олень рани,
огняної—в плечі хворі.
По крижинах моря, в вибух браних,
вийди крізь метіль безкормиць...
Тінню непривітною, а встати —
з праху, з пастки навернувшись:
тінню Савла—на поріг останній,
де досвітлюються душі.
Нивами обнов, де й горе кожне,
множиться на грізний сполох:
до джерел, як птах з пожеж, чи зможе
перейти душа поволі?
Дві неділі—дві любові: в крузі
сонцюй місяця взоріли,
обіходячи, аж море скрушить
гріх і посклада зернини.
24.VII.65
Дві неділі,—де не змовкне в ярмах
океан! (і гори чули);
що одна світанний вінчик брала,
друга з полудня палючий.
Подаровано не мідну скриню,
а сердечну правду в денність.
Знов галузками садів наринуть,
пінячись, вали квітневі.
Все, що зріднене від серця—вічне;
понад океанний розпач:
буде все біліти! в зірці скличе—
жити, де зійшла, дівоча.
На безмежності по димній смузі,
переходячи, вітрильце—
свідчить, свічкове! хоч вітер змучив:
півпелюстки з бурі бризне.
Нам розділено стежки пропащі—
з вибухів, при злих руїнах...
скрізь війна: світопожежний ящер
пекла! — до країв куріла.
Морок стінами біди з безодні
від зірок стежки відрізав—
хоч трояндні відсвіти назовні
в хмарі, що пашить, залізна.
Вже ізгой—на другім боці ночі—
до пророцтва зміг припасти...
мирний океан! стокрилля множить:
з горами, біліш від айстри.
Друга на порозі перестріла,
від його човнів і серпня,
витканого з блискавки—неділя
друга: криник! милосердна.
25. VII. 65
ВЕЧІРНІЙ ВІДХІД
Серпик звиснув! серпик найніжніший;
вкруг—мов вії немовляти.
Звиснув серпик.мовою пшениці
до волошок проливатись...
З ними крівля стала, мов гранітна,
крівля мшиста на гробниці.
Хоч і, відгади ланів, ленійте! —
стала: горем відгремиться.
Скоро попросилися з рясноти,
грядкової—рути любі:
жевріти! мов ляля в церкві вносить,
близько до пірця голубки.
Гонять горові багатства в черзі,—
моря прозелень прозора.
Чи розмечуться в обрив, де вчерствів,
трунний! — і вали розорять?
26.VII.65
ЗАБУТА ЗГАДКА
Мрія океанова без краю,
ризою рвучись об скелі—
дужча від могильного відчаю:
звала зорі з їхніх келій.
Вийдуть—книгу винесуть пломінну,
і читатимеш, мов з грому:
що в омані хуртовин покинув,
божевільний, згадку скромну.
І на самоту твою поверглась
буря з полум'ям і цвітом...
мука! кріпкістю пісень і персня
полонила непримітно.
Пурпуром палання сонце повне
зупинилося при небі:
бившися, як серце з болю — сонце,
чисте в грудях яблуневих.
19, 29.VII.65
БЛИЗЬКИЙ ЗАХІД
Від пророцтва позов не притихне,
з верхогірости, при морі—
близько, де оскарження чатинне
відгрім по грозі повторить.
Не примовкне білою струною,
в бризк набігши проти чайки...
враз розіб'ється і над тобою
в димі дужчик семичасний.
З книг надхмарних світляні обличчя
стережуть вечірній спокій;
і над скелями і скорб каплична
з маківок росу покропить.
Через воддя, що відзеленіє,
де лани примар з югою:
посвічнить! —мов свідчення безгнівне
над полинню гробовою.
В груди вже провістя, вже загравне:
з вечора; розлука звідти.
А поранений вулкан згоряє,
руки в небосвіт підвівши.
2.VIII.65
СКОРИЙ РОЗСУД
Дарувалася неділя з неба,
понад смерть—її первоцвіт.
Нащо ж ми, склопотані, знічев'я
змарнували й сад витворний?
При надії, скрізь віконце сіре
врізане в стіні, як хрестик...
Серце—мовою пожежі згіркле! —
вбогі рукави простерлись.
Чи сестринське вигасне вітрильце:
чайчиною самотою.
В синій саван, океани, вкрийте
гробик—з мукою тремкою.
Котить ватрами на непорадні
кладовища скойок мерхлих,—
ні! то шлях чумацький погромадив
зорениці вічні з смерти.
Відплива тяжке скелетне поле
при межі валів світимих...
з ночі—не скричалися в потопне
горе: хоче і грім змістили.
І коли всесила незабарна
при лямпаді дня приходить,—
поряд від гортензій тиха барва
мріється в незнаний подвиг.
Суд наближено! і ждуть могили,
до хреста плачами впавши.
Добіліє з хвилями благими
знак огню до рідних наших.
З. VІІІ.65
ДОЖИДАННЯ ВСІХ
Знов поткалися: прибрати образ —
ризи в смірнії прегожі.
їх, злетівши, білокрила просьба
до престольних свят приложить.
Знов—душа: мов на стихар пурпурний
«сонечко» з травини бравши...
підожди, і снами після бурі
усміхнуться мальви старші.
Близько стерегтимуть горе трунне
і розбудять, і з росою —
їх палання вдруге подарує
вість, як лепестки, живою.
А на березі турбот, проз мене,
в день ікон спокута дзвонить.
І відкрито всім життя безмежне—
в церкві білих небозводів.
З. VІІІ.65
СВІТУЧИЙ ВЕЧІР
До грудей не припливали краще
хвилі з горна зіркового,—
як відкрилося палання пташе,
не забувши ні про кого.
Море, з колоска пилок зелений! —
розливається при громі;
маківки від неба не притемнить:
крови цвіту, що безмовний.
Хоч мов човен за тополі тоне,
в огнище, на захід бігши:
зійде і ніщо не більш коштовне! —
між серцями сполох білий.
Спокій річки, загубивши пам'ять,
ти колись, як бранець, кинув.
Провинився! й каменуйте в мряках,
ви, закони, взявши книгу.
З. VІІІ.65
ОГНЕННИЙ РАНОК
Хто—ізгой, обшарпаний дощами
(з нічиїх хмарин розшиті):
киньте кременем! огнем нещадним! —
бо збезумів з вітру вишні.
І замкніть на ланцюги підзем'я,
бо рабом з війни підпався,
взнавши ранами, що смерть кремезна,
мов при зміях—пітьми пастка.
Близько: білістю чаїних крилець
(Продовження на наступній сторінці)