Жалію тихо, ти—світанків серце
минула, йдучи проз лілеї.
Листок крізь сніжну повість пронесеться,
як тінь від серги від твоєї.
2.XII.52
ПЕРЕМІНА ЗИМИ
Знов океан: поволі думи сплячі
розбуджуючи, ніч оскаржить.
Як не забути ні вікна з плачами—
в розлуках, при нарузі вражій.
Ми бальзамину милости до звістки
ждемо, огонь безгнівний звучи...
до тебе в процвіті з листків посвідчить,
крізь кригу відімкнувши учти.
Доквилить з'явцями посмертя сніжне,
де й чайки з ними посвітнулись;
де ожива,— все надбережжя діжде! —
знов океан: мов зводить клуні.
Власкавляться в лугах, через блакитність,
первоцвіти, відкриті з грозок.
Та буде церква неба в спів свічіти
над зорями,—що серце просить.
20.ХІІ52
ДОЖИДАННЯ ВЕСНИ
І.
Досвіття—воду, в розпали беручи,
як вишитий рушник, накотить.
І про черешню спомини квітучі
відізвуться: над сніг жорстокий.
По морю ходить парусів лебіддя:
з печалями—втішати душу.
Відколи блискавка безслідно збігла
за ниву, в холоді недужу.
В піски—вся мила! вся безгрішно свіжа
прозорість на узор приходить.
А з криги зойк листків: застигли в брижах,
мов знаки до замків загробних.
Мороз; янтарний океан змережив
прислон чаїнок: призьбу горя.
І вечір вій твоїх—мов безбережний! —
і серця гілочка негорда.
3.1.53
ДОЖИДАННЯ ВЕСНИ
II.
Зідхне земля; їй процвісти в надію
призначено при всій доріжці.
Вістить: «Я світло діядем надіну,
як витерплю ридання рідні!..
колиску підведу в південня строге,
де в ній відплачеться пелюстка».
Стань, ліліє—розрадничко! стань, госте,
де моря біль: мов гори ллються.
Довіку віритиму в знак лампадки —
бо мир від посвітів блаженних.
Нам—берег вербний! де хатки згадати,
і празники і райдуг жеврій.
А моря голоси в музичній скриньці—
з валів: тойбічну силу кличуть.
І скоро шестикрильці півдня сині
освятять молоду цвітинку.
17.1.53
ЗИМОВИЙ ДОЩ
То—сиві сіті! косі; їх минаю;
їх проліски крізь сніг почують:
їх шуми тяжчі, ніж із водограю,—
над скаргу глибини біжучу.
І від пустельности зими, в тіснотах,
вітрів'я хвилю сірокрильну
крізь сіті зливи з поблиску приносять:
сточити прибережну кригу.
Там забуття пройшло по всіх травинах,
оплакане ченцями лісу.
А знов зелені голоси повинні
зійти в годину передвісну.
Тоді розіб'ється біда відчайна—
при острові об корабель.
У просвіт пара чайок прокричала,
де вість—віконце голубе.
24.1.53
ГОРІННЯ ГІЛОК
Крайнебо жевріє, мов кров троянди,
скрапаючи на течію.
Дві іскри, зверх берізок непорадних,
мою несуть весну й твою.
Як ніжно наостанок гілка ближня
прощатися від ночі спинить.
Коли мені, мов хуртовина, зблідла
розлуки тінь—де скель спочинок.
Відклонить холод посивілий килим
від вікон квітня з небокраю.
Як зірка, двійками хлюпне й похилить
конвалія—світучу краплю.
То буде знак мені, бо пташка добра
обізветься в життя безгрімне.
Мов тайна соняшна, мов правди образ,
надсвітня свічка з нею мріє.
29.1.53
ПЕРЕДВЕСІННЯ СВІЖІСТЬ
Земля німа; але цвітиння дуже
ввижається над гибель справжню.
Бо трави в сні: собі світило дружнє
крізь сніг причарувати прагнуть.
Хоч і солоний бризк і рев жорстокий
від прірви з бурунів згрозився...
Крізь сніг: чи вдариться об кручі сокіл
грудьми, шукаючи верхів'я?
А в свіжості—рукава квіт оббризка,
з полян пробуджений до тебе.
Вже і тополя шепче: не барися! —
де море в льон високостебле.
Принесено намітку, в бубнах брану,
з огню весільного найближчу.
І свічі: стрілками лілей: відразу,
над смертю, океан пронижуть.
31.1.53
НАДІЯ —ПРОТИ ЗИМИ
Приплив розкида килими, сплеснувши,
під скелі; скойок гострота.
Десь, посеред стовпів огню, послушник,—
чуття моє: весни спита.
Що смерти страх? біднішому від чайок;
аби діждати з неба ласки.
Твою стежину верби зустрічають,
і нитям сонця в воду впасти.
Прозоро; мов кіннота моря котить,
свій найсиніший збір довівши.
Жадання, що розпалить кров крізь розцвіт,
збирається з твоєї вишні.
І південь бурунами повирує
дихання в сплесках божевільне.
Неждано, з ластівками, білоруке
від тебе щастя в двері ввійде.
6.II.53
ПРИБЕРЕЖЖЯ ОСТРОВІВ
Пустеля та костер; туман глухий;
і сам сирітський просвіт мовкне.
Коли розвидняться живі луги? —
не як розвалля скойок мокре.
Полонені в любов; помучить сум —
вузлами змій до кроку в'ється.
І море гнівне без вітрил чомусь,
без відклику від світла в веслах.
Чиясь душа збирає острови,
всміхнувшись: лагідно, як діти.
Жду! проліски терпіння—ти зірви,
дочасні, в тихості недільній.
Хто, стрівшися, про світочі спита? —
одні в часовнях не померкнуть.
Безмовність моря! чайка, як свята;
проз мирну проліта вечерю.
Як вернеться, ні на зелений камінь,
ні в мушлю океан не гримне.
І ніби хустка—з сяйвом над листками,
вітрилить хмара: в поле рідне.
7.II.53
ОКРИЛЕНИЙ ОСТРІВ
Чого темніти, острове чаїний,
при хвилях зривного нещастя.
Єдина—скриньку сонця чи відчинить,
і спогад про любов допрясти?
Вітри, сопілочками болю чисті,
жаліються, від хмар примеркши.
А сполохові півдня не скінчитись—
над вишивкою вод найлегших.
Тобі десятисвічник пісні сніжний
до надбережжя з тайни світить.
Та горнуться через пісків поріжки
фіялки моря, як провісні.
А слідом і корона камник виллє,
підпалюючи хвилю в радість.
На квіття—знов при острові невільне—
душі з вітрилами збиратись.
14.11.53
СОНЦЕ І ДОЛЯ
Всміхнулося в труні, досвітнє! рідне,
з могили сліз; я довго ждав.
Ви—вірне серце від снігів зогрійте,
фіялки! хоч ножів нужда.
Вже приливається, життя освятне:
немов вино,— трава ворожить.
Тоді ні казка моря не зів'яне,
гуртки зірок при ній погожі...
тобі: в останній чайчин плач: весела,
засвітить ставники від лісу.
І слово сонця на квітник поселить:
при бурунах, що з смутку блиснуть.
Крізь нього доля, матінка фіялок,
на воскресіннях на горючих—
як свідок, спочування любо з'явить
і душі в круг перснів заручить.
23.III.53
ВИСОЧИНА ВЕСНИ
Відвіяно—немає тіні! вільна,
відкрила квітка навзліт крильця:
тоді до стрічі зіркова новина,—
під білим вітром покориться.
Вже короговно збарвився, без крови—
бузок, мов смолоскип, димівши;
до стрічі посвітами всім промовить,
поколихнувшись наймиліший.
Пташки, грудьми дзвенющі, при хустинці
весни, немов сестри, заводять.
І усміхами, теплі, сповістились
грядки; як знак; нетлінна врода.
Вже мимо дзвонів, тишина пливтиме,
відрадністю від зілля повна.
З помріяного—й сонце нестемниме
покличе пахощами: з поля.
25.ІІІ.53
ВЕСНА САДІВ
Зіходить огник, безгомінно, з листу! —
а мов благословення шепче:
тобі на стежку, світлістю облиту,
хоч тіння приторкає плечі.
Від воскресіння світоч вірно любить,
іде в горючім стихарі.
Знов олеандрів виголос прилюдний
почався! — як скрипки, зрости.
І ніби прихожан громада дружня:
стоять похрещені тюльпани.
Біля криниці неба всі заждуться—
блакитного життя спитати.
З верхів'я квітня всім непокориме
зворушення: в серцях причасне—
над вічний камінь церкви, над дверима,
де з гілки горлиця стрічає.
11 .IV.53
НЕСПОКІЙ ВЕСНИ
Відстраждує туман холодне горе;
за сосни, за обрив прощатись.
А океан—гримучий присок згорне:
мов з тисячі печей горщаті.
І нам, добігши безлічами стрічок,
обмиє ноги: в стежку добру.
Зозулина верба вдовує вічно!—
на відсвіти вронила вроду.
Спитає щирий дощ, кому ридати? —
святкам бузків краплини губить.
Мов чистий плач, прийшла весіння радість,
поіскриться з суцвітків любих...
мов з вугілля кадильного пашіти
від верхотрав'я по саду.
Завіса невидима! їй пташини
на взори—спогади складуть.
12.IV.53
ВІКНО ВАШІНҐТОНА
Як небо промовляє про безвинних!—
від чаші сонця скрізь говій.
Ялина—сосна і при ній барвінок:
неначе знаки в корогві.
І знов розкрилюється голуб мовчки;
любови промінь до стокроток.
Хоч і до серця з гілочок дівочих
печалями дощі покроплять.
Але не зглянути ні річку долі,
ні визорити з квітня ризу.
Подвижник—як живий, над нею й досі,
де зорі в колосок добризнуть.
(Продовження на наступній сторінці)