Крізь полум'я приніс рисунок правди
і чести покріпив світильник,
що земель течію навік принадить
аж до вікна, як до святині.
І знов безсмертник неба: звістка чиста
з намету хмарного—білява.
Село моє! мов сивий птах від листя;
кадильниці черешень славлять.
12.VI.53
ВІДНОВА БЕРЕГА
І.
Чи звісткою живою знов прилине
вітрильце—як від тебе хустка?
Довір'я колосків біжить поклінне,
а води болем не зметнуться.
Що зміна вірна, ми пізнали з бризку;
як кров, тепло по бростях крапле.
Весну відсвітить, грозами негрізну,—
клопочеться буруння красне.
Проти недолі океан знаходить
віночок неба й віщу свічку.
Роменам білої не буде згоди,
коли без них весну покличуть.
Відчує серце, ніби птах, сумирне:
як промовля життя з погреб'я.
Вже блискавок прибій найближче рине—
до пролісків збудити берег.
ВІДНОВА БЕРЕГА
II.
Посвідчать камені, ладами кріпкі:
як з моря встали для соборів!
А там ні в мармур груди не закрити;
всіх дзвони кликатимуть скорі.
Чи проти смерти напрям чайка врадить,
хоч—колоски світил минувши?
А в спомині, зеленому риданні,
порушиться шипшини кущик.
Мов з моря молоді дороги плинуть;
сопілка променя рожевна.
Невже вікно та квітку неповинну
забути, що в негоді—жертва?
Хатки, мов горлиці: туркочуть, сиві,
далекій райдузі в віночок.
Поклич! де кобзарями на весіллі,
смутні моря втішати хочуть.
І.V.53
ПЕРЕМІННІСТЬ
Невже довір'я крилами розбилось
огню блакитного: навіки?...
Як з ворожби біжать сліди рибинок,—
сузір'я віють морю в вікна.
А вранці правда лебедина—з сонця
співучу хусточку відгорне.
Гуртками лілій розсвіта часовня;
чи серця вже твоє негорде?
Помилиться веселка, скелі снившись:
без розквіту чуття минуче.
Мені: від персня яблуні квітніший,
твій сон! ні каменем не мучить.
Страждання моря. Бурі ниву зводять,
з гримучими ключами йдучи...
при рідній—скарби радости; колодязь,
де бджоли п'ють, від горя дужчі.
8.VI.53
НАДГІРНИЙ РАНОК
Вершини ширяться: мов синій голуб;
ліси в росі! — туман стомивсь.
А жеврій неба зсипано додолу:
до кореня тополь самих.
Скелиння все—мов гнів орлиний, дике;
а світлота смиренна свідчить:
від обрію до огнища гвоздичок,
між нами, з далечин одвічних.
До сизости безодняної, кроткий,
в обрив струмок проливсь, як глечик.
А знов негода встигла побороти
стежинку вбогу! трави злеглі.
Де ж ти? далеко, грозове нещастя
пташину голубу скидає.
Коли в руїнах днів—річкам кричати
про горе, кригою кайданне.
Але вже милосердна свічка сходить,
і полум'я щільник—крізь листя...
Приклонимось назавжди: душу подих
надсвітнього життя очистить.
5.VII.53
ВЕЧІР ПЕРЕДЧУТТЯ
Пораненого крик у чорнім зіллі;
так покривавить горе сонця
(де ми сповидний скарб не розділили!)—
по глибині води внеслося.
Куди не глянути: мов клятва мертва;
дохлюпає під острів судний.
Жаринне божевілля, хмар химери;
чи вернемось? росинок чудо.
А марить по крутизні, з'ява марить,
німуща; де орел без корму.
І грозова рибина—бризки в радість
не кида з течії нікому.
До стежки серебро зелене стеле
руїна моря, грізно зрісши...
біжить моя біда! як плити склепів,
вали: від споминів скоріші.
А галузок ридання, звіку звичне,
дитячу хвилю з ниви прийме.
Чи вернемось? їй скорбі не скінчити,
де з кров'ю все горіння рівне.
11 .VII.53
НАДІЯ БЕРЕГА
Склопотано: як полум'я і пташка,—
над скойчинками буря кружить;
як дзвін, чи кинеться квіток питати
твоїх, де зберегтися дружбі?
Чи зернами з грози не зблисне камінь,
горівши до води? й до тебе—
чи ластівки надії не змовкали,
хоч поле й смолками нестерпне?...
Німа, мов тінь від сосни; нежорстока,
нам зірка голубів падуча.
Та доки голосів завіса, доки? —
чи вже навік свічки розлучать...
Іде! запалюючи псальми: в ризі
лілей, що з сліз, іде прощення.
Вже течія його крізь грім розрізнить
і нас, огнем неізреченна.
17.VII.53
НЕТИХИЙ ОКЕАН
Мов із пожеж іруну піскам дарує! —
оповідаючи страждання...
чи ранені голубить квіти вдруге:
із воплем, що душа не ждала.
На вибух: спінено відшаленіти
(мов землетрус хатки зневажить).
У мушлях—краплями плачі налиті,
їх досвітляє південь жвавий.
Побавиться дитя в одежці збрижній,
від хвиль розвалених відбігши...
Уже від прірви грім йому не змінить
розваг—крім дому, найлюбіших.
А звуглившися, паля, ніби сторож:
без галузок, стерпля в'язничність.
Млин океанів! і жорстоке жорно—
як свідок голодів чаїних.
18.VII.53
БУРЯ
Не змориться! все—в пристрасті, зелене,
прозір'я з бризком не згоря.
Ображене: як гримне келех, ледве
й рибина й райдуги сестра...
А скелю, мов утопленою поїть —
захлинутися в хвилю лиха!
Колишеться мені сльозами повість
на грудях, сплесками прилита.
І кружиться по крові, воплем бивши,
вкидаючи в ридання сонце:
воно, кохана, крізь туман, любіше,—
дозріє з моря! в зілля сонне.
І розкувавшися, шкодує гірко,
де тиші від гробів не скрушить:
де ти, лілеє, ти—вітрів сирітко! —
до скриньки нарікань бризкучих.
19.VII.53
ТУРБОТА
— На розсуд світла вийди! пожаліє
розбита до краплинки доля.
Збіліє збір'я берегів залізне,
від хвилі: з валунів недовга.
Зміліла! в гребінці плачі розчешуть,
і ти не чутимеш біліших:
вони до вівтаря зірок причетну
ведуть мережку при обличчі...
чаровану, як нива! зелень крови
і мальву в хаток колихають.
Дихання каменя і тьма—ні трохи
з негоди не торкнуть кохану.
Тоді любов—як сон; і все тривожне,
все тебо поблагає грішник...
і море, золоте ридання, може
до чайки на піску горіти.
26.VII.53
МАЙБУТНІ РОСЛИНИ
Що зором голубині, чисті—віщі,
прихиляться на свято в руки...
барвітимуть, розкривши небо, ввічі,
як подих досвіту порушить.
Він найбезвинніших збирає мирно,
притінених крізь сірі будні:
святою кров'я розцвітати в ірмос,
і ластівки твої розбудить.
Небесне море, в тайності, без болю,
з жоржинного життя—обходить...
торкнутися до синіх крил дозволить
галузочкам душі сьогодні.
Вечірні, зібрані на росах свідки,
прихиляться в спокутній грядці:
побачивши, як жар, як жаль несвітський
в зіницях сонця розгорявся.
Уже ні бджілці не минути любо,
ні нам з тобою стрій суцвіття...
розпалить суд! і сколихнуться люди,
травинками на грім дивитись.
31 .VII.53
ЖАЛЬ
Любови муки—мов річки існують
без снігу: перед очі добрі...
відбили скелю світленого смутку—
саму, де в сонці чайка бродить.
Стріпнеться, прагнучи живого сяйва:
нести і вірно поріднити.
Далекі зорі з'єднує присяга,
незнана! як промінні ниті.
А туга; ніби грози з кораблями,
зросла, до прибережжя бившись...
Пташини бистрі з блискавки—минали
квітинку в грядках найбідніших.
І хвиля, як вікно, розбита! вслідна,
що скойки з криком похоронить.
А море: синє відліта весілля,—
вітрила спомину в полоні.
1 .VIII.53
ПОГРОЗЗЯ ОКЕАНУ
Погомонить, мов ліс, до болю! злою
примарою не знає хати.
Мов кинеться нещастя, над тобою —
крилато, відшумить зникати.
Розбризкану, як сніжна кров, мережку,
зриває, в леви перебігши,
де ревом доженуть необережну—
схвильовану і чайку, ближчі.
І смуток кружений, без хвиль надії,
обвалиться в грозу димучу...
де все ясмини, де гілки недільні;
моє прощання; ждати мушу.
Та не забудеться блакитне горе
горіти сіллю, з світу рвавшись.
Об берег серця б'є! змовка, просторе,
коло вікна церков назавжди.
5.VIII.53
ПЕРЕХІДНИЙ БЕРЕГ
На покаяння, серед смерти, парус
посвічено при щоглі серпня.
Всі—до човнів життя: в нещасті прагнуть,
де резеда вітрів небесна.
І кожне серце побажає звістки,
що—світла: як дверми часовня.
Обпінить океан окрилля звідси,
де в острова поріг знайшовся...
та в соняшника жеврить сто сльозинок;
та ластівкам на схід звернутись.
Жасминик радости до райдуг близько,
хоч кораблі на дні—як труни.
Та при джерелах світляних береза,
відстраждуючи, біль розвіє.
Прокличе сурма! і, душе, зберешся
на воскресіння моря вірне.
9/ІІІ.53
НАДВЕЧІР'Я
Гірка палає хмара—побагрянить,
по віяному божевіллю.
Коли комиш, очей зневаги вартий
людських, буяє: «шепіт виллю» —
(Продовження на наступній сторінці)